Алла БАБЕНКО: «Жінкам не можна йти у режисуру!»

Закоханих у театр акторів і режисерів є багато, а от одержимих театром — одиниці. Серед цих небагатьох — народна артистка України, володар багатьох театральних нагород, дипломів і відзнак Алла Бабенко.

Її камерні постановки за творами Антона Чехова щовесни з нетерпінням чекають у підмосковному Меліхово, де багато років поспіль проводиться Міжнародний театральний фестиваль «Чехівська весна». Там впевнені, що заньківчани по-новому прочитають і відкриють, здавалось би, всім відомого Чехова. «Дядя Ваня», «Вітрогонка», «Дама з собачкою», «Сповідь», «Вогні» та багато інших вистав у постановці Бабенко з незмінним успіхом ішли у Меліхово і, що найважливіше, — українською мовою, й були зрозумілі усім без перекладу.

Нині на сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької, у якому Алла Григорівна працює режисером з 1977 року, збирають аншлаги її найновіші постановки — «Одруження», «Підступність і кохання», «Ромео і Джульєтта в кінці листопада»… У лютому Алла Бабенко порадувала шанувальників свого таланту новою виставою — комедією «Пані міністрова» за п’єсою Браніслава Нушича. Загалом на заньківчанській сцені режисер Бабенко поставила понад сімдесят вистав.

У грудні Алла Бабенко була нагороджена Золотою медаллю Національної Академії мистецтв України за значні творчі досягнення. З театральних діячів цією медаллю були нагороджені лише Богдан Ступка і Олександр Барсєгян.

Про те, чим живе нині Алла Григорівна, що її засмучує і що приносить радість, про талановиту молодь і видатних режисерів та акторів, з якими її зводила доля, наша розмова з народною артисткою України Аллою Бабенко.

— У травні знову Меліховський фестиваль — ювілейний, йому 30 років, — розповідає Алла Григорівна. — Організатори хотіли зробити фестиваль моїх вистав. Можливо, повеземо щось із останніх. Всього їх було тринадцять.

- А щось нове по Чехову ставитимете?

— Так, але наразі не хочу нічого говорити, щоб не наврочити… Крім того, є планові роботи — «Мадемуазель Нітуш» — оперета Флорімона Ерве — з оркестром, але за неї візьмуся уже в новому сезоні, бо актори зайняті у Вадима Сікорського, потім Григорій Шумейко щось ставитиме…

- Роботу яких інших театрів ви б відмітили?

— Стоячи і з вигуками «Геніально!» дивилася вуличну виставу театру «Воскресіння» «Вишневий сад». Єдине, на мою думку, цю виставу треба грати в оточенні російських будинків, наприклад у Подольську під Москвою, де вони уже її грали на площі. Куди б вони не поїхали із цією виставою, скрізь дістають Гран-прі. Мені з Меліхово передали диск із записом їхньої роботи, аби я передала Ярославу Федоришину, то я сказала, що не віддам, буду її час від часу дивитися, бо це — геніальна вистава! Добре, що вони їздять по фестивалях, ми виїжджаємо, «Театр у кошику» Ірини Волицької… Дякуючи таким виїздам, Львів не забувають.

- Про що мрієте?

— Мрію поїхати до Санкт-Петербурга, в Театр Лєнсовєта, і подивитися «Макбет» у постановці Бутусова, який очолив цей театр. Це абсолютно нова режисура, новий театр, якого ще не було. Хтось сприймає, хтось не сприймає, але це треба дивитися. Намагаюся слідкувати за театральним життям.

- Свого часу вас не прийняли до Театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, бо ви читали на іспитах вірші Ліни Костенко і Андрія Вознесенського…

— Не тільки за це. Там була іще співбесіда і щось не те ляпнула з приводу українського театру. В той час сприймала не всіх режисерів. На гастролях у Львові часто тоді бували Краківський театр, Жешувський, московські, ленінградські театри… Ми усі вистави бачили і мали з чим порівнювати. Уже існували Таганка і «Современник»… А сам Львів у той час трохи відставав у театральному плані, незважаючи на те, що уже були Віктюк і Барсєгян.

- Ви не вступили у Києві і поїхали до Москви. Які найяскравіші спогади того періоду?

— Завжди кажу, що режисер — не жіноча професія, тому що тут треба мати таку витримку, такі кігті і зуби, щоб пробиватися!.. Саме це мені й дала Москва. Була на практиці і стажуванні у «Современнику», в Театрі Моссовєта… Тоді жінок-режисерів зовсім не було, лише Галина Волчек, у якої була сильна «спина» в особі відомого тата-оператора, та й сама вона — дитя «Современника». У мене не було нікого, тому пробитися та ще й потрапити до Щукінського училища, яке називали Царськосельським ліцеєм, де нас було п’ять чоловік на режисурі і я — єдина жінка, було надзвичайно важко. Режисером бути неймовірно важко, а якщо жінка ще має сім’ю, дітей, то це просто не можливо.

- Але ви пожертвували родинним затишком заради мистецтва…

— Цей вибір зробила свідомо, ішла на певні жертви.

- Озираючись назад, ні про що не жалкуєте?

— Напевно, не повернулася б до Львова, але змушена була це зробити заради мами. Як би хто не планував своє життя, за нас там, нагорі, уже давно все вирішено.

- А якби була можливість маму забрати до себе, ви б жили не у Львові?

— Хто його знає! Знаю, як важко пробивався Віктюк у Москві, ми з ним в столицю колишнього СРСР потрапили одночасно. Була на стажуванні в Театрі Моссовєта, а він у МХАТі. Навіть тоді, коли він уже був популярним і мав величезний досвід, йому все одно було надзвичайно важко втриматись в Москві. Йому і зараз важко. А тоді у Москві був потужний колектив режисерів: Марк Захаров, Юрій Любімов… Тому переконана: жінка не повинна бути режисером!

- Де ви брали сили для подолання усіх цих перешкод? Адже, очевидно, були ситуації, в яких інший би опустив руки…

— А у мене іншого виходу не було! Встала на ці рейки, то ж змушена була по них рухатися далі. Та й мені допомагали люди, у яких вчилася. Багато років бувала в домі Товстоногова, він міг цілу ніч розмовляти зі мною про творчість і не мав жодних претензій до мене, як до особи протилежної статі. Це для мене загадка — як я туди потрапила. Напевно, доля. У мене є зобов’язання перед цими людьми: віддати усе те, що вони мені дали. Той же Ефрос, який мені допомагав. П’ятнадцять вистав у Казані ставила під його керівництвом. На кожну виставу їздила в Москву, ми з ним розбирали п’єсу, усе обговорювали… Віктюк мені теж багато дав, я їздила до нього навіть у Вільнюс, де ми теж із ним розбирали п’єси.

- Що стало тою відправною точкою, коли ви зрозуміли, що хочете бути режисером?

— Барсєгян, у якого працювала в ТЮГу і якого перевели в Київ, мене із собою не взяв, взяв лише Віктюка. Прийшов новий головний режисер до нашого театру — і я перестала ходити на роботу. Мене звільнили за статтею «Зрив трудової дисципліни» — я просто не з’явилася на виставу. Поїхала працювати у підмосковний Липецьк. По дорозі потрапила на репетицію Ефроса і тоді зрозуміла, що більше ні з ким працювати не зможу: або з Ефросом, або ні з ким. Це стало поштовхом для рішення вступати на режисуру. Після Липецька поїхала вступати в Київ, де мене не прийняли, а тоді вже у Москву. Але перед тим два роки працювала актрисою — рік у львівському ТЮГу і рік у Липецьку.

- Ви б могли продовжити акторську кар’єру?

— Могла б, звичайно, але не продовжила. І жодного разу не пожалкувала про це. Зараз в Україні нема в кого здобувати режисерську освіту. Візьміть навіть Сергія Данченка — він був у трьох лабораторіях Товстоногова, а це — 12 років! Рєзнікович закінчив курс Товстоногова. Тут вони б не здобули тієї освіти. Не знаю в Києві викладача, який міг би досить професійно викладати режисуру. Ті кілька режисерів, які є у Києві, вчилися у Мітніцького і у Москві. Так сталося, що усі таланти стікалися в Москву, і вона стала театральною Меккою. Чому Віктюк поїхав у Москву? Бо його вигнали з України, як і Танюка, який теж опинився в Москві.

- В дитинстві мріяли про акторство?

— З дитинства любила театр, займалася у шкільному самодіяльному театрі. На мене велике враження справили гастролі Московського театру ім. Маяковського, зокрема їхня вистава «Гамлет». Тоді почала мріяти зіграти роль Гамлета. Тоді вчилася на факультеті англійської філології, але після цієї зустрічі з «Гамлетом» паралельно вступила в театральну студію при Театрі ім. М. Заньковецької. Англійську не закінчила, бо перевелася на українську філологію — мене «заразив» Павличко українською ідеєю.

- Свої чи не найкращі ролі Федір Стригун, Богдан Козак, Таїсія Литвиненко, Григорій Шумейко, Іван Бернацький, Лариса Кадирова зіграли у ваших виставах. Чи є серед теперішньої заньківчанської молоді достойна зміна?

— Потенціал є, хоча вони зовсім інші. Випуски курсів Козака і Литвиненко, які залишилися в театрі, — цікаві. Для себе відкрила актрису Христину Гузиль — ішла по коридору і мені раптом з неба: «Антігона!» І вона прекрасно зіграла цю роль.

- Що ви зараз читаєте?

— Читаю «Архієрей» Чехова і думаю: ставити чи ні? Річ у тім, що Архієрея зіграв Ступка у фільмі і помер. І Чехов написав майже перед смертю цей твір. Тому й думаю, чи варто з ним зв’язуватися? Важкий твір, для Чехова не характерний. Читаю також «Антологію українського театру» і обурююся: таке враження, що від 1990 року Театру ім. М. Заньковецької просто немає. Там зібрані рецензії про вистави українських театрів. Є лише про «Безталанну» Федора Стригуна — з неї він починав як режисер. Це сумно.

- А що вас радує?

— Коли добре проходить моя вистава, радію. Сказала акторам: буду сидіти за лаштунками і, якщо погано будете грати, вийду на сцену. Бутусов, до слова, виходить на сцену, припиняє виставу і починає все спочатку, передає ролі іншим артистам… Надзвичайно цікава режисура!

- Ваша порада тим, хто обрав собі шлях, але сумнівається, чи варто ним іти.

— Кожен повинен зробити свій вибір і знати, що випробування повинні бути, їх потрібно долати. Вони послані Всевишнім. Коли з’являється якесь випробування, тоді з’являються і сили.

Досьє «ВЗ»

Алла Григорівна Бабенко — народна артистка України, режисер. Народилася у Дніпропетровську. Закінчила Львівський державний університет ім. І. Франка (філологія) та паралельно — акторську студію при Львівському академічному українському драмтеатрі ім. М. Заньковецької, режисерський факультет Вищого театрального училища при Державному академічному театрі ім. Є. Вахтангова (Москва, 1966-1971). Працювала артисткою Львівського театру юного глядача ім. М. Горького та Липецького драматичного театру; режисером Казанського великого драматичного театру ім. В. Качалова, режисером-стажером Московського театру ім. Моссовєта, з 1977 р. — режисер-постановник Львівського академічного українського драмтеатру ім. М. Заньковецької.