Передплата 2024 «Добра кухня»

Андрій Некрасов: «У Росії люди заколисані імітацією свободи»

За радянських часів кіно було і «опіумом для народу», і засобом пропаганди. СРСР вже нема, проте ідеологічні стандарти так і не покинули свідомість російських режисерів. Та і серед них є ті, хто не плутає патріотизм із брехнею. Російський кіно- та театральний режисер Андрій Некрасов у своїх роботах не раз подавав альтернативне бачення дій владної верхівки, за що деякі з його фільмів заборонені у Росії, як-от «Бунт. Справа Литвиненка» або «Уроки російської».

За «Уроки російської» режисеру погрожували фізичною розправою. Проте Андрій Некрасов і далі знімає. Він готовий говорити про те, чому російський глядач вірить пропаганді, феномен Путіна, уроки Тарковського та імітацію свободи.

— Наскільки велика частка маніпулятивних фільмів у Росії?

— На офіційних каналах конт­ро­люється все. Проте можна, наприклад, зняти фільм про пакт Молотова — Ріббентропа, який, якщо і кидає на сьогоднішню владу тінь, то — слабку. У такому фільмі можна бути вільнішим у висловлюваннях. Хоча завершальні політичні висновки все ж не можна робити.

— Тобто у Росії майже все кіно — пропагандистське. А наскільки люди вірять в цю пропаганду? У чому секрет її впливу на маси?

— Кіно — пропагандистське, з часткою розважального (як-от «Дозори»). Але розважального менше, тому що росіяни — істоти ідеологічні. Росіянин не може зняти, наприклад, чистий хорор. Ті, які кіно фінансують, це знають. Спроби зняти чисту комедію закінчуються провальною вульгарністю. Приклад: Рязанов. Він справді майстер. Але йому в комедії потрібна ідеологічно-моралізаторська нотка (якою він володів у радянські часи). Росіяни — страшні циніки в житті, і тому в мистецтві вони виправдовуються, компенсують свій цинізм моралізаторством, «цінностями», ідеологією, героїзмом, тобто пропагандою в широкому сенсі. Натомість у західному мистецтві все навпаки. Там більшість громадян набагато менш цинічні, ніж росіяни. Зате художники дозволяють собі «відтягнутися» на поприщі цинізму. Але глядач, в цьому контексті, — не просто громадянин, а частина мистецької події та процесу. Тому західний глядач цінує вправи в цинізмі (сам циніком не будучи), а російський вірить пропаганді (і мліє від моралізаторського сентименту).

— Росія знімає такі фільми, як «Ми з майбутнього-2», «Матч», які прямо зачіпають Україну. як на це реагувати? Знімати свою пропаганду?

— Ні, на це не можна реагувати на тому ж рівні. Хоча бажання так реагувати по-людськи зрозуміле. І це легше, ніж те, що насправді треба робити. Треба ставати європейською нацією. Уявіть які-небудь російські нападки на англійців, німців. Німці самі розібралися зі своїм минулим і тому стали першокласною сучасною країною — їх не лякають «додаткові» нападки збоку. Якщо Україні важко себе порівнювати з такими «потужними» країнами як Німеччина та Британія (хоча чому б і ні?), то візьміть маленьку Фінляндію, в минулому одну з найбідніших частин Російської імперії. А зараз вона за ВВП на душу населення багатша за Німеччину! Треба задати собі запитання, чому? Справа не в матеріальному достатку — це наслідок. Причина — відсутність корупції, а, по-російськи кажучи, тупа безмежна жадібність, яка у нас з вами — Росії та України («еліти» маю на увазі) — на жаль, є спільною рисою. Росія, між іншим, влаштовує пропагандистські атаки на Фінляндію. І це показово, бо Фінляндія була частиною імперії (і до Польщі таке ревне ставлення з тієї ж причини). Але Фінляндії це — «по барабану». Вона вище за це. Ось до чого треба прагнути. Традиційні, старомодні фільми тут не допоможуть. Знімати треба ультрасучасні стрічки — не тільки за формою, а й за змістом, які відображають нагальні проблеми українців. І якщо це буде чесно і талановито, Росія «втреться». Україні, звичайно, складніше звільнитися від впливу російської політики через повсюдне вживання російської мови. Ось чому вважаю новий закон про мову шкідливим для інтересів України. Люблю свою мову, але вплив російської культури буде тим глибшим, чим більшим буде вплив російської авторитарно-мафіозної держави. І вплив цей сьогодні поширюється, зокрема, за допомогою таких законів, як мовний.

— В Україні Росія діє зсередини, не нападаючи відкрито, як у випадку з Грузією. У вашому фільмі «Уроки російської» колишній президент Грузії Шеварднадзе говорить: «Вся біда в тому, що коли Хрущов віддав Україні Кримський півострів, Росія позбулася основних портів на Чорному морі. Тому їм потрібна Абхазія». Чи означає це, що Грузія у чомусь ображена на Україну, нехай навіть побічно? Адже не в Крим танки в’їжджають...

— Народи, які опиняються в схожому, хоч і не ідентичному, становищі стосовно імперії, інстинктивно відчувають солідарність один з одним. Але імперії іноді вдається «стравити» народи між собою: абхазів з грузинами, наприклад. Шеварднадзе у цьому випадку міркує не як проста людина, а як геополітик. Проте і геополітика можуть, за певних умов, провокувати сильні почуття, як у простих людей. Для цього їх треба сильно «поднакачать», як це робив Гітлер і як це іноді намагаються робити російські горе-ідеологи.

— Свої «Уроки російської» знімали безпосередньо під час бойових дій. Чи можна неупереджено знімати війну?

— Ні, не можна. Тому що вбивство, обов’язковий компонент війни, — це найстрашніший, найбільш підлий вчинок, на який людина здатна. І війна цю тезу не може скасувати. Війна створює систему виправдань вбивства, та ці виправдання — неминуче односторонні, суб’єктивні, умовні. А критика і заперечення цих виправдань так само неминуче виглядає «однобічною». У будь-якому випадку вона не є безсторонньою.

— А як же прийом висвітлення теми з різних сторін?

— Я — більше художник, ніж журналіст. За своїм темпераментом мені ближче створення ігрових фільмів. Але в 2000-ні роки при Путіні не міг не звертатися до реальності, тому що вона була настільки негативною, і так були обмануті наші надії, що я не міг пройти мимо. І все ж не роблю журналістських репортажів. Ні у фільмі про Литвиненка, ні в картині про Чечню. Знімати з різних сторін — це все одно що сказати німцям, які створили фільм після Другої світової війни, про весь жах свого режиму, що вони занадто однобокі, що ще потрібно процитувати Геббельса і німецькі газети за час правління уряду Гітлера. Це — не рівний бій, і я в ньому не зобов’язаний цитувати Путіна.

— На війні виникає дилема моралі та професії — знімати чи допомагати? Намагатися врятувати мирних жителів, як герої фільму «Дарфур: Хроніки оголошеної смерті», або ж поводитися як фотограф, який знімав хлопчика, що вмирав, замість того, щоб допомогти і відігнати грифона, що підкрадався до жертви? Який ваш вибір?

— Я б не зміг, не захотів би діяти так, як у випадку з грифоном. У документальному кіно для мене важлива щирість почуттів, яка межує з конкретними діями, зі спробою допомогти. Альтернатива цьому не «грифон», а художнє, змодельоване кіно.

— У Грузії отримали звання «Людина року-2009». Ви перший негрузин, хто отримав цю нагороду? Наскільки вона для вас важлива?

— Мені казали, що за цим опитуванням випередив президента і патріарха. Для мене важливо те, що люди відреагували на щирість нашої з Ольгою (дружина Андрія, яка була співавтором фільму і померла до презентації. — А. С.) спроби сказати правду. Це дає надію для всіх. Якби ми зліпили щось на кшталт «грузинської пропаганди», з інтерв’ю політиків, реакція людей (грузинів) не була б такою. Ось що важливо.

— У Європі упереджено ставляться до російського кінематографа?

— Багато російських кінематографістів вважають, що Захід до них ставиться упереджено, але я з цим не згоден. Західний кіноестеблішмент — особливо Канн — об’єктивно оцінює російську продукцію. Берлін і Венеція проявляють навіть зайву щедрість.

— Ви були асистентом Андрія Тарковського. Це якось відбилося на вашому творчому і життєвому шляху?

— Сильно відбилося. Він, безумовно, — вчитель. Але далеко не завжди можу застосовувати «уроки Тарковського» з користю для моєї кар’єри. У якомусь сенсі він завищив планку здатності сприйняття публікою складних образів і ідей. І я все життя від цього страждаю.

— Як ставитеся до жанру мок’юментарі (псевдодокументалізму)? Знімали б щось в такому світлі гротеску й абсурду?

— У моєму ігровому фільмі «Любов та інші кошмари» є елементи мок’юментарі. Мок’юментарі — це для мене ігрове кіно, і досить важкий його жанр.

— Чи є все-таки в Росії хоч маленький простір свободи взагалі та в кіно зокрема, чи потрібно прикриватися чимось на зразок мок’юментарі, щоб розповісти свою історію?

— Путін — це не тоталітаризм брежнєвського типу, але він достатньо контролює больові точки. Є і в житті, і в кіно такі банки з хробаками, які не дозволено розкривати. Але через те, що немає відчуття повного контро­лю, ситуація може бути ще небезпечнішою — люди заколисані імітацією свободи, яка обмежена у найбільш принципових питаннях.

— А в Україні свобода чи імітація свободи?

— Сьогоднішня влада в Україні не дуже демократична. Її генеалогія, біографія, ідеологія дивні для цивілізованого суспільства. Але, наприклад, у журналістів, з якими я спілкувався, немає страху, скажімо, втратити роботу. Мені так здалося. Вони трохи більш гідно поводяться, ніж їхні російські колеги. Таки щось змінилося в людях в емоційному плані після 2004 року.

Довідка «ВЗ»

Андрій Некрасов — російський режисер, часто знімає у жанрі документалістики. Влітку 1985 року був асистентом Андрія Тарковсь­кого в Швеції під час зйомок «Жертвопринесення». Йо­го перший ігровий короткометражний фільм «Ленін на коліщатках» ЮНЕСКО відзначила призом на Каннському кінофестивалі 1993 року. В 1997 році його перший повнометражний кінофільм «Сильна як смерть Любов» отримав приз міжнародної кінокритики (ФІПРЕССІ) на кінофестивалі в Маннгеймі. Фільм «Кохання та інші кошмари» — призер та учасник більш ніж 30 міжнародних кінофестивалів, у тому числі в Берліні і Роттердамі. У Грузії отримав звання «Людина року-2009». Навесні 2010-го підписав звернення російської опозиції «Путін має піти». У тому ж році був обраний членом Координаційної ради петербурзького відділення ру­ху «Солідарність». Автор книги «Це — Революція (Про сенс російського бунту)», яка вийшла у київському видавництві «Час» у 2006 році. Автор і постановник двох п’єс «Гравець» і «Кенігсберг», які з успіхом йшли в театрах Росії та Німеччини.

Схожі новини