Павел РЕШКА: «Страх – важлива складова журналістської роботи»

Польський репортер, що побував на війні в Афганістані, Руанді, Косові та Грузії, поділився у Львові досвідом написання політичного репортажу та роботи в гарячих точках

«Журналісти – нікому не потрібні професіонали, але кращої професії не буває». З цієї фрази розпочав розмову з майбутніми журналістами відомий польський репортажист і розслідувальник, викладач факультету журналістики Варшавського університету Павел Решка. Він працював у гарячих точках Афганістану, Руанди і Косова, був у Грузії під час російсько-грузинського конфлікту, три роки був кореспондентом газети Rzeczpospolita в Москві. За свої розслідування отримав низку нагород: цикл матеріалів про житлову аферу за участі посадовців приніс йому премію «Польський Пулітцер», а репортажі про Смоленську катастрофу – премію імені Анджея Войцеховського. Павел Решка є також автором книг «Місце після імперії», «Моя війна», «Далеко від Вавеля» і «Далеко від любові». До Львова він приїхав на запрошення Школи журналістики Українського католицького університету, щоб навчити студентів мистецтва політичного репортажу.

— Павел, у вас колосальний досвід роботи в польській журналістиці після розпаду комуністичної системи. А якою є сучасна польська журналістика?

— Журналісти зробили великий внесок у те, що Польща сьогодні є розвиненою європейською країною. І вони справді є четвертою владою. А проблеми у нас ті самі, що у всьому світі: друковані ЗМІ програють Інтернету… Але, думаю, попит на якісну журналістику збережеться й лише зростатиме.

— Наскільки польські медіа є впливовими? Чи здатні вони формувати громадську думку?

— На прикладі скандалу навколо фінансових пірамід Amber Gold, який розгортається зараз у Польщі, можна побачити, якою є роль ЗМІ. Саме вони намагаються розкрити цю справу, знайти істину. Щоправда, їм не завжди вистачає грошей, часу і сил. Часто журналіст, отримавши компромат, публікує його, навіть не перевіривши інформацію. Особливість професійного журналіста саме в тому, що маємо копати, щоб докопатися до істини, при цьому даючи гарантію, що працюємо об’єктивно і справді хочемо довідатись правду та донести її до суспільства.

— Ви працювали в Росії, часто приїздите до України. Чи маєте свою думку щодо того, чому після розпаду СРСР та соцтабору українській і російській журналістиці не вдалося досягти того, чого досягла польська?

— Ну, я не можу назвати польську журналістику дуже розвиненою… Порівняння навряд чи буде доречним, адже ми працюємо в різних політичних умовах. Щодо пострадянського простору, то в період перебудови журналістика сприяла демократичним процесам, а потім ситуація змінилась. Приклад – виборча кампанія Бориса Єльцина у 1996 році, коли йому протистояв комуніст Геннадій Зюганов. ЗМІ вступили в політичну боротьбу на боці Єльцина, побоюючись повернення комуністів. Саме тоді російська журналістика втратила незалежність, а втрачену незалежність повернути важко. Хоча в мене рука не піднімається критикувати російську журналістику загалом, коли я згадую Анну Політковську, вбиту за свої викривальні публікації.

— В одному з інтерв’ю ви назвали насилля проти журналістів «загрозою демократії». Чи є професія журналіста небезпечною в Польщі?

— Журналістом у Польщі бути безпечніше, ніж в Україні чи Росії. Будь-яка розумна влада повинна пам’ятати, що незалежна журналістика є необхідним фактором розвитку суспільства. Та на практиці опозиційні політики, які обіцяють забезпечити свободу преси, прийшовши до влади, починають вбачати в журналістах перешкоду.

— «Жодна стаття не варта вашого життя». Це ваші слова. Чи були у вашій практиці випадки, коли ви припиняли роботу над матеріалом через небезпеку? Які саме? В який момент радите зупинятися?

— Перш за все, це стосується роботи в гарячих точках. Журналісти весь час змагаються між собою, прагнучи здобути найкращий, ексклюзивний матеріал. Але в гарячих точках варто стримувати це прагнення, не забуваючи про ризик. Польський репортажист Ришард Капусцінський говорив: «Як близько можна підійти до лева?». Не завжди варто підходити заблизько, слід уміти сказати «пас», якщо відчуваєш загрозу своєму життю. Адже молоді журналісти матимуть іще багато можливостей.

У гарячих точках стріляють. У журналістів часто виникає хибне відчуття, що, якщо ти не воюєш на жодній із сторін конфлікту, кулі тебе оминуть. Колись я їхав спустошеним містом у комендантську годину, щоб порахувати, скільки в морзі вбитих людей. І це – не геройство, а робота.

— Тоді як журналістові перебороти страх і зберегти спокій, коли навколо йде війна?

— Насправді із страхом не треба боротись. Страх – важлива складова журналістської роботи. Всі люди бояться. І ми повинні боятися, але не переставати працювати. Зараз ми розмовляємо, а в Сирії вбивають людей. Журналісти, які там працюють, повинні боятись, щоб вижити й передати інформацію про те, що там відбувається. Щоб ця війна швидше припинилась і люди перестали гинути просто так.

— Ви не лише журналіст, а й викладач. Про що ви говорите майбутнім журналістам на першій лекції?

— «Вітаю вас на факультеті, де вчать непотрібних професіоналів». Я почав працювати в газеті, ще будучи студентом. Зайшов до редакції випадково, і там мене радо прийняли, бо бракувало робочих рук. Зараз знайти роботу в журналістиці не так важко. «Знаєте, – кажу я студентам, – ми нікому не потрібні професіонали, але кращої професії немає. Адже ми часто працюємо не за гроші, а за задоволення». До того ж у нас величезні можливості. Якщо ти фаховий журналіст, ти можеш зробити якісне розслідування і спричинити звільнення корумпованого міністра або пояснити людям, що в іншій частині світу вбивають мирне населення. Тому наша професія найкраща.

— В чому для вас сенс журналістської об’єктивності?

— Журналіст об’єктивний тоді, коли шукає істину. Тоді він не повинен дозволяти собі якихось симпатій. Наприклад, мені може бути симпатичною певна партія, але оцінювати її я маю за вчинками, так само як інші політичні сили.

— В Україні вкрай актуальними є проблеми підкупу журналістів та цілих засобів масової інформації, засилля прихованої реклами або, навпаки, замовного цькування у медіа. Чи намагалися вас підкупити? Як ви діяли в цій ситуації?

— Ні, таких пропозицій мені ніколи не робили. Якщо ти візьмеш гроші, то втратиш авторитет. Зате, коли нам приносять різні документи, я ніколи не відмовляюсь подивитись їх. Головне – не публікувати нічого без перевірки.

— Що для вас є найбільшою нагородою у вашій роботі? Коли ви відчуваєте, що матеріал – репортаж чи розслідування – був успішним?

— Успіх – це тоді, коли щось міняється. Коли матеріал спричиняє реакцію суспільства чи влади. Ми повинні працювати, методично, повільно змінюючи світ на краще. І якщо мій матеріал приніс якусь користь, я радію.