«Уповноважений їздив по селах розбивати жорна. Коли завернув до забігайлівки – отримав кулю в лоб…»

94-річний фронтовик згадує «принади» радянського «раю».

Час від часу ветерана-фронтовика провідує колишній керівник Бережанського РВВС підполковник Микола Лещук.
Час від часу ветерана-фронтовика провідує колишній керівник Бережанського РВВС підполковник Микола Лещук.

Його характер (а раніше – й організм) відповідає прізвищу – Кремінь. За свої 94 осені (день народження справляв 27 жовтня) Іван Антонович, уродженець Полтавщини, а від повоєнних років – галичанин, набачився такого, що на десятьох вистачило б. Вижив, можливо, завдяки тому, що був у ладах зі совістю, підлості не робив нікому. Хоча часто опинявся між двома вогнями…

Найперше випробування випало на його долю у сім років. У кінці 30-х до рідного села нагрянули «совіти» і давай «розкуркулювати» родину Кременів. Вона доглядала хвору сімейну пару «заможників», що мешкала у хаті під цинковою бляхою, і це викликало лють «пролетаріїв». Били вилами всіх підряд. На Сибір у товарняках вивезли діда, маму з татом і трьох дітей. Дід, що раніше був найсильнішим чоловіком у селі, після першого ж допиту комісарів загубив усе здоров’я. Тата погнали рубати архангельські ліси. Мати, як могла, поневірялася з дітлахами. Не маючи сил терпіти, надумала втікати з маленьким Івасем додому. Аби не видати себе, просила його в дорозі не говорити ні слова. А він візьми та й защебечи своєю полтавською говіркою – куркулів-втікачів з України відразу вирахували і відправили назад на каторгу. Маму кинули «в холодну» (карцер), де підхопила туберкульоз і невдовзі померла. Перед смертю вишивала сорочку. Вишиванка, що її одягнув до зустрічі з нами Іван Антонович, була спомином про найріднішу людину…

Іван Кремінь пригадує, як у сибірському дитбудинку ровесники відівчали його від «хохляцкого языка»:

– Стою, а місцеві пацани ціляться мені стрілою з лука у ногу. Один одному підказує: правіше бери, правіше…

Коли почалася війна з німцями, 17-річний «куркуль» попросився на фронт. Взяли його туди, попри те, що не бачив на ліве око. Був зв’язківцем при артилеристах на Карело-Фінському, під обстрілами повзав на передову, щоб з’єднати перебиті осколками проводи, був поранений. Цілі доби чергуючи біля радіостанції, падав від утоми. Доводилося і самому стріляти. Командир хвалив: хоча й не бачить добре, цілить точніше від старих солдатів. Про бойову звитягу Кременя свідчать майже два десятки його орденів і медалей.

Якось солдат обмовився, що він – із «розкуркулених». Хтось доніс. На перевірку приїжджали з Москви два «особісти». Врятувало, що був вихованцем дитбудинку. Та й після того спокою не мав. Розстріляти «врага народа» погрожував навіжений командир батареї. А за якийсь час його самого разом із конем, на якому гарцював, розірвало снарядом…

Перемогу над нацистами полтавець Іван Кремінь зустрів в Австрії. Не забуде, як раділи солдати тому повідомленню. Пам’ятає й іншу картину: як на його очах офіцер хотів відправити до себе додому у Ленінград цілий вагон награбованого добра…

Після війни Івана Кременя запросив до себе на Черкащину фронтовий побратим Бахматюк. Бідося – словами не переказати! Місцеві пригощають кислим молоком і вареним буряком. Ото була вся їхня їда. Від голоду врятувався переїздом у Західну Україну. Заробляв на шматок хліба випадковими роботами, зокрема допомагав селянам вивозити гній на поля. Ночував у церкві… У 1949-му вчорашнього фронтовика підбили йти на роботу у Бережанську виправну колонію. Пильнував там 16-річних «бєспрізорніков», яких звозили на береги Золотої Липи з усього СРСР. Коли одного разу юні хулігани влаштували бунт, з Тернополя втихомирювати їх приїжджали військові – «перевиховували» ременями…

Добре пам’ятає Іван Антонович суворі повоєнні будні на Бережанщині. Зокрема, облави енкаведистів по навколишніх селах, після яких трупи бандерівців «совіти» на кілька днів виставляли під стіною міліцейського гаража і під ратушею.

– А потім МГБ спостерігало збоку: ану, може, чиясь мама заплаче біля свого сина, і через неї можна буде вийти на інших хлопців з лісу. Убиті були як наживка. Пам’ятаю «уполномоченного» Конопліна. Їздив по селах, розбивав жорна, на яких селяни таємно мололи собі борошно. Верещав: «Я вам покажу!». А якогось разу, коли під’їхав мотоциклом до забігайлівки, отримав кулю в лоб…

Іван Антонович пригадує і примусові вибори, і примусову колективізацію:

– Люди не хотіли писати заяви у колгосп, то їх туди заганяли силою. Запихали ручку господареві в руку і своїми руками водили нею по паперу…

Півтора року тому за заслуги перед Україною президент Порошенко присвоїв Івану Кременю звання полковника у відставці. А згодом прийшла незвична вістка з Міністерства внутрішніх справ: «по своїй лінії» там дали ветерану звання єфрейтора…

Фото автора

м. Бережани,

Тернопільська область