Тарас ХИМИЧ: «Українські фільми – аморфні, бо немає конкретики, гостроти погляду, закономірності»

Автор документальних стрічок «Золотий Вересень» та «Срібна Земля» режисер Тарас Химич розповів “ВЗ”, як зробити українське кіно якісним та популярним

— Ви починали професійну кар’єру із кліпів?

— Мій перший кліп – відео-арт для «Скрябіна» на пісню «Зламані крила». Замість музиканта співали робітники заводів та гуцули з Франківська. Це був матеріал, який трохи змінив погляди глядача на кліп. Йшов 2001 рік, тоді канал М1 одразу взяв його в ротацію, адже директору сподобався цей кліп, який мав не лише рекламне чи розважальне, а й естетично-соціальне значення. Відео у гострій формі показало соціальні проблеми на всіх рівнях, стало дзеркалом того, що відбувалося в Україні.

Кузьма переглядав його разів дванадцять. Я потрапив на всі канали та новини. Хоча відгуки отримував суперечливі. Кліп зняли на Sony miniDV. Використовував графіку, рухомі шрифти, спецефекти.

— Яким кліпом задоволені найбільше?

— «От Вінта» – «Бабина Тумба». Було весело! Використали американські, українські кліше та мотиви етно. Хатка в Шевченківському саду як у Гонолулу, повз пробігає серфінгіст….

— Ваші два найбільші кінопроекти — це «Золотий Вересень» та «Срібна Земля». Як виникла ідея їх створення?

— Завдяки Тарасу Чолію, який очолює громадську організацію «Західноукраїнський Центр історичних досліджень». Нас познайомив спільний друг у серпні 2009 року. Я не дуже тоді розумівся на темі. Він запропонував зняти фільм про Львів 1939 року, який раптом з польського став радянським містом. Я відгукнувся на пропозицію за умови, що зроблю фільм контрастним та цікавим молоді. Ми записали кілька інтерв’ю, не маючи грошей, і зробили двохвилинний ролик, аби переконати спонсорів, щоб вони самі захотіли продовжити проект.

— Якою була реакція?

— Перша реакція Тараса та його друзів – захоплення. Для наших майбутніх спонсорів це стало несподіванкою, адже панував стереотип, що у Києві виробляють якісні речі, а Львів має підтягуватися до столиці. Після перегляду вони сказали, що проект має відбутися! Хто чим міг – допомагав.

— Чи важко було знайти локації без сучасних авто, вивісок?

— Проблемою стало відтворення діалекту, яким говорили перед війною. З місцями не було проблем, хоча у нас вставляють пластикові вікна тощо… Але є ще місця у Львові і навколо Львова для відтворення 30-х років.

З Високого замку знімали у сильний мороз –30. Вставали о шостій ранку, аби застати прозоре і чисте повітря. Шукали золотий момент, коли не потрібно перекривати вулиці. Добре підготувавшись, знімали усе швидко.

— Чи вдалося у «Срібній Землі» сказати все те, що хотіли?

— Мене зацікавила історія, тому почав копати, шукати в усіх джерелах. Зараз розумію, що зробив би фільм коротшим. Моє завдання полягало у створенні відеокнижки. Закарпаття тоді поєднало сім країн світу. Цей маленький клаптик землі став феноменом.

— Як сприйняли фільм на Закарпатті?

— Презентацію зустріли позитивно, хоча дехто в Інтернеті писав про «галицьку провокацію». Стрічкою зацікавились за кордоном. Відправив фільм у коледж Міннесоти, де навчався, давав англомовній аудиторії і отримав цікаві відгуки. Якщо «Вересень» для них був експериментальним фільмом, то цей дивилися як документальний продукт на одному диханні. Зазначали: він кращий від того, що роблять у них. Їх зацікавила сама історія, яку не знали, несподівані зв’язки, як це любить подавати National Geographic.

— Чи погоджуєтеся з твердженням, що мистецтво політичне? Режисер – це митець чи громадянин?

— Все справжнє несе добро і позитив, а будь-яке зло деконструктивне. Не в тому суть, громадянин ти чи українець, а в тому, чи ти добрий і толерантний. Режисер будує, примиряє, його ціль – вести людей далі, не обмежувати війнами. Кіно знаходиться понад рамками, які створює суспільство, поза боротьбою за владу та конфліктами чи протистояннями. Для режисера немає людей цілком поганих чи хороших.

— Кіно має руйнувати стереотипи?

— Але заради доброї мети. Мені не подобається, що нові якісні художні фільми ведуть до деконструкції. Це механізм самознищення суспільства, який діє на глобальному рівні.

— Мистецтво повинне нести добро, красу і правду?

— Так, тільки тоді воно справжнє. Зло для мене – це спотворення добра, погана копія. Воно самознищується. Добро і зло нерівнозначні.

— Які саме фільми маєте на увазі?

— «Хмарний атлас» не міг додивитися. Побачив сильний відтінок негативу і несправжності. Так трапляється, коли є великі кошти і можливості, але втрачений дух. Він порожній, у ньому є інстинктивна жорстокість, яка тисне на свідомість.

— Як вам продовження бондіани «007. Координати: «Скайфолл»?

— Якісна графіка, класний саундтрек. Проте він дивний, у ньому відсутня кульмінація і він не сприймається як продовження єдиного проекту.

А який ваш улюблений фільм?

— Дуже сподобався «Район № 9» режисера Ніла Бломкампа і продюсера Пітера Джексона – чудове відображення сучасних суспільних проблем. Їм вдалося передати тривогу та приправити усе це гумором. Ця стрічка вплинула на мене на 5 років вперед, бо поєднала в собі класну документалістику, елементи якої використав під час зйомок «Золотого Вересня».

— Як на мене, в історичних фільмах «Нескорений» та «Залізна сотня» бракує напруги, чому?

— Бо немає доброї історії. Проблеми починаються на рівні сюжету. В американців ідеально побудовані сценарії, які хочеться читати, а фільми — дивитися. Жоден візуальний ефект цього не замінить.

— Маєте улюблені фільми з української кінокласики?

— «Тіні забутих предків» – це виняток. Фільм створений іноземцем, який правильно підійшов до завдання. Він прийшов до гуцулів і вирішив повчитися у них, побачити світ їхніми очима. Під час навчання в коледжі мої колеги іноземці запитували, що у вас цікавого? Це дуже американський підхід. До речі, стрічка вийшла новаторська, вона вплинула на те, як виглядали VH1 та MTV у дев’яності – він передбачив багато речей.

— «Той, що пройшов крізь вогонь» Михайла Іллєнка сприймається як набір незв’язних картинок, вам так не здається?

— Після західних чи російських цей фільм важко дивитися. Нам потрібно навчитися робити якісні класичні фільми, які б давали відповіді нашому суспільству, без претензій на особливе чуття. Не треба йти в арт-хауз. «Той, що пройшов крізь вогонь» – спроба поєднати вільну творчість та масову культуру… Потрібен час, щоб сформувалися кліше українського кіно. Наразі у нас тільки американські та російські кліше.

— Що таке кліше?

— Наприклад, «Зоряні війни»… Американці постійно звертаються до цього фільму. Він став невід’ємною частиною американської культури. Мої викладачі з коледжу у Міннесоті фанатіли від нього.

На відміну від телебачення, фільм мав би стати широким вікном до того світу, в якому ми з вами живемо. В СРСР у 60−70 роках були комедії, які чудово відображали свій час. Дивовижно, як вони змогли при цензурі зробити такі речі.

— То нам потрібні соціальна драма, психологічний трилер?

— Має бути українська мова кіно. Так як в Америці є фільми, що відповідають вимогам їхнього суспільства, так і нам потрібне просте і якісне кіно, що відображає наші потреби. Люди сидять на своєму і звідси має починатися розвиток. Наприклад, українська мелодрама без претензій на арт-хауз чи новаторство. Бізнесу вигідно вкладати у своє кіно, бо це стабільний дохід. Наразі українські фільми аморфні, бо немає конкретики, гостроти погляду, закономірності. Класні фільми – це проста історія, детектив, мелодрама.

— Що заважає розвиватися простому українському кіно?

— У людей немає відчуття землі, на якій вони живуть, території, міста. Проблема не у відсутності коштів, у людей елементарно немає бачення справжнього життя. Американець у себе вдома почувається як вдома. У нас люди в себе вдома неприродні, невідомо хто. Чи вони європейці, чи американці, чи росіяни, чи все-таки українці?

— Де ж узяти природність?

— Ми — наслідок Радянського Союзу, це однозначно. Ті, кому зараз 6−7 років, стануть рушієм. На мою думку, наступне покоління поїде вчитися за кордон, але повернеться і буде розвивати свою країну. Так було у китайців чи індусів. Ми чисто хімічно прив’язані до своєї території – вода, продукти.

— До речі, як вам телевізійний проект каналу «Україна» — «ДНК — Портрет нації»?

— Мені сподобалося, що він вільний та незаангажований. Хоча це телевізійний формат, але тут є історія, зроблено по-західному. Таких проектів має бути багато!

— Яку мрію хочете втілити?

— Хочу зняти художній фільм. Але зараз працюємо над історичними темами ХХ століття. Залишилося багато напрацювань з попередніх проектів. Хотілось би, щоб історія залишалася історією, без ярликів «добра» чи «погана», дешевої сенсаційності.