Брати ЯРЕМЧУКИ: «Рідних у Чернівцях уже нема, тільки татова могила...»

Брати відверто і щиро говорили про творчість і відпочинок, але почалася розмова із найважливішої події, яка сталася у родині Дмитра...

Дмитро. Найсвіжіша і найважливіша новина — у мене народився синочок, йому лише два місяці.

— Як назвали?

Дмитро. Вгадайте.

— Назарій?

Дмитро. Це логічно. Святий Назарій — покровитель усього нашого роду. Ми й охрестили сина на день Назарія Валаамського.

Назарій. А моєму синочку Олесеві уже два роки — росте потихеньку…

— Про синів розповіли. Може, про їхніх матусь розкажете?

Дмитро. Вони у Києві, виховують дітей. Вони наші половинки і в духовному, і у фізичному сенсі. Ми віднайшли одне одного.

— Але ж це ваш, Дмитре, другий шлюб…

Дмитро. Другий і останній!

— Коли ви перший раз одружувалися (з донькою Сергія Куніцина — колишнього голови Севастопольської міської державної адміністрації. — Л.П.), то теж, напевно, думали, що востаннє?..

Дмитро. Думав, але… Над коханням треба працювати. Коли зупиняєшся і не працюєш над ним, воно може померти. В ідеалі людина раз в житті має по-справжньому закохатися. Проте своїми неправильними вчинками ми іноді збиваємося з цього ритму, бо трохи зіпсовані нашим життям… Але це не про мене! (Сміється. — Л. П.).

Назарій. Важливо шукати. Кожен свого часу думає — де шукати кохання і як знайти? Іноді нам чогось дуже хочеться, і ми думаємо, що нам це потрібно. А виявляється, усе дає Господь. Важливо кожній людині заспокоїтися і чекати волі Божої в цьому сенсі. Коли будемо піддаватися миттєвим почуттям, можна швидко заблукати і обпектися. Потрібно віддати все на волю Божу і зрозуміти, що на все свій час. Хтось може закохатися у 17-20 років, а батьки стримують і не пускають, а ці почуття можуть виявитися на все життя...

— Що нового у вашому творчому житті?

Дмитро. От-от має вийти наш новий — п’ятий — компакт-диск. Диск уже готовий, а ми постійно ще щось допрацьовуємо.

— Ви — самодостатні виконавці. У вас є неоціненний скарб — ви можете з повним правом виконувати пісні батька…

Дмитро. Та ці пісні усі мають право виконувати!

— Звісно, але ви ж самі розумієте, як люди сприймають пісні Назарія Яремчука у виконанні його синів. Ви, Назарію, композитор, музику пишете самі. Але усі скаржаться на те, що складно знайти хороші змістовні тексти, тобто існує проблема репертуару…

Назарій. Спочатку ми співали свої пісні. А чому співаємо батькові? Тому, що люди просять, — це по-перше. А по-друге — вони нам теж дуже подобаються, тому що мають духовну цінність, вагомий сенс і зміст. Така тематика зараз губиться. Але час минає і відсіює легковажне від чогось важливішого. Щодо віршів, то спеціально ми їх не пишемо, іноді вірш сам приходить на певну мелодію.

— Із вашою молодшою сестрою Марічкою Яремчук стосунки підтримуєте? Можливо, колись почуємо тріо Яремчуків?

Назарій. Може, й почуєте…

Дмитро. Спілкуємося ми нечасто. Ми ж рідні люди, як може бути по-іншому?

— Щось змінилося у ваших стосунках, коли вона стала зіркою після «Голосу країни»?

Дмитро. Людям притаманно змінюватися...

Назарій. Стало менше часу для спілкування, бо усі зайняті — і ми, і вона.

Дмитро. Але є речі незмінні.

— Які, наприклад?

Дмитро. Наприклад, любов до рідних людей, повага, жертовність заради них. Але це приходить з досвідом, коли правильно все оцінюєш.

— У вас суттєва різниця у віці з Марічкою, адже їй було лише два роки, коли не стало батька. У дитинстві ви були для неї старшими порадниками, захистом, фортецею?

Дмитро. Ми переїхали до Києва і тому мало спілкувалися, бо рідко приїздили до Чернівців, де залишалася тоді сестра.

Назарій. Ми саме тоді вступили до Київської консерваторії, п’ять років навчалися, потім — аспірантура, гастролі… Так вийшло, що були далеко від неї.

Дмитро. Але, коли приїжджали до Чернівців, то бачилися, спілкувалися з маленькою Марічкою, бавилися…

— Зараз буваєте у Чернівцях?

Дмитро. Рідко. Із рідних там уже нікого нема, тільки татова могила.

Назарій. Родичі є на Буковині. У Вижниці — татова сестра.

Дмитро. У нас є друзі у Чернівцях. Приїжджаємо туди на концерти…

Назарій. …На день народження тата чи на день жалоби за ним. Але на день народження не завжди, бо у Києві 30 листопада робимо наш фестиваль «Родина», а іноді бувають заздалегідь заплановані концерти.

— Пригадую, багато років тому ви приїздили до Львова і давали концерт в обласній філармонії разом з Ніною Матвієнко. Чи збереглися і досі дружні стосунки із Ніною Митрофанівною?

Дмитро. У теплих стосунках і досі. Залучали її і до тих концертів, які організовували, їздили у концертні тури… Спільних концертів у нас було більше сотні. Це було і залишається природним спілкуванням. І з Тонею Матвієнко дружимо.

Назарій. Українська пісня одна одну притягує, тому жити в Україні і не перетинатися з тими, хто є носіями цієї пісні, неможливо.

Дмитро. Тоню ми любимо як сестру. І з Ніною Митрофанівною не відчуваємо різниці у віці. Вона навіть інколи звертається до нас за порадою.

— Зараз з’явилося багато зірок на нашій естраді. Але далеко не всіх пам’ятатимуть через п’ять чи десять років. Чи є у вас секрет, як довго залишатися у пам’яті і душах людей?

Назарій. Потрібно бути самим собою. Будь-яка штучність чи фальш у професії відчувається. Професія повинна бути улюбленою справою. Це не робота, це — життя. Щоб люди тебе любили і пам’ятали, потрібно бути щирим.

Дмитро. Є багато талановитих людей, які не можуть пробитися «догори». Звісно, є певні медіапростори, які диктують і формують свої умови, щось пропонують людям. А людям це не завжди близьке. Відбувається постійне «формування» смаків і уподобань людей — не нашого віку, бо ми уже сформовані, а дітей і підлітків. Проте, коли люди сідають за стіл у колі родини і друзів, коли їм хороше, то що вони співають?

— Українські пісні.

Дмитро. Оце і є показник — які пісні люблять люди.

— Прізвище Яремчук вам допомагає чи заважає у житті?

Дмитро. Було всяке. Одні казали: «От, вони — Яремчуки, тому їм так легко усе давалося…».

— Тобто вам потрібно було доводити, що ви — то є ви?

Дмитро. Звичайно! Але, скажімо, на гастролях у Чикаго ми були тричі, і завжди був повний зал. Є люди, які усі три рази приходили на наші концерти. Вони хочуть бачити і бачать нас. Звісно, пишаємося своїми батьками, ми — їхнє продовження. Люди хочуть чути і татові пісні, аби відчути спадкоємність. Це ж так добре — родинна династія!

— Тому свій фестиваль ви назвали «Родина»?

Назарій. Так, і цього року буде уже ювілейний — десятий фестиваль. Усі ці десять років люди чекають на нашу «Родину», кожного разу телефонують, запитують… Особливо дев’ятий фестиваль часто показують по телебаченню, бо так збіглося, що торік татові виповнилося б 60. Тому в рамках цього фестивалю був Вечір пам’яті Назарія Яремчука, у якому звучало 90 відсотків пісень з його репертуару. Могли по-різному назвати наш фестиваль, але обрали «Родину» — не тому, що ця пісня — остання, яку виконав батько, а тому, що у ній закладено багато глибинного, щоб від суєти повернутися до чогось справжнього.

Дмитро. Коли Назар задумав робити цей фестиваль, я казав: «Навіщо воно тобі? Є стільки фестивалів! Ми маємо концерти, гастролі, багато роботи, є над чим працювати…». Але він наполіг.

Назарій. Хотілося об’єд-нати українських артистів хоча б раз на рік у фестивалі «Родина». І нас підтримує багато людей не лише нашого співочого цеху. Але найважливіше, що нашу ідею люди зрозуміли.

— Які критерії відбору артистів — учасників вашого фестивалю?

Дмитро. Це мають бути українські виконавці зі змістовними українськими піснями.

— Як і де любите відпочивати?

Дмитро. Люблю відпочивати за кордоном, хочеться зануритися в іншу атмосферу. Люблю Грецію. В Туреччині гарно, в Італії, на Шрі-Ланці, в Таїланді… Це ж так цікаво — іноді зимою потрапити в літо!

— А наші Карпати?

Дмитро. Наші Карпати — це душа. Тут ми вдома, тут ми народилися.

Назарій. Відпочинок для мене — філософське питання. Зовсім по-іншому до нього ставлюся, ніж Діма. Мені нецікаво кудись поїхати, мені важливо зловити духовний і фізичний момент, коли захочу відпочивати. Можна бути де завгодно, але якщо у душі немає спокою, необхідного для відпочинку, то цей відпочинок мене не тішитиме. Я — не людина відпочинку.

Розмовляла

Людмила ПУЛЯЄВА.

Фото Андрія КУБ’ЯКА.

Довідка «ВЗ»

Дмитро і Назарій Яремчуки — заслужені артисти України, співаки, сини народного артиста України Назарія Яремчука. Народилися: Дмитро — 19.02.1976 р.; Назарій — 23.03.1977 р. на Закарпатті. З дитячих років займалися музикою, співали в хорі, були солістами дитячого вокально-інструментального ансамблю. Закінчили з відзнакою музичну школу, клас фортепіано. В 1992 році закінчили загальноосвітню школу з відзнакою і склали вступні іспити до Чернівецького державного музичного училища ім.

С. Воробкевича на факультет “теорія музики”, яке в 1996 р. закінчили з відзнакою. Вступили до Національної музичної академії України ім.

П. І.Чайковського. Дмитро — у клас вокалу до професора Костянтина Огнєвого; Назар — до класу композиції у професора Івана Карабиця. З відзнакою закінчують навчання. У 2004 р. Назар також закінчує аспірантуру в НМАУ, клас композиції у професора Мирослава Скорика. Дмитро та Назарій Яремчуки стали засновниками та організаторами Пісенного фестивалю “Родина” імені Назарія Яремчука. У 2004 р. братам присвоєно почесні звання заслужених артистів України.

Фото Андрія Куб`яка