«Хотів би створити музей корупції, де показували б люстри Януковича за 100 тисяч…»

Журналіст «Української правди» Сергій Лещенко – про те, що суспільство змирилося зі станом речей у державі

Відомий своїми гучними розвінчувальними публікаціями журналіст інтернет-видання «Українська правда» Сергій Лещенко (на фото) цього року увійшов до сотні найвпливовіших людей країни. Попри це, він скептично оцінює реальну можливість українських ЗМІ впливати на політику й соціум. Про це та інше – в його розмові із кореспондентом «Високого Замку».

— Важко оцінювати, наскільки мої тексти впливають на суспільні настрої, на очищення політиків, – каже Сергій Лещенко. – Адже байдужість наших громадян сягнула такого рівня, що, навіть якщо Генпрокуратура порушить справу проти Януковича щодо заволодіння Межигір’ям, реакція суспільства буде незначною.

— Але ваш цикл розслідувань «Андрій Ющенко. Син Бога» таки мав великий резонанс…

— Тоді була інша ситуація. Суспільство сприймало все на порядок гостріше. По-перше, сама історія Ющенка – людини, що пережила отруєння і так драматично повернулась із того світу, – створила навколо нього певний ореол. Його вчинки розцінювались як подвижницькі, й багато хто навіть серед адекватних людей бачив у ньому месію. По-друге, драма нав­коло Помаранчевої революції поставила високу планку для політиків: вони повинні були змінитися, перестати бути корумпованими, усі думки присвячувати виборцям, народу. Вага проступку тоді була набагато більшою, ніж тепер. За роки після Майдану суспільство розбестилось терпимістю до нахабної корупції, до відвертого нехтування законів, до цинічного авторитаризму. Чи можна було уявити, що в одну ніч рішенням корумпованих суддів змінюється Конституція, і раптом президент, якого обирали на одні повноваження, отримує інші й бере державу у свою власність? Як так може бути? Адже ми, здавалося б, оточені всіма цими соціальними медіа, Інтернет є навіть у найменших населених пунктах. І це мало б сприя­ти прозорості. А в нас корупція зашкалює, сотні мільйонів крадуть на одних закупівлях. А Межигір’я – це взагалі якась африканська історія. Як може президент найбільшої держави в Європі так цинічно забрати державну власність, поселитись там, оформити на якихось підставних клоунів і потім казати в очі народові, що ніяк до цього не причетний?!

— Нещодавно митники затримали на кордоні активістку руху «Новий громадянин» Алісу Рубан, яка везла до Берліна кіноальманах «Відкритий доступ», де йшлося і про Межигір’я. Алісу не відпустили, поки не скопіювали фільм. Навіщо це їм було потрібно?

— Можливо, влада – скажімо, Адміністрація президента або штаб Арбузова, – хотіла знати, про що в цьому фільмі йдеться, щоб виробити тактику реакції на нього. Друга версія – спроба перешкодити вивезенню фільму в Німеччину. Слово «Межигір’я» магічно діє на чиновників. Навіть якщо команди Януковича «не дозволяйте вивозити» не було, це міг бути ексцес виконавця, коли співробітник митниці хотів догодити керівництву, зупинивши фільм. Система, як пластилін, підлаштовується дуже швидко, і з неї можна зліпити все, що завгодно. Коли згори йде авторитарний імпульс, весь апарат швидко набуває потрібної форми.

— Ви не хотіли б видати книжку про Межигір’я Януковича?

— Хотів би створити віртуальний музей корупції. Наприклад, сайти музеїв пропонують віртуальні екскурсії. Так само можна зробити з Межигір’ям: ось тут у нас люстра Януковича за сто тисяч, тут – страусятник із кенгурятником, поле для гольфу на двадцять лунок, відомі пеньки. А ось «Хонка» – апогей усього абсурду. Ось – «лувр» на Київському водосховищі, ось – вертолітний майданчик. Потім був би розділ «Бібліотека» з посиланнями на всі публікації про Януковича в українській та західній пресі. У розділі «Документалістика» можна було б розмістити всі документи щодо відчуження Межигір’я…

— Чи готове українське суспільство сприймати такі журналістські розслідування?

— Якщо порівнювати із західноєвропейськими країнами – ні. Президент Німеччини був вимушений піти у відставку, коли з’ясувалось, що отримав пільговий кредит від свого друга. Замість шести відсотків мав заплатити п’ять. Якби Януковичу це розповіли, він подумав би, що це – анекдот. Німецький президент не вкрав цей будинок, не купив його за собівартістю, він узяв його у кредит, і єдине, в чому проколовся, – отримав знижку. А потім подзвонив у редакцію Bild і попросив, щоби про це не писали. Для нас це – правопорушення на рівні жеку. Бо в Україні можна вкрасти за ніч сотні мільйонів на одній оборудці, як у випадку із так званими вишками Бойка, які придбали через ризьких бомжів. Або купити «Укртелеком» – через австрійських бізнесменів середньої руки й оголосити, що вони – інвестори світового рівня. Якби на Заході керівник почав такі махінації, які робить Янукович, його б уже спіткала доля Чаушеску. В Україні усе це сприймається спокійно. З іншого боку, у нас не Зімбабве, де Муґабе вже на сьомий термін обирається, й люди не те що не борються, а просто моляться, щоб він якнайшвидше помер, бо боротися з 80-го року вже не мають сил…

— Якби хоча б десять тисяч протестантів прийшли би під Межигір’я, щось змінилося б?

— Це змусило б Януковича дія­ти нерозважливо і, можливо, пришвидшило б його кінець. Він цього боїться, і щойно хтось підходить до його території, до його персонального райського саду, запускає репресивну машину. Його не цікавить мітинг на Банковій чи Грушевського. Але як людина, яка пережила переділ влади і власності на Донбасі з вибухами й замовними вбивствами, він має комплекс власної безпеки. Тому, якщо до нього підходять близько, починає нервувати…

— Якщо марш на Межигір’я відбудеться, то коли?

— Суспільство у нас пасивне, й мобілізується лише тоді, коли відчуває справжню необхідність дій. Зараз люди спокійно реагують на вчинки Януковича, бо знають, що за два роки вибори, коли можна буде проголосувати проти нього. Янукович може скористатись цією пасивністю для збереження влади – сфальсифікувати вибори, скасувати їх, запровадивши обрання президента у Верховній Раді, або ж обрання в один тур…