Ольга Герасим’юк: «Європа мало про нас знає, бо мало про себе розповідаємо»

Вісім років тому телеведуча Ольга Герасим’юк пішла в народні депутати. На відміну від інших телевізійників, митців і шоуменів, яких запрошують у виборчі списки торгувати обличчям, прийшла в політику працювати.

Спочатку в Комітеті ВР з питань євроінтеграції, потім – в українській делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи. Щоб краще розумітись на міжнародних справах, здобула спеціальну освіту в Дипломатичній академії. Пані Ольга вважає, що нашому суспільству бракує знань, аби зрозуміти, який інтеграційний вектор воно обирає. Зараз вона займається громадською діяльністю, бере участь у журналістських онлайн-проектах «Громадське радіо» та «Живе-ТБ». До Львова Ольга Герасим’юк завітала на запрошення Школи журналістики Українського католицького університету, щоб взяти участь у Школі міжнародної журналістики «Україна — ЄС». Говоримо про соціальну та політичну журналістику, стан українського телебачення, звільнення Юлії Тимошенко та європейське майбутнє.

— Пані Ольго, у різні часи ви вели й соціальні, і політичні програми. В якій тематиці почувалися краще?

— Соціальна і культурна журналістика мені ближча за політичну — сьогодні суспільство потребує, щоб про його життя говорили інакше. Я вела лише одну політичну програму – «Іду на Ви» на «1+1», де ми з В’ячеславом Піховшеком представляли дві протилежні точки зору, дискутуючи не лише з гостями студії, а й між собою. Був гострий, гарячий час: багато хто вважав, що ті, хто не з нами, — проти нас. Це неправильний підхід: треба сходитись і розмовляти між собою.

— Ви говорили, що в соціальній журналістиці ваше кредо як ведучої – бути ближчим до героя. Як тоді повинен поводитися ведучий політичного ток-шоу?

— Повинен бути модератором, тримати в руках своїх героїв, не випускати їх, як скажених биків на арену. Політика і політики й без того викликають не найкращі емоції в українців, а те, що відбувається в деяких ток-шоу, додає ще більшої зневіри. Якщо люди й дивляться ці програми, то лише для того, щоб іще раз сказати, яка та потвора, а той – брехун. Ми повинні вести політичну дискусію так, щоб людям було зрозуміло, що відбувається в країні, хто може змінити цю ситуацію.

— Ваше ток-шоу «Іду на Ви» колись назвали «приладом для вимірювання демократії». Що для вас сьогодні є таким приладом?

— Зараз у медіа такі прилади, та ще й більш-менш точні, знайти важко. Якби власники телеканалів не захищали свій бізнес за допомогою медіаресурсу, якби в цей ринок вкладали гроші профільні інвестори, ЗМІ не були би знаряддям у чиїхось руках. Тому й маємо такий рівень телебачення і такі політичні ток-шоу. Телебачення зараз у такому стані, що його треба або конче і кардинально міняти, або від нього відмовлятися. Нам потрібно думати про громадське мовлення, де буде інший підхід. А людям пояснювати, що якісне громадське мовлення потребує фінансової підтримки, а якщо взяти ці гроші не в суспільства, а у держави чи олігархів, їх доведеться відпрацьовувати.

— Ви приєднались до команди «Громадського радіо». Які перспективи у цього проекту?

— Поки що формується команда, триває пошук засобів для існування. Проект існуватиме стільки, на скільки вистачить снаги цим займатися. Зібралися не останні люди в журналістиці, і робота в «Громадському радіо» — їхня добра воля. Буде непросто, але маю надію, втримаємось і розвинемо цей проект.

— Ви в політиці з 2006 року. Чи легко журналісту бути політиком?

— Щоб стати політиком, треба багато вчитись наново – це інша професія. Я вчилась у Дипломатичній академії МЗС, стала магістром зовнішньої політики, бо займалася міжнародними справами в Комітеті з євроінтеграції та ПАРЄ. Мені потрібні були знання, щоб під час упорядкування законодавства на комітеті розуміти фахівців, які представляють законопроекти, оцінювати адекватність і важливість цих пропозицій для суспільства. А не просто слухати й кивати.

— Будучи народним депутатом, ви працювали з європейськими структурами і добре знаєте, що таке Євросоюз. Зараз євроінтеграція – головна тема суспільної дискусії. Наскільки реальні шанси України підписати угоду про асоціацію у Вільнюсі?

— Не сумніваюсь у тому, що ми підпишемо угоду. Хоча, що ближча ця дата, то більшає провокацій і сумнівів. Не хочу сполохати долю, яка нам відкривається, і ми повинні зробити все, що від нас вимагається для підписання угоди. Чинна влада демонструє готовність це зробити, і я хочу, щоб їй це вдалося. Я не з тих людей, які кажуть, що нам не потрібна асоціація, якщо нас до неї веде Янукович. Ми повинні думати про країну. Якщо Янукович це зробить, це буде історичний момент. Чи ми його любимо, чи ні, головне — доля країни, а не особистість.

— Чи потрібна Європі Україна такою, яка вона є сьогодні? І чи почалися справжні зміни в державі та суспільстві, а не тільки ухвалення нових законів?

— Україна потрібна Європі в будь-якому разі, і Європа потрібна Україні. Ми повинні зійтися й потім підлаштовуватись одне під одного. Щоправда, Європа мало про нас знає, бо мало про себе розповідаємо. Й суспільству нашому не показуємо Європу. Є величезний обопільний брак інформації. З різних причин: лінь, відсутність доступу до інформації, незнання мов, відсутність закордонних кореспондентів. Нам вистачає знати, що сказав той чи інший євродепутат, і про скандали. А як живуть ті чи інші європейські країни, як у них провадиться судочинство, захищаються права? Це повинна знати кожна людина. Замість того, щоб розповісти, які в нас є жіночі організації, ми показуємо Європі тільки FEMEN. То вони можуть подумати, що у нас тут усі жінки скачуть оголені.

— У медіа та експертних колах точаться суперечки про те, чи здатна українська влада відпустити на волю Юлію Тимошенко заради підписання угоди про асоціацію з ЄС. Як, на вашу думку, може бути вирішена «проблема Тимошенко»?

— Влада повинна буде дати свою відповідь на це питання, й від цієї відповіді багато залежатиме. Хотілося б, щоб ця відповідь була адекватною. Крім того, не знаємо, в якій ситуації перебуває сама Юлія Володимирівна, чи правильно її інформують і точно передають нам її слова. Раніше вона говорила, що Україна має бути в Європі будь-якою ціною, навіть якщо їй доведеться залишитися за ґратами. Чи справді вона змінила свою думку? Я б хотіла про це в неї запитати.

— У разі, якщо Тимошенко вийде на волю, чи повернеться вона в політику? І чого тоді чекати від виборів 2015 року?

— Якщо Юлія Володимирівна вийде на волю, сидіти склавши руки вона не буде. Можна любити чи не любити її, але вона дуже сильна політична фігура, і на неї доведеться зважати.

— З наближенням саміту в українському медіапросторі з’являється дедалі більше агітації як «за», так і «проти» ЄС. Чи має українська влада дозволяти Росії через своїх місцевих агентів пропагувати Митний союз?

— Буде недемократично, якщо ми відключимо ворожі голоси. Але ми повинні розповідати більше зі свого боку. Якби моя воля, я б нарешті заборонила комуністів, бо ж давно зрозуміло, на кого вони працюють. Вони йдуть проти свого суспільства і маніпулюють громадською думкою. Якщо запитати людей, чи хочуть вони дружби з Росією, відповідь буде «так». Але якщо запитати, де б вони хотіли жити, то назвуть Європу. Бо хочуть, щоб їх поважали, хочуть мати гідну зарплатню, забезпечення у старості. А з Росією можна і треба дружити, будучи європейською країною, одне іншому не суперечить. Проте цього не хоче розуміти російська влада, яку, до речі, також не вся Росія підтримує.

— Як має бути побудована суспільна дискусія щодо вибору інтеграційного вектора? Чи потрібен референдум, щоб остаточно закріпити цей вибір?

— Референдум – непогана річ, коли громадською думкою не маніпулюють. Для того, щоб точно відповісти на запитання, громадяни повинні бути підготовлені, свідомі. Громадські організації та медіа повин­ні роз’яснювати зміст кожного варіанта. А у нас ніхто не займається підготовкою суспільства до ухвалення рішень. А отже, їхній вибір можна сфальшувати – технології в нас є.