Передплата 2024 «Добрий господар»

Тетяна ОРЛОВА: «Краще масовка у Москві, ніж головна роль на периферії»

«Татусеві доньки» принесли акторці статус зірки

Тетяну Орлову давно називають зіркою російських серіалів. По-справжньому “яскраву індивідуальність” Орлової оцінили, коли їй минуло 50 років. Зірковою для неї стала роль секретарки Тамари у “Татусевих доньках” — жінки сварливої і водночас нещасливої. У серіалі “Кримінальна поліція” Тетяна Орлова приміряла на себе погони полковника і стала начальником відділу з розслідування убивств. Тепер режисери її мало не розривають. За її низький голос, іноді різкі манери і далеко не модельну зовнішність Орлову називають “сучасною Фаїною Раневською”. Вона із задоволенням розповідає про творчість, однак особисте життя ховає за сімома печатями. З Тетяною Орловою журналісту «ВЗ» вдалося познайомитися під час зйомок серіалу «Думай як жінка», де вона грає головну роль. Прем’єра фільму відбудеться у червні на телеканалі «Україна».

— Одна із найяскравіших ваших ролей — секретарка Тамара у серіалі “Татусеві доньки”. Який епізод вам запам’ятався найбільше?

— Коли знімали сцену, де я виходжу заміж за героя Андрія Леонова. На епізодичну роль мого брата запросили хлопця, який ніколи раніше не знімався. За сюжетом, він закоханий у Людмилу Васнєцову і мав їй подарувати квіти, і сказати дві фрази: “Вам!” — “Мені? Чому мені?” — запитувала героїня Нонни Гришає-вої. “Бо ви — найгарніша з усіх жінок, яких я колись бачив”, — мав відповісти хлопчина. Але він так нервував, що ми зняли епізод аж з 18 дубля, а животи від реготу у нас мало не розірвалися. Ще був один цікавий випадок, коли кінологи приводили мені собаку — сенбернара. Це мала бути сучка Ліза. А замість Лізи привели кобеля, тому доводилося “маскувати” Лізу, яка була зовсім не Лізою, щоб не було видно достоїнства (сміється. — Г. Я.).

— Як ви потрапили у цей серіал?

— У часи своєї юності я грала лише другопланові ролі. Можна прославитися відразу після інституту, а потім не знати, куди себе подіти, а можна чекати, вірити, сподіватися, ходити на кастинги, втрачати надію, а потім — гоп! — і ролі сипатимуться одна за одною. Це — як лотерея. Те саме було і у мене: чекала, сподівалася, вірила, розчаровувалася. А потім мені пощастило: кастинг-директор “Татусевих доньок” Галина Гончарова побачила мене у “Спеці” і запросила. Затвердили мене у “Доньках” лише завдяки їй. Це вже зараз мене запитують: “У вас такий шалений графік — як даєте собі раду?”. Все дуже просто: я щаслива, що нарешті стала затребуваною. Бо добре знаю, як це погано, коли нема роботи.

— У вас були такі часи?

— Були. У голодних 90-х. У кишені не було навіть грошей на жетон для проїзду в метро. Навіть думала емігрувати, однак мене лякала думка, що я нічого не знаю про життя там — за кордоном.

— Ви прийшли у 1977 році відразу після інституту в Театр Маяковського...

— Андрій Гончаров, у якого я вчилася, взяв з нашого курсу до себе у Театр Маяковського (тоді худрук театру. — Г. Я.) мене і Олену Козлітіну.

— То можна сказати, що ви були його улюбленою ученицею?

— Та ви що?! Взяв лише тому, що на той період у театрі не було такої індивідуальності. Відібрав мене серед інших, про всяк випадок. І ось це «про всяк випадок» тягнулося десятиріччями у масовці.

— Гончаров на вас постійно кричав, знущався над вами. А чому не кинули все і не поїхали до тітки у театр?

— Я звідти поїхала для того, щоб працювати і жити у Москві. У нас свого часу побутувала така думка: краще у масовці у Москві, аніж головна роль на периферії.

— Ви з дитинства мріяли стати актрисою?

— Моя тітка працювала у театрі у маленькому містечку. Я приїхала до неї на канікули, і вона взяла мене зі собою на роботу. Тоді мені було сім років. Ось там мене і накрило. Побувала за лаштунками, подивилася на богемне життя і зрозуміла, що також хочу стати артисткою. Відтоді ніким іншим себе і не бачила. Сказала про це тітці, думала, вона зараз на мене нагримає, мовляв, ти бачила, які актриси? Стрункі, красиві. А мудра тітка пояснила, що артисти мають бути різні: товсті і стрункі, гарні і негарні, старі і молоді. Це і додало мені впевненості. Бо це правда: якщо у кіно всі будуть такі, як «Кралечка» Джулія Робертс, то хто тоді зіграє головну роль у фільмі про Бабу Ягу?

— Одним з перших ваших фільмів була «Атлантида», у якій ви зіграли ув’язнену. Перед зйомками відвідували СІЗО?

— Річ у тім, що у СІЗО я побувала набагато раніше — у 1991 році. Я знімалася у фільмі «Жіноча тюряга», у якому я також зіграла ув’язнену. Ось там, в Алмати, зйомки відбувалися у справж-ній в’язниці. Поруч була камера з ув’язненими, де вони сиділи і очікували на вирок суду. До нас на зйомки приводили справж-ніх зеків. У кадрі було приблизно 50 на 50 — актрис і реальних ув’язнених. От тоді я і вивчила їхній жаргон, манери розмови і поведінки. Усе мені знадобилося для ролі у фільмі «Атлантида».

— У цих фільмах ви — ув’язнена, а у «Кримінальній поліції» — начальник відділу, полковник. Де почувалися комфортніше?

— Мені подобаються усі ролі, і у кожній я — «своя». Там, де можна зобразити щось яскраве і характерне, — я незамінна. І тут мені комфортно. Що стосується «Кримінальної поліції», роль полковника мені дісталася випадково. Спочатку мене брали на зовсім іншу роль, однак на кастингу режисери на мене уважно подивилися, порадилися і запропонували зіграти начальника відділу на прізвисько Степанич.

— І у всіх персонажів у цьому серіалі є свої прототипи?

— Є. У моєї героїні також є прототип. Залізна жінка. Дослужитися у МУРі до звання полковника і підчинити собі усіх чоловіків — може тільки залізна жінка.

— Можна сказати, що після виходу на екрани цих фільмів, ви тепер «своя» і у в’язниці, і у поліцейському відділку?

— Не можу сказати нічого про в’язницю (сміється. — Г. Я.), але поліцію я люблю. Особливо даіш-ників. Бо коли вони стоять на дорозі, усі починають їхати по-іншому.

— А вони вас впізнають, коли їдете за кермом?

— Тепер впізнають.

— Даєте їм хабарі, коли порушуєте правила, чи «відкуповуєтеся» автографом?

— Ні. Я — людина справедлива. Якось грубо порушила правила — поїхала під знак «цеглину» — проїзд заборонено. І тут, ніби Джин, переді мною виринув даішник. Підходить і запитує: «Це ви?». Кажу: «Я!» — «Автограф можна?». Можливо, це би так мені і зійшло з рук, якби у патрульній машині не сидів начальник. Ось він відразу й почав мене «виховувати», мовляв, ви проїхали під знак. Кажу: «Знаю», і простягнула йому гроші і автограф. Якби ви бачили його реакцію! Як ошпарений, відскакує вбік з криком: «Вася! Дивися! Та це ж вона!». А мені стало так соромно. Але відступати я вже не могла. Попросила, щоб мені виписали квитанцію, поїхала у касу, заплатила штраф, а потім повернулася на те ж саме місце. Простягаю йому квитанцію зі словами: «Ось, дивіться. Я заплатила. Тепер прошу сказати ваше прізвище, звання». Даішник зблід: «Для чого?» — «Хочу написати подяку, що такий-то капітан чесно виконує свою роботу». Подяку я таки написала.

— Вас називають сучасною Раневською. Вважаєте, що схожі чимось на неї?

— Ні. Раневська — геній. Можливо, у мене щось і виходить смішно, у мене є яскраві характерні ролі. Але до Раневської мені далеко. Пригадайте хоча ось цю крилату фразу: «Муля, не нервируй меня!». Скільки років минуло відтоді, а повторює її не одне покоління.

— Зараз дуже модно акторам брати участь у різноманітних шоу, скажімо, десь заспівати або затанцювати. Вам не пропонували з кимось у парі взяти участь у «Танцях на льоду»?

— Ніколи я на таке не підпишуся. Не люблю такої «двіжухи». Навіть, коли треба десь затанцювати, у мене не завжди це без гумору виходить. Наприклад, в одній зі серій «Вороніних» ми з Анд-рієм Ургантом танцювали танго. Ну, танцювали, як вміли. «Вороніни» — це ж гумористичний серіал. А все решта не для мене. Моя робота — зніматися у кіно. Я навіть на лижах катаюся лише на рівній дорозі, щоб не повернутися на знімальний майданчик у гіпсі. У мене у договорі написано, що без дозволу режисера не маю права навіть колір волосся змінити, а не те що ноги поламати.

Фото надане телеканалом

«Україна».

Схожі новини