В’ячеслав Грішечкін: «З історії мого кохання можна писати сценарій і знімати кіно»

Попри те, що В’ячеслав Грішечкін зіграв у понад 80 фільмах і серіалах, назвавши його прізвище, мало хто відразу зможе уявити, як виглядає цей актор. Та варто назвати хоча б одну роль ­ підполковника Староконя у серіалі “Солдати”, ­ перед очима спливає цей усміхнений добродушний актор. Про дитинство, улюблену роль Берії і особисте життя В’ячеслав Грішечкін розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ” під час XVI Міжнародного кінофестивалю «Бригантина».

Ще будучи школярем, ви зіграли у театрі. Як це сталося?

­ Тому що школяр захотів сам піти у театр. Це була моя мрія ­ прийти у театр. А моя мама хотіла, щоб я був авіаконструктором. Вона мені сказала: “Йди у Московський палац піонерів, там є гурток авіамоделювання, і там займайся”. Прийшов до Палацу піонерів, бачу, заходить група людей. Всі кудись ідуть, і я вирішив піти за ними. Заходять у велику кімнату. У тій кімнаті сидить Белякович (Валерій Белякович — художній керівник і головний режисер московського теат­ру «На Південному заході». ­ Г. Я.) — мій майбутній шеф. Лише потім роздивився і побачив портрети. Це я вже потім зрозумів, що це були Станіславський і Єрмолова. Цей чувак, подумав я, був авіатором. А ким була ось ця баба? Не встиг отямитися, як мені сказали виходити на середину і розповідати байку. Коли розповів, Белякович сказав, щоб приходив у вересні. Я втішився, що прочитав байку і мене зарахували в гурток авіаконструкторів. Як тоді мене зарахували у театр, так я і працюю на сцені уже 38 років.

­ В юності вас порівнювали з Луї де Фюнесом. Це за комедійні ролі?

­ Вже й не пригадую, хто саме це сказав, але була така репліка: “О, Луї де Фюнес Московський”. Я погодився, мовляв, якщо ви так вважаєте, ­ не буду заперечувати.

­ Попри те, що вас порівнювали з французьким коміком, ви блискуче зіграли роль Берії. Вважаєте цю роль своєю зірковою?

­ Свого часу, коли на “Мосфільмі” починали знімати “Московську сагу” про Берію, мене пробували на головну роль. Зробили портретний грим — і я вийшов з гримерки. Йду коридором, назустріч екскурсія — школярі. Один хлопчик на увесь коридор: “Дивіться — Берія!”. Але тоді мене не затвердили. Я так переживав, вночі плакав, ви не уявляєте, яке для мене це було горе. Так мріяв про цю роль! Світ перестав існувати... Минуло п’ять років, і Олексій Піманов запускає фільм “Полювання на Берію”. Господи, три відеопроби. У мене знову стрес — я страшенно переживав, що мене знову не затвердять. Я би вже цього не пережив. Дуже схуд, і Олексія Піманова не задовольняла моя худоба. Для Берії треба було мати подвійне підборіддя. Попросив костюмерів дати мені сорочку на два розміри меншу, щоб комірець стискав шию, утворюючи таким чином подвійне підборіддя. Довелося вдатися до хитрощів, аби мене затвердили (сміється. ­ Г. Я.).

­ Глядачі вас полюбили за роль підполковника Староконя. Самі служили в армії?

­ Аякже! Служив після закінчення інс­титуту. Це був 82­й рік. Потрапив у Звенигород, навчальна школа сержантів. Написав листа на ім’я командира частини з проханням скерувати мене на службу в Афганістан. Коли моя мама про це довідалася, ледь не зійшла з розуму. Довелося “підключати” мамі свого друга, щоб я не потрапив в Афган.

­ В армії була “дідівщина”?

­ Була.

­ А ви, як стали “дідом”, також знущалися з новобранців?

­ (Сміється. ­ Г. Я.). Сміюся, бо “дідом” ніколи не був. Я був старшим сержантом. У нас були “діаспори”. От солдат з казахської діаспори звертається до мене на “ти”. Роблю йому зауваження: “Не “ти”, а “ви”. Довелося виховувати. А одного разу побачив, що у казахській діаспорі знущаються з московського хлопця. Хочу втрутитися, а вони мені радять, щоб йшов своєю дорогою. Впав у нер­ви, схопив табуретку і заїхав нею у голову казаху. Після цього до мене зверталися на “ви”, і з хлопця­москвича більше ніхто не знущався.

­ Щось зі служби в армії використали для зйомок “Солдатів”?

­ Це зовсім різні речі. Порівнювати армію і фільм не можна. Сказати, що кіно — це блакитна казка, — неправильно. Це — зелена казка. У серіалі все вигадано. Це така собі розважайлівка. Хоча, коли серіал транслювали по телебаченню, в Росії збільшилася кількість призовників.

­ Ми говоримо про фільми, у яких ви зіграли уже як професіонал. Пригадайте свій перший фільм.

­ На знімальний майданчик потрапив завдяки Станіславу Садальському. Це він мене привів у мюзикл “Пригоди Пет­рова і Васєчкіна”. У цьому першому моє­му фільмі я втратив повністю дієздатність, тому що впав і травмував хребет. Це був мій перший “млинець”. Потім довелося лікуватися, але, як бачите, мене це не зупинило.

­ Хто ваш перший критик?

­ Як хто? Моя дружина! Якщо Ані не подобається моя гра, вона відразу каже: “Славо, ось тут ти зіграв мимо каси. Подивися на себе”. У цьому сенсі вона — унікальна людина. Закінчила МДУ, працювала у московському театрі «На Південному заході», була асистентом Беляковича, зараз — моїм. Аня свого часу також була актрисою.

­ Чула, як ви хвалилися, що у вас постійно “медовий місяць”. Це правда?

­ Ми ніколи не підвищуємо одне на одного голосу. Якщо комусь щось не подобається, ­ це ж можна вирішити відразу. Постійно приношу Ані гербери — вона їх обожнює. Кажуть, чоловіки приносять дружинам квіти, коли відчувають за собою вину. А я дарую Ані квіти, бо кохаю її.

­ Аня — ваша друга дружина. Це правда, що ви її “відбили” у свого кращого друга?

­ (Сміється. ­ Г. Я.). Не те що відбив... Ми кохали одне одного ще до того, як я одружився перший раз.

­ А чого ж тоді з нею відразу не одружилися?

­ Хіба це можна пояснити? Не знаю. З першою дружиною Машею ми прожили п’ять років. У нас народилася донька Ольга. Маша знала, що я постійно думаю про Аню. Маша і Аня ­ подруги. І зараз дружать, Маша у нас часто буває. І Ольга приїжджає.

­ Ваша донька вже закінчила інститут. Вона також артистка?

­ Вона хотіла бути акт­рисою. У 13 років сказала, що хоче на сцену. Я їй сказав: “Доню, це не твоє”. Пояснив, який це тяжкий хліб. Вона має здібності до мов. Ольга закінчила лінгвістику в МДУ, добре володіє англійською, французькою й німецькою мовами.

­ З історії вашого кохання можна знімати кіно. Не хочете зіграти у своїй “лав сторі”?

­ Сюжет був би непоганий. Мій однокласник Валерій Тодоровський, коли я йому розповів свою “лав сторі”, сказав: “Славо, треба писати сценарій. Це — унікаль­ний випадок”. Кажу: ось тобі матеріал, пиши. Відтоді минуло, мабуть, років з п’ятнадцять. Не написав.

Довідка «ВЗ»

В’ячеслав Грішечкін народився 28 червня 1962 року у Сочі. Закінчив ГІТІС. Грає у московському театрі «На Південному заході». Зіграв у понад 80 фільмах, серед яких “Нічні сестри”, “Мій чоловік — геній”, “Азіріс Нуна”, у серіалах “Графиня де Монсоро”, “Марш Турецького”, “П’ятий кут”, “Бригада”, “Маргоша”, “Солдати”, “Каменська”, “Полювання на Берію”, “Фурцева. Легенда про Катерину”... Одружений. Донька від першого шлюбу Ольга закінчила факультет іноземних мов.