Галина МАЛИК: «Останню книжку написала у співавторстві з онучкою»

— Цього року у мене з’явилися дві нові книжки, — каже Галина Миколаївна. — Перша — «Неймовірні історії. Вибране». У ній, окрім моїх власних творів, вперше вийшла велика добірка моїх перекладів. Ще у 1980 році вийшли мої перші в Україні переклади Хармса «Я тепер автомобіль», відтоді були епізодичні друки у часописах. А тут зібрано квінтесенцію того, що перекладала років зо двадцять. Друга книжка — «Бабусина книжка», яку написали вдвох з моєю найменшою онучкою Мішелькою. Книжка складена з її висловів, зауважень, спостережень. Я тільки їх літературно обробила. Кожна бабуся, яка ітиме до своєї онуки в гості, може взяти цю книжку на подарунок, тому що у ній багато любові й тепла.

— В оформленні вашої книжки «Неймовірні історії. Вибране» використано малюнок кота, який зробила ваша донька у семирічному віці.

— Це — цікава історія. Моя донька закінчила художній коледж, вона графік. Коли їй було сім років, до нас приблудився кіт — триколірної масті, худий, з величезною головою на тонкій шиї, одне слово, страшнючий. Наталка цього кота намалювала. Це був його точний портрет. Цей малюнок надіслала у журнал «Соняшник», де друкували малюнки дітей, головним редактором якого тоді була Леся Воронина. Вона написала мені, що малюнок моєї доньки надрукують, бо він дуже милий. Так малюнок побачив світ. Оригінал давно загубився. Але, коли зібралася видавати «…Вибране», не хотілося робити строге оформлення, а дати натяк, що це — все-таки твори для дітей. І цим натяком став цей кіт. Художній редактор використав його в оформленні всієї книжки, кіт біжить по всіх сторінках, він є на форзаці, на титулі, на звороті титула. Він став лейтмотивом книжки.

— Чому обрали саме дитячу аудиторію для своїх книжок?

— Чому ми когось любимо, а когось не любимо? Це пояснити неможливо. Воно або приходить, або не приходить. У мене є і книжки для дорослих. Уклала декілька антологій, але це більш літературознавча робота. Лірика теж — або вона приходить, або не приходить. Так само пишуться і твори для дітей. Щоправда, вони народжуються в іншому місці мозку, ніж лірика. Насилу примусити себе щось написати не можу. Можу писати тільки те, що мені диктується зверху. Це важко передати, але не пишу навіть прозових творів за планом. Починаю з першого розділу і закінчую останнім. У мене немає ніяких напрацювань чи вибудуваних планів щодо того, як писати. Самій це дивно. Ні навчитися, ні примусити себе це робити неможливо.

— Хто ваші перші читачі і перші критики?

— Близькі люди — діти, подруги. Люди, яким довіряю, до думки яких прислухаюся. Вони не будуть поводитися запопадливо і безпідставно хвалити — це марна річ. Коли була молодша, одними з перших моїх читачів були старші письменники. Зараз важко сказати, де можна знайти старших письменників, які могли б критикувати мої твори.

— Ви вже самі метром стали…

— Метром чи кілометром — це час покаже. Може, від мене залишиться тільки тирса. Передбачити складно. Не всі книги житимуть вічно. Час усе розставить по своїх місцях.

— У процесі роботи з кимось радитеся?

— Найкращий мій суддя — діти. Усі свої твори перевіряю на них. Читаю свої твори дитячій аудиторії і дивлюся, як вона їх сприймає. Це як барометр. Читаєш і спостерігаєш за дітьми: тут інтерес падає, значить, це місце у творі потребує чогось такого, що б втримало увагу. Тут є багато законів, які не ми придумали, — закони письма, які вивчити неможливо, їх треба просто відчувате.

— Що читаєте?

— Читаю все, що виходить в Україні і що стосується літератури для дітей. Я — член експертної ради «Книжки року», тому змушена багато читати як експерт, який оцінює книжки. Звісно, не усе від першої до останньої сторінки читаю. Уже немає необхідності прочитувати усю книгу, мені досить прочитати дві сторінки, щоб скласти враження про стиль письменника, подивитися на розв’язку в книжці, щоб схопити сюжет. Буває так, що розгорнув і закрив — і усе зрозуміло.

— Твори яких письменників любите читати?

— Можу сказати, чого не читаю. Не читаю романів Пауло Коельо. Читаю письменників, яких знаю і люблю. Чекаю, що вони нового напишуть. Або просто перечитую класику. Люблю всю французьку літературу — від Дюма до Камю. Також англійську літературу і класичну американську — від Драйзера до сучасних авторів. А найновітнішого андеграунду не розумію і не сприймаю, — можливо, уже застара для цього. Хоча в дитячій літературі люблю поезію абсурду, люблю Введенського, Хармса… У дитячій літературі я — менш консервативна. Є у сучасній постмодерністській літературі імена, які приваблюють, є такі письменники, яких просто обожнюю, наприклад, є у нас в Ужгороді така молода поетеса Іра Надворна — це талант такої сили! Повинна існувати хороша література, а до якої течії вона належить, не має значення. Хороша література — завжди хороша: чи це андеграунд, чи щось інше… Серед львівських молодих поетів мені Григорій Семенчук подобається — поет із сильним словом. Нещодавно прочитала роман Юрія Щербака «Час великої гри. Фантоми 2079 року», що вийшов у видавництві «Ярославів Вал».

— Як відпочиваєте?

— Моє хобі — ловити рибу, збирати мідій і рапанів у Болгарії. Плаваю з маскою, пірнаю і «відтягуюся» по повній. Це роблю кожного року з величезним задоволенням. Також люблю збирати гриби, яких у нас у Закарпатті багато. Страшенно люблю море і ліс.

Довідка «ВЗ»

Галина Малик народилася 12 серпня 1951 року у м. Бердянську Запорізької області. 1964 ро­ку сім’я переїхала в селище Середнє на Ужгородщині. Закінчила філологічний факультет Ужгородського державного університету. Працювала заввідділом інформації з питань культури та мистецтва Закарпатської обласної наукової бібліотеки в м. Ужгороді. За повісті «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» у 1988 році Галині Малик було присуджено премію імені О. Копиленка. А за повість «Злочинці з паралельного світу» отримала звання лауреата літературної премії ім. Лесі Українки. Галина Малик — член Національної спілки письменників. У 2007 році відзначена літературною премією ім. Ф. Потушняка за книги казок для дітей «Пригоди в зачарованому місті» (Тернопіль: Підручники і посібники, 2006) та «Сміятись заборонено» (Київ, 2005).