Маестро ми не зможем розлюбити

Композитор, пісні якого — суперхіти, співак з неповторним тембром і могуттю голосу, зачинатель багатьох добрих і благородних справ на мистецькій ниві. Та найперше — особистість, сильна, в якої слово було крицею, часто гостре, критичне, навіть нищівне, але завше справедливе. Сказав — як відрубав.

Закінчивши Чернівецьке музучилище, Микола Мозговий навчався у Харківському юридичному інституті. Знання отримав (вони згодом дуже знадобилися), диплом — ні: просто не прийшов на держіспити, зрозумівши, що справа всього життя — музика. На професійній естраді з 1971-го як соліст Укрконцерту. Одночасно навчався у Республіканській студії естрадно-циркового мистецтва при Укрконцерті. Вищу освіту здобув на вокальному факультеті Київської консерваторії у класі народного артиста України професора Костянтина Огнєвого — першого викорнавця знаменитих «Чорнобривців».

Саме Микола Мозговий — ініціатор і організатор Міжнародних конкурсів молодих виконавців імені Володимира Івасюка. Саме вони відкрили Олександра Пономарьова, Оксану Пекун, Вікторію Васалатій, Лілію Гривцову — нині примадонну Національної опери України. На першому ж конкурсі у 1993 році у Чернівцях Маестро довів: він — людина слова. Там уперше на подібних конкурсах анонсовані грошові премії були не химерою, а реальністю.  З часом це починання Мозгового, як і ще одне його дітище,  фестиваль «Море друзів» у Ялті, можновладці успішно поховали...

Саме Мозговий першим повів нещадну боротьбу з «фанерниками» - виконавцями-кривляками, які лише рот роззявляють під записану у студії фонограму, з несмаком і халтурою на естраді. Сам же ніколи не співав інакше, як «живцем», часто по кілька концертів на день.

Саме він як педагог, а з 2004 року професор і завідувач кафедри Інституту мистецтв Київського національного педагогічного університету імені М.Драгоманова, запротестував проти сліпого копіювання чужинських систем вищої освіти, закликаючи зберегти і примножити все краще надбане своє.

У 1994 році створив і очолив Український театр пісні. А з 2004 року і до останнього свого дня — 30 липня 2010 року — генеральний директор і художній керівник Національного палацу «Україна». При ньому на головну сцену держави повернулися світочі — ансамбль Вірського, хор Верьовки, інші корифеї. Натомість зупинився смердючий потік низькопробної російської попси.

 - Дотепер не називаю себе композитором, оскільки не маю відповідної освіти, - казав Микола Петрович в інтерв’ю у вересні 1999 року. - Я, як і  Володя Івасюк, Ігорко Білозір, - аматор. Зате дипломований співак з вищою  консерваторською освітою.

А його «Моя земля», «На щастя, на долю», «Вперше», «Знов я у гори іду», «Материнська любов», «Новоселиця», «Прут-ріка», «Зачаровані слова», «Минає день, минає ніч» - це ж класика, золотий фонд нашого пісенного мистецтва!

До багатьох з них він написав також і вірші, але поетом себе не вважав, воліючи співпрацювати з професіоналами слова. «Минає день, минає ніч» на вірші Юрія Рибчинського — справжній шедевр. Коли Софія Ротару у присутності авторів записувала його на студії, вже на пробному запису з її очей покотилася сльоза. «Соню, отак і тримай цю сльозу!» - сказав Рибчинський. Ротару записала пісню з першого дубля.

- Якось Микола згадав, що ця пісня народилася на Хрещатику поблизу Бесарабки, коли ми там випадково зустрілися, - розповідає народний артист України Юрій Рибчинський. - Можливо, це було і так, багато деталей час стирає з пам’яті. Але точно пам’ятаю, що остаточний варіант музики народився у нього, коли гостював у мене вдома. Якщо практично всі пісні з Ігорем Покладом я написав на вже готову мелодію, то з Мозговим — навпаки.  Ми дружили, їздили разом у Карпати, вислідом чого стала «Знов я у гори іду». Жартували, що обидвоє ми — подільські хлопці. Я народився і виріс на київському Подолі, а Микола, хоч і виріс у Новоселицькому районі Буковини (звідки й Софія Ротару), але родом з Поділля, із села Сарнів Волочиського району Хмельницької області.

- Ансамбль «Кобза» був першим виконавцем майже всіх пісень Миколи Мозгового, - каже художній керівник уславленого колективу, народний артист України Євген Коваленко. — Починаючи з «Моєї землі», яку після того, як її заспівала Софія Ротару, стали  називати «Мій край». Як музиканти Укрконцерту, багато виступали разом, навіть якийсь час «Кобза» була акомпануючим складом Миколи, їздили на гастролі у Чехословаччину. З особливою теплотою згадую 1970-ті роки, коли ми з Миколою, маючи вже сім’ї, але ще не маючи власних квартир, мешкали у гуртожитку Міністерства культури у Києві, на вулиці Андрія Малишка неподалік станції метро «Лівобережна». Чудові часи! Ділилися і творчими задумами, і хлібом-сіллю в буквальному розумінні...