Сергій РАХМАНІН: «Свобода» є тлом, яке дозволяє владі грати в будь-яку гру»

Ліна Костенко, характеризуючи сучасну Україну, пише: «Ми що не виберемо, то втратимо – і в цьому вся наша біда».

Про те, що вибрала Україна й що вона втрачає, говоримо з першим заступником головного редактора тижневика «Дзеркало тижня. Україна» Сергієм Рахманіним, який проводив майстер-клас у Школі журналістики Українського католицького університету. Як політичний журналіст пан Рахманін знає про реальну ситуацію в українській політиці дуже багато. Каже, хотілося б знати менше, — щоб не так засмучуватись…

— Сергію, чого очікуєте від нового парламенту?

— Що опозиція стане притомнішою, а влада – гнучкішою. Впертість нашої влади подекуди межує з дурістю, що небезпечна навіть для неї самої. Якщо опозиція буде достатньо організованою, чіткою, послідовною й, головне, консолідованою, це неодмінно примусить владу коригувати свої плани. Цей парламент буде цікавішим за попередній і менш контрольованим. Сподіваюсь, він не дозволить зробити дві небезпечні речі: розміняти українську землю на дріб’язок і сплюндрувати українську Конституцію. Якщо він виконає хоча б ці два завдання, думаю, ми голосували не дарма.

— Останні вибори засвідчили, що якісне оновлення політичних еліт відкладається…

— Має бути і попит, і пропозиція. Політиків обирає суспільство, і воно обрало тих, хто йому потрібен. Проблема України полягає у відсутності набору засадничих ідей і принципів, які поділяли б усі політичні сили і які були б зрозумілими й цінними для всіх регіонів та суспільних верств. Немає національної ідеї. Коли така ідея з’явиться, під неї формуватимуться політичні еліти.

— Головний підхід чинної влади до підбору кадрів — за принципом лояльності та відданості. Чим, на вашу думку, така кадрова політика загрожує Україні, особливо в умовах економічної кризи?

— Є два загальновідомі способи виходу з економічної кризи. Перший – максимально лібералізувати ринок й оновити кадровий ресурс. Другий – затягнути паски, чи то пак, затягнути зашморг на шиї тих, хто ще дихає. Наша влада схиляється до авторитаризму, тому обирає другий шлях і намагається розсадити скрізь, де можна, керованих людей. Багато в поточній ситуації залежить від парламенту. Верховна Рада має шанс повернути собі статус політичного гравця.

— Бачимо, Янукович висуває або призначає на відповідальні посади людей, які вже показали свою неспроможність вирішувати конкретні проблеми. Перш за все, маю на увазі внесення кандидатури Миколи Азарова на пост прем’єр-міністра. Це означає, що єдине, про що думає президент, – перемога на виборах 2015-го?

— Микола Янович має історичну місію: його призначають, щоб у потрібний момент звільнити. Але ніяк не можуть вирішити, чи настав уже той час, чи треба ще трохи почекати. Логіка у цьому є: коли вже всім буде непереливки, тоді ми його звільнимо і створимо уряд реформаторів, який почне щось робити. Схоже, його перепризначили, щоб звільнити наступного року, коли ситуація в економіці стане катастрофічною. Щодо виборів 2015-го, то, з огляду на те, якими важкими можуть бути наступні два роки, невідомо, хто пройде у другий тур, тобто чи буде там Віктор Янукович. Його друге президентство залежить від двох речей: чи знайде Україна нові джерела наповнення бюджету (якщо не знайде, ситуація може стати неконтрольованою) й наскільки здібною та згуртованою буде опозиція.

— Коли Янукович в Ашгабаті, відповідаючи на запитання журналістів, заявив, що має стратегічний план розвитку країни на найближчі два роки, всі сприйняли це як старт президентської кампанії.

— Коли Янукович розпочав адміністративну реформу, яка, безумовно, була потрібною, всі дивувались, як він узагалі на неї наважився. Реформа не відбулась через саботаж чиновників, який не зміг подолати навіть президент. Бажання Януковича провести структурні реформи, щоб не втратити владу, є, але чи дадуть йому це зробити? Пошлюсь на свого друга, який тримав у руках згадуваний план реформ. За його словами, це дитяча замальовка на тему реформ, а не ґрунтовний план. Щоб проводити непопулярні реформи, треба мати кредит довіри, хоча б такий, який Янукович мав 2010-го. Президент опинився у патовій ситуації: не може проводити реформи й не може їх не проводити. До того ж не всі його вчинки або їх відсутність можна пояснити передвиборною логікою. Згідно з нею, йому варто звільнити з в’язниці Юлію Тимошенко та Юрія Луценка, або хоча б одного з них, але він цього не робить.

— Ви згадали про кредит довіри. Часом видається, що українські політичні лідери, прийшовши до влади, прагнуть не зберегти, а навпаки – якнайшвидше розтринькати цей кредит. Як після цього народ може довіряти владі?

— Українцям притаманні дві риси, які допомагають політикам залишатися при владі, не впроваджуючи серйозних реформ і не виконуючи обіцянок. Перша – це інерція. Вона має глибоке історичне коріння. Друга – брак здорової агресії до тих, хто тебе ошукує. Це дозволяє політикам неодноразово використовувати ті самі популістські гасла, а виборцям – наступати на ті самі граблі. Ще одна риса – звичка до патерналізму, постійного перебування під опікою. Філософія патерналізму притаманна навіть тим, кому сьогодні двадцять років. Не розумію, звідки у них узялося бажання, щоб хтось вирішував за них? Звідки зневіра у власних силах? Якщо з’явиться сила або ідеологія, що збурить суспільну дискусію, з якої почнеться вимір «нового українця», довіра відродиться сама по собі.

— Це може бути політична сила, наприклад, «Свобода»? Чи вихованням нового громадянина повинна зайнятися школа, церква, інші суспільні інституції?

— Школа, церква та перші паростки громадянського суспільства, які вже є, можуть зробити значно більше за політиків. Навряд чи з цим упорається «Свобода». Її ідеологія завузька, щоб зробити ідеї, які вона відстоює, загальнонаціональними, і керівництво партії не готове відповідати на цей виклик. У «Свободі» є два крила – прагматики й ідейні, які не завжди мирно вживаються. Суперечностей між ними не відчувалось, поки партія була регіональною. Але тепер, коли за «Свободу» віддала голоси справді велика кількість людей у різних частинах країни, керівництво партії повинне розуміти, що треба, з одного боку, зберегти ідеологічну чистоту, з іншого – скоригувати бодай частину своїх програмних засад, щоб не втратити вплив на різних виборців. Крім того, влада має величезну спокусу експлуатувати «Свободу» як інструмент залякування свого електорату. Першою реакцією влади на результат «Свободи» був переляк, адже вони розраховували на значно менші цифри, а друга – це радість, адже ніщо так не здатне мобілізувати консервативний електорат Сходу, як страшилки про націоналістів. «Свобода» для влади є тлом, яке дозволяє грати в будь-яку гру. Якщо, звісно, “Свобода” дозволить себе використати.

— Націоналістів на парламентських виборах підтримала значна частина української інтелігенції. Чи розуміють ці виборці ризики, пов’язані з таким голосуванням, і чи готові взяти на себе відповідальність за дії «Свободи», які з наближенням президентських виборів радикалізуватимуться? Чи це наслідок емоційного прагнення помститись владі?

— Не лише владі. Прагнення помститись опозиції було не меншим. Чимало виборців, що віддали голос за «Свободу», визначились в останній день. Їхній вибір пояснювався безпорадністю парламентської опозиції і угодовською позицією Кличка. Голосування за «Свободу» не було усвідомленим вибором. Більшість її виборців не читали програми партії – просто мали уявлення про неї як про таку, що найменше зраджувала своїх виборців і не готова за гроші поступатися принципами.

— В Україні з року в рік зростає різниця в доходах між найбіднішими і найбагатшими. Розподіл ресурсів і влади відбувається дуже несправедливо. Чим, на вашу думку, це загрожує країні?

— Величезне розшарування може призвести до неконтро-льованого вибуху. Те, що Янукович розставляє в силових структурах вірних людей та щораз збільшує фінансування міліції та прокуратури, свідчить про небезпідставне побоювання такого сценарію. Настрій є, роздратування владою очевидне. Історія свідчить, що революцію не можна прорахувати, й ніхто не знає, що стане іскрою, з якої спалахне полум’я. Але від цього ніхто не виграє.