Передплата 2024 «Добра кухня»

Лариса ПОПЛАВСЬКА: «Якщо довго не їду в Африку, згасаю»

Розмова журналіста «ВЗ» з почесним консулом ПАР в Україні

З почесним консулом Південно-Африканської Республіки Ларисою Поплавською я познайомилася в Одесі. Лариса Михайлівна знає кілька мов, вільно володіє англійською, німецькою, італійською. Ця миловидна жінка 17 років ходила на кораблі, а одного разу, відвідавши Південну Африку, зрозуміла, що без цієї країни не зможе жити. Про те, як стала почесним консулом, і особисте життя Лариса Поплавська розповіла журналісту «ВЗ».

- Ви — почесний консул Південно-Африканської Республіки. А ким були до цього?

— 17 років проплавала на закордонних суднах при Одеському морському пароплавстві. Спочатку працювала перекладачем з англійської та італійської мов на судні, пізніше стала адміністратором. Працювала з пасажирами — італійцями і англійцями, а пізніше й з німцями, оскільки вивчила ще й німецьку. Через якийсь час — директором ресторану. Все змінилося у 1994 році. 5 травня ми з чоловіком полетіли в Південну Африку. Це він мені зробив такий подарунок. Я завжди мріяла побувати у ПАР. Там жила моя подруга. Вона давно виїхала туди з Одеси і писала мені, яка це надзвичайно гарна країна. Настільки кольорово описувала той рослинний і тваринний світ, що я, ніколи там не бувавши, полюбила Африку.

- А чому вибрали саме ПАР, а не, скажімо, Нову Зеландію чи Канаду?

— Гарнішої країни від Африки не бачила. Там нема такої жахливої корупції, як в інших країнах. От хоча б такий приклад. Скажімо, для проведення Олімпіади, коли треба було виготовляти символіку — кепки, футболки, значки, прапорці, держава віддала цей прибутковий шмат, — а це 70 відсотків, — дрібним підприємцям. Собі ж залишила тільки 30. Там щороку будують понад 200 тисяч будинків для бідних людей, які живуть у гетто. Можливо, за десять років у Південній Африці повністю покриють безхатність — усі матимуть житло.

- І тому вирішили звільнитися з пароплавства?

— На той час пароплавства вже не було. І ця поїздка змінила моє життя на 180 градусів. Наступного дня після приїзду в Африку ми познайомилися з однією жінкою. Ми не знали, як дістатися до готелю. Навколо всі темношкірі, а тут — дорогу переходить біла жінка. Коли запитали у неї, вона запропонувала нас підвезти. Дорогою жінка, ніби між іншим, запитала, чи ми віруючі. Почувши, що ми православні, запросила нас до церкви. Наступного дня ця жінка приїхала за нами до готелю і забрала нас у церкву. Там зібралося багато людей, і нас представляли, мовляв, це перші люди з України, які хочуть зав’язати з нами дружбу, обмінюватися культурою, допомагати пізнавати інший світ школярам і студентам, тому давайте помолимося за них. Всі люди у церкві встали, а це було понад тисячу вірних, і молилися за нас. Через кілька днів чоловіка викликали на роботу і він повернувся до Одеси. А я залишилася в Африці. Пізніше відкрила для нашого 23-річного сина туристичну фірму, і вже була в ПАР не сама. Але чоловік був в Україні, тож і мені довелося повертатися додому. Довго думала, як зробити так, щоб якомога більше людей могли побувати у цій дивовижній країні, побачити її красу і познайомитися з місцевим населенням. Тому й створили товариство дружби «Україна-ПАР».

- Кого ви приймаєте у це товариство?

— Усіх, хто побував в Африці, хотів ще туди поїхати, хто полюбив цю країну так само, як і я (сміється. — Г. Я.). Товариство існувало сім років. Одного разу в Одесу приїхав посол ПАР в Україні, а він вже знав, що існує таке товариство дружби, і сказав, що мають намір мене номінувати на посаду почесного консула ПАР в Україні. А тим більше, що живу я в Одесі, тут три морські порти, важливий стратегічний об’єкт, та й клімат влітку майже відповідає південноафриканському. Почесним консулом ПАР в Україні мене призначили у 2001 році. У тому ж році при Одеському університеті ми відкрили культурно-освітній центр. Там є бібліотека, у якій багато дисків, книжок, фільмів про Південну Африку. Якщо хтось би хотів писати реферати чи дисер-тацію — прошу дуже, все є. Такі культурно-освітні центри ми створили в Херсоні і в Миколаєві. Тепер плануємо відкрити такий у Чернівцях. Розмовляли на цю тему з ректором Чернівецького університету. Бо тільки від нас залежить популяризація Південної Африки, її історії, культури, туризму…

- Як часто буваєте в Африці?

— Раз на рік. Якщо довго в Африку не їду — повільно згасаю. Мені потрібно побачити цю країну, подихати її повітрям. Вона мені потрібна, як кисень. Хочемо у травні 2013 року повезти бізнесменів України на зустріч з південноафриканськими бізнесменами. Це будуть зустрічі у торгово-промислових палатах і відпочинок, обмін досвідом і навчання.

- Чула, ваше товариство і консульство, зокрема, ще й шукає далеких родичів і друзів в Одеській області, які свого часу загубилися.

— Ми стали потрібні, і не акцентуємо увагу тільки на дружніх взаєминах між країнами. Телефонують з інших країн до нас і просять у Білгороді-Дністровському чи, наприклад, у Затоці знайти когось. Сідаємо з чоловіком у машину і їдемо шукати, знаходимо. Організовуємо їм зустріч, а потім разом з ними плачемо від щастя.

- Минуло дванадцять років, як ви офіційно стали почесним консулом. За цей час зустрічалися з Нельсоном Манделою?

— На жаль, жодного разу. Це завжди було моєю мрією, але мені не пощастило. Нельсон Мандела — ідеал людини. Він пройшов важкий життєвий шлях, відсидів 27 років у в’язниці, а потім вийшов і сказав своїм виборцям: «Ми всі рівні!». Уявіть: як з рабовласницького ладу у демократичний перейшла революція — без кровопролиття! Жодної людини не вбили. І це все завдяки Нельсону Манделі! От із Джейкобом Зумою, який мене призначав на цю роботу, бачилися кілька разів. Коли він став президентом, ми його вітали.

- Ви багато працюєте. Бачу, у вас велика квартира, але всюди чисто, нема ані порошинки. Хтось приходить прибирати?

— Все вдома роблю сама. І прибираю, і готую (у тому, що Лариса Михайлівна смачно готує, журналіст «ВЗ» переконалася особисто). Сама готую, коли приїжджає син з невісткою і внучкою. Вірніше, не все роблю сама. У мене є надійна опора, друг, підтримка, радник. Це мій чоловік — Микола Поплавський.

- Можна сказати, що ви витягнули у житті щасливий лотерейний білет?

— Ми вже 42 роки разом. Микола — мій перший і єдиний чоловік. Це не просто паличка-виручалочка, а моє друге «я». Йому можу довірити найсокровеннішу таємницю і доручити найвідповідальніше завдання.

- Як познайомилися?

— Я мала виходити заміж за іншого. На 27 серпня було заплановане весілля. Він був моряком. Якось ми йшли з моїм давнім знайомим у кафе «Казка». Дивлюся, навпроти стоїть чоловік з бородою. Блакитні очі, блондин, а борода — чорна. Я ще здивувалася, як таке може бути. Він побачив, що дивлюся на нього, і підморгнув. Поки ми стояли у черзі, щоб потрапити у кафе, «бородань» підійшов до мене і тицьнув в руку записку: «Зателефонуйте мені…». І номер телефону. Мені бородаті хлопці ніколи не подобалися, тому й вирішила його «віддати» своїй подрузі. Кажу, познайомилася з гарним хлопцем, ну але ж я вже виходжу заміж, тому познайомлю тебе з ним. За кілька днів телефонуємо з подругою Миколі. Зустрілися біля тієї самої «Казки». Я прийшла, Коля, а подруга мала прийти ніби несподівано. З’ясувалося, що у її бабусі стався серцевий напад, і вона не могла вийти з дому. Пішли ми з Колею в театр музкомедії, а коли поверталися назад, так довго розмовляли. Він розумівся на всьому, був начитаний, розумний, а ще від нього віяло таким позитивом, йшло таке тепло, що я зрозуміла: він мені подобається. Вирішила, поки повернеться мій наречений, трохи погуляю з Миколою. Погуляла я з ним так, що закохалася шалено. І він також. Коли прийшов мій наречений, сказала чесно: весілля не буде. Для нього це був шок. А у нього на цей час була власна квартира, машина, багато грошей… Але я вибрала Колю — без квартири, без машини. Через рік ми одружилися, а ще через рік народився наш син.

- А коли ви йшли в море, чоловік на березі не ревнував?

— Я пішла працювати на корабель, коли синові виповнилося дев’ять років. Мама зійшла на берег, я дуже просилася у чоловіка, щоб відпустив. Він категорично не погоджувався. Як я його тоді благала, пояснювала, що закінчила факультет іноземних мов, хочу працювати… Моя мама також не хотіла, щоб я йшла в море, каже: «Не відпускай. Її затягне. Вона не повернеться до тебе». Чоловік подумав і сказав мамі, що довіряє дружині, хоче, щоб побачила світ. Нехай їде. Я пішла...

- Але ж ви йшли в рейс не на день-два. Хто займався дитиною?

— Чоловік і мама.

- Як вживалися теща і зять в одному помешканні?

— О… це два дипломати (сміється. — Г. Я.). Вони навіть, якщо й перемовляться, то так дуже делікатно, і за хвилину вже розмовляють між собою. Моя мама — високоосвічена, хоча й без вищої освіти людина, яка знає літературу, культуру. Інтелігентна жінка.

- На кораблі були красиві чоловіки. На зваблення не піддавалися?

— Гарних чоловіків на кораблі було багато. Але я не могла переступити через себе, бо завжди знала, що у мене є чоловік, якого кохаю. Я не просто вийшла заміж. Я свого Колю кохала завжди. До мене залицялися, робили презенти, але я відразу давала зрозуміти, що більше, ніж на дружбу, не розраховувати.

- А чоловіка не ревнували? Ви далеко, він — в Одесі…

— Мої подруги завжди цікавилися, як не боюся залишити самого чоловіка на стільки часу. Він тоді був заступником директора готелю «Інтурист». Але я всіх заспокоювала: якщо нема довіри між чоловіком і жінкою — це не сім’я. Ще одна знайома мені дорікнула, мовляв, поки тебе нема, думаєш, не зраджує?! На що я їй відповіла: «Навіть якщо і зрадив, то зробив це так, що ні одна собака про це досі не дізналася».

- Ваші діти теж так добре живуть між собою?

— Не приходять скаржитися одне на одного (сміється. — Г. Я.). Думаю, добре. У мене є десятирічна внучка Настя, вона мені нічого такого не розповідала.

- Бачите Настю своєю послідовницею?

— Не можу однозначно сказати, але вона серйозно вивчає англійську і німецьку мови. Мріє про китайську мову. Чудово танцює і співає. Настя вчиться на другому курсі художньої школи, бо її прийняли відразу на другий через те, що добре малює. Якщо колись запитає у мене поради, я би хотіла, щоб вона була дипломатом.