«У 50 літ вступила в Чиказький університет. Докторську дисертацію захистила у… 75 років»

Оксана Роздольська-Маслянко з відомої галицької родини. Дідусь Микола Лагодинський — знаний галицький адвокат, доктор права, депутат австрійського парламенту, був близько знайомий з Іваном Франком. На жаль, рано пішов з життя, залишивши під опікою дружини Клавдії чотирьох доньок: Марію, Ірену, Галину та наймолодшу Ярославу (майбутню письменницю, поетесу, драматурга, відому під псевдонімом Леся Верховинка). У 20-річному віці Ярослава вступила в університет у Відні, де запізналася з лікарем Теофілом Кучковським. Там у подружжя народилася донька Оксана.

Коли Оксаночці виповнилося п’ять років, батьки відійшли у кращий світ. Залишилася сиротою. В 1944-му, коли мала 14 років, разом з родичами по материнській лінії виїхала до Австрії, звідти — в Аргентину. 61 рік живе у США. Народила та виховала дев’ятеро дітей. У 50 (!) років у Чикаго вступила в університет, захистила докторську дисертацію. Делятин (там народилася і виросла її мати) та Львів (навчався і працював дідусь, а другий чоловік Роман Маслянко був професором Львівського національного університету ветеринарної медицини) вважає своїм домом.

Ukrainian village — у Чикаго

У пані Оксани бездоганна, літературна українська мова… Важко повірити, що ця жінка 73 роки — в еміграції. Гімназію закінчила у Відні, предмети викладали німецькою. Шість років в Аргентині чула іспанську, у США — англійську.

- Двоє моїх найстарших дітей народилися в Аргентині, ще семеро — в Чикаго (США). Вдома розмовляємо українською, тож діти (хтось одружився з українцями, хтось — з американцями) знають і люблять рідну мову.

Оксана Роздольська-Маслянко у Чикаго багато літ входить до Союзу українок. Каже: найстаршій членкині Любові Шереметі — 92 роки, наймолодшим — 20. При церкві та Союзі українок відкрили два україномовні дитячі садочки. У кожному — близько 30 дітей. Церква та Союз українок Чикаго фінансово допомагають не лише пораненим в АТО, які лікуються в Америці, а й сім’ям в Україні, які у війні з Росією втратили годувальників.

- Підтримуємо стосунки із Союзом українок у всіх штатах США. Від 2014-го (початку війни на сході України) кілька родин приїхало до Америки, але масової еміграції нема, — каже пані Оксана. — Щоправда, від початку 1990-х за океан перебралося так багато родин, що в Чикаго сформувалося Ukrainian village («Українське село»).

- Чула, зі Львова ви відправили до Чикаго твори українських сучасних письменників. А в Чикаго є українська книгарня?

- Донедавна була. Закрили. Нерентабельно. Мало людей купували українські книжки. В окремих крамницях продають словники, історичні твори, а белетристики мало. Тож купила і відправила в Чикаго 57 книг, зокрема Богдана-Ігоря Антонича, професора Богдана Рубчака, Галини Пагутяк, Галини Вдовиченко, Андрія Содомори, Юрка і Софії Андруховичів, Андрія Кокотюхи. Кілька років тому впорядкувала і видала у світ книгу своєї матері, Лесі Верховинки — «До Делятина на крилах мрій», в якій зібрала поезію, новели, оповідання, драматичні твори, її листи з Відня до родичів у Делятин.

Нині в маєтку Лагодинських у Делятині — початкова школа, історико-крає­знавчий музей. На його утримання пані Оксана допомогла коштами. Колись там містився музей письменника Марка Черемшини (працював у канцелярії адвоката Миколи Лагодинського і шість років жив у його домі). Дуже любив Славцю (Ярославу), сватався до її сестри Марії.

«...голодна, насилу просиджувала виклади»

- Відень запам’ятався в образі матері: висока на зріст, карі очі, темне волосся. Часто ходила зі мною на прохід, — каже пані Оксана. — Батька (Теофіл Кучковський родом з Буковини) пам’ятаю менше. У десять років маму віддали до приватної жіночої гімназії сестер-василіянок у Львові (відвідувала також українські гімназійні курси у Відні, куди влаштував її дідусь). У Львові з відзнакою отримала свідоцтво, яке давало право навчатися в університеті. За панування Польщі українській молоді важко було вступити в університет у Львові. Тому вчилися у Празі, Кракові. Батьки поїхали до Відня. Там і запізналися. Тео (так мама ніжно називала тата) отримав австрійське громадянство. У Відні працював лікарем. Там я і народилася. З дитинства розмовляю німецькою.

Пані Оксана дарує мені книгу Лесі Верховинки «До Делятина на крилах мрій». Гортаючи сторінки, натрапляю на копії листів її матері з Віденського університету, де студіювала германістику. Письменниця мала каліграфічний почерк. Розумілася на театральному мистецтві. В одному з листів описує вдалі і бездарні сцени у виставах віденського театру опери. Була спостережливою. «Сьогодні оглядали пробну знимку нашої групи, — пише до сестри Ірини. — Вийшло добре, особливо Твоя голівка, звернена з любов’ю до Оксінціка (доньки Оксани. — В. Ш.), дуже природно». Цікаві спогади про чоловіка Теофіла: «Його беззастережна щирість — ...великий скарб серед... брехливості світу».

Жило подружжя майже впроголодь. «Від кількох днів бідую, журюся і позичаю, — пише до матері та сестер. — Товаришка, що поправляє дисертацію, упоминається про гроші, а я, замість сплачувати старі борги, мушу залізти в нові...». «А тут ще й інші неминучі видатки насуваються, мов та змора: черевики, зимові рукавички, торба!». «Щодня бігала перед полуднем з університету додому і щодня діставала ту саму відповідь: нема нічого з пошти. В таких моментах темніло в очах, ноги вгиналися піді мною, і я втрачала рештки сил. З розпукою в душі рано вставала з ліжка, бігла без сніданку до університету і, голодна, насилу просиджувала виклади». У багатьох листах Ярослава просила матір вислати їй гроші. Їх надсилали в листах, які в дорозі нерідко губилися. До того ж Клавдії Лагодинській жилося несолодко. Після смерті чоловіка робила все можливе, аби дати дітям освіту. Окрім Ярослави, у Відні студіювала музику старша донька Галина (піаністка, музикознавець, письменниця Галина Лагодинська. — В. Ш.).

Чому Ярослава і Теофіл не могли повернутися в Галичину? Рядки з листів Лесі Верховинки, а в них — відповідь: «Дивує мене, що до Делятина не зголошується жодний лікар-українець. Тут є один, що радо пішов би до Делятина, …та мусів би нострифікуватися й переходити на польського підданого. Тому краще нехай залишається у Відні». З листа 1928 року: «Біда, що не маємо своєї держави, а мусимо тинятися по чужині та марнувати свої сили серед чужих». «Щоби я тут у Відні дістала... якусь посаду, про це годі й думати, бо тут австрійці не мають де подітися. Їхати в Україну Т. (Тео­філ. — В. Ш.) теж не має охоти, так що залишався би тільки Відень, як місце нашого майбутнього життя». Не судилося.

- У липні 1935-го тяжко захворів батько, — розповідає пані Оксана, — мама привезла мене до Делятина. У жовтні тато помер. За півроку мама застудилася і в 33 роки знайшла вічний спочинок у Делятині — в родинному склепі Лагодинських.

«Високий Замок» допоміг одружитися

- Навесні 1944-го галичани казали між собою: наближається фронт, скоро прийдуть совєти, — продовжує пані Оксана. — Багато галичан зібралися за кордон. У польському місті Криниці зійшлося нас кількадесят тисяч. З родини Лагодинських — вуйко, дві тети і я. Біженці купили коней, вози. Поклали на них клунки. Одні поїхали «на Мадярщину», а ми — «на Словаччину». Коней словакам продали за безцінь. На роботу до Австрії нас везли в товарних потягах. Годували двічі на день. Зранку — чорна кава з хлібом з варенням, на вечерю — страва, схожа на рагу (з овочами, м’ясом). В австрійському місті Штрасхоф містився величезний табір для біженців. Мешкали в бараках. Крім українців (їх було найбільше), були румуни, поляки. Німці набирали робітників у Німеччину.

- У Відні жила бабуня (татова мама), — продовжує пані Оксана. — Про це вуйко сказав німецькому начальнику. Німець наказав привезти нас до нього. Ознайомився з документами (ми добре володіли німецькою) і відпустив нас до родини. Пам’ятаю, Відень бомбардували. Сирена — біжимо в підвал. У підвалі в мене було своє місце, там я… читала. Бомби розривалися поруч, а люди поводились спокійно. Звикли. Пригадую, почули сильний вибух. Виходимо на подвір’я, а замість нього — глибока яма. Бомба впала за кілька метрів від дому, в підвалі якого ми ховалися.

В Австрії дядько Оксани працював агрономом, тітка давала уроки гри на фортепіано. Оксана вчилася у дівочій школі-інтернаті. Вчителювали черниці — сестри-уршулянки. У класі — 20 австрійок, лише дві українки. Німецька та англійська були обов’язковими предметами, ще одна іноземна — на вибір. Оксана обрала французьку. Вчили також кроїти і шити одяг, куховарити. Пригадує іспит з куховарства, який склала на «відмінно». Для вчителів та учнів на їхніх очах в інтернатівській кухні готувала суп і запечену в духовці телятину.

- У 1950-му нас повідомили: біженці мають кудись виїхати, бо Німеччина та Австрія бідкаються, що не можуть забезпечити роботою своїх людей. Зголосилися Чилі, Аргентина. Приїхали їхні представники й обирали людей на роботу. Тоді кожна країна приймала певну кількість людей, а не всіх, хто хотів. Ми зголосилися до Аргентини, хоча хотіли до США, але нам відмовили. Спочатку доглядала в аргентинській родині дворічного хлопчика і десятирічну дівчинку. За кошти «Червоного Хреста» при лікарні закінчила вечірні трирічні курси медсестер, вдень практикувалася у лікарні. В Аргентині вийшла заміж і народила двох дітей.

У 1956-му родина отримала повістку з консульства: може емігрувати до США. За це треба було заплатити велику суму. Зголосився спонсорувати далекий знайомий чоловіка. Родина поселилася в Канзас-Сіті. У кредит взяли помешкання, автомобіль, а роботи — нема… Емігранти підказали: добру роботу можна знайти у Чикаго. Так і зробили. Чоловік продавав там рамки до образів, перевіряв у лабораторії якість тіста (хліб, випічку можна було брати додому). Прогодувати сім’ю з трьома дітьми грошей вистачало. За помешкання, яке винаймали (дві спальні і вітальню), платили 50 доларів на місяць. За чотири роки родина спромоглася купити в Чикаго власну квартиру.

Почали народжуватися діти: Юрко, Тарасик, Надійка, Марко, Славко, Ти­міш, Ігорчик, Леся, Андрійко. Наймолодшу (дев’яту) дитину пані Оксана народила у 42 роки. У 50 літ вступила на стаціонарне відділення Чиказького університету на українознавство. Докторську дисертацію на тему «Химерна проза у творах Валерія Шевчука» захистила у… 75 років. У 1995-му, після смерті першого чоловіка, у «Високий Замок» подала оголошення у рубрику знайомств «Я плюс ти». Сподобався лист від професора Львівського університету ветеринарної медицини Романа Маслянка, з яким щасливо прожила 21 рік.

Цитати Лесі Верховинки з листів, написаних 1925 року до родичів у Делятин:

«Бувають у житті моменти, яких не можна втратити, бо вони вже вдруге не повернуться».

«Великі душі мусять переживати великі кризи».

«…для Твоєї «ранкової душі» (як каже Кобилянська) треба тепла і ласки, …великої свідомості, що Ти для когось — світ і життя. Ця свідомість підносить людину і робить її здібною до великих справ. А майбутність? Чи можна замикати очі на всі чари весни тому, що колись прийде осінь?».