«Цісар подав мені руку і запитав, чи дуже нам москалі надокучали?»

Про Чернівці у час Першої світової війни – у хроніках греко-католицького священика.

1917 рік. Чернівці – після звільнення від російської окупації.
1917 рік. Чернівці – після звільнення від російської окупації.

Настоятель Собору Успіння Пресвятої Богородиці наприкінці XIX – на початку XX століття, отець Келестин Костецький, залишив унікальні хроніки з життя Чернівців того часу, зокрема, про вхід російських військ до міста під час Першої світової війни. Історики вважають його записи цінними. Вони називаються “Хроніки парохії греко-католицької церкви у Чернівцях”. Свій опис священик вів хронологічно.

Отець Келестин Костецький – священик і громадський діяч, який працював у Чернівцях з 1884-го по 1919 рік. Сам походив із Галичини. Отець Костецький не покинув своїх парафіян, переживши всі три російські окупації. У жовтні 1918 року отець Костецький на чолі велелюдної процесії українських міщан та греко-католицького духовенства зустрічав на залізничному вокзалі Чернівців українських січових стрільців на чолі із Вільгельмом Габсбургом.

Костецький був патріотом, різко висловлювався проти москвофілів на Буковині, брав участь у різних просвітницьких товариствах. Подаємо уривки, які повністю можна прочитати у книзі Олександра Добржанського та Володимира Старика “Бажаємо до України!”.

«Город Чернівці відтепер належить до російського царства»

Певного дня в першій половині серпня 1914 року парохи всіх віросповідань були запрошені краєвим президентом з’явитися на площу, де ополченці будуть складати присягу вірності. Всіх запрошених було 4000. Між ними були рільники, учителі, професори, промисловці. Щодо народностей, то там були українці, румуни, німці, поляки, жиди. Коли офіцери жовнярів поставили у довгі фронтові ряди, підполковник Нойман підійшов до нас, священиків, і попросив до ополченців щось промовити.

“Перед тим як сісти до фіакру, приступили до мене старший рабин Розенфельд і голова культової громади, адвокат-доктор Стравхер, і просили мене, щоб я їх взяв під свою протекцію, як прийдуть до краю москалі. Я здивований видивився на них, чи вони жартують? Але, зобачивши в їх лицях поважні міни, відповів їм, що москалі є найзавзятішими ворогами українців, бо хотіли б і нашу католицьку віру, і нашу нарідність нам видерти, і перемінити нас під поглядом віри на схизматиків, а під поглядом народності – на москалів”. Але вони цього не зрозуміли, бо були того переконання, що росіяни і русини – це одне й те саме. Аж потім, після другого прогнання москалів, коли зобачили, як спеціально московські достойники українців арештували, пізнали вони, яка страшна антипатія ділить одних від інших…

23 серпня москалі хотіли пробитися до Чернівців, але під Раранчем (нині с. Рідківці Новоселицького району. – Авт.) заступили їм дорогу наші ополченці і почалася битва. “Москалі зістали побиті на голову!”. Радість горожан про перемогу над москалями тривала недовго. Бо вже 30 серпня 1914 року залишили всі уряди місто. За ними почали втікати з міста всі багатші купці і власники домів, так що 30 і 31 серпня 1914 р. виемігрували 10 тисяч мешканців.

…Настало смутної пам’яті 2 вересня 1914 року. Після Служби я пішов до міста і зайшов до мігістрату, до тодішнього бургомістра доктора Вейсельберга, по вірі і народності жида, інтелігентного і чемного чоловіка. Він був оточений міськими радниками і дуже засмучений. Сказав, що “надіються наїзду росіян і будуть змушені їм місто на ласку і неласку передати, бо наша військова залога була заслаба проти такої навали російського війська, яку з Росії натягнули”.

Після 6-ї години вечора наступив похід російських військ до міста. Народ збігся і стояв на тротуарах і придивлявся до навали ворожого війська. Бургомістр з обома віце-бургомістрами та православний митрополит Репта і латинський парох Шмідт вийшли з магістрату на перон. Бургомістр промовив кілька слів привітання по-німецьки, але козацький полковник Арютінов перервав його промову: “Гаварітє па русскі”. Бургомістр не володів російською мовою і попросив від його імені сказати вітання. Промовив Арютінов крикливим голосом до народу: “В імені царя заявляю, що за Божою поміччю город Чернівці уже відтепер належить до російського царства”.

Козаки і солдати регулярних військ грабували не тільки склепи, але по ночах нападали на доми приватних людей і жадали “водкі” і “дєньгі”. Якщо хто казав, що немає, то самі перешукували хати і комори, і що їм подобалося – забирали. Зал очікування на залізничному вокзалі перетворили на стайні для коней, а всі меблі рубали і вживали як паливо для печей.

«При Літургії мушу ім’я цісаря Франца Йосифа згадувати, котрому на вірність присягав»

15 вересня приїхав губернатор Євреїнов. Хоча він запевнив бургомістра, що той надалі керуватиме містом, але вже тієї самої ночі явився до бургомістра російський капітан жандармерії з револьвером і сказав: “Вставайте, одягайтеся, беріть теплу одіж і гроші, і ходіть за мною”. На здивування губернатора, капітан відповів: “Молчать і не вопрошать, а за мною поступать”. Коли бургомістр сідав у фіакр, оточений жандармами, капітан сказав до жовнірів: “Якщо захоче втекти, мусите його застрелити!”. На другий день повезли його до Росії, а звідти випроваджено аж на Сибір.

16 вересня 1914 року митрополит Репта, а разом з ним і парох Шмідт, пішли до генерала Євреїнова, аби просити про помилування для бургомістра. Губернатор сказав нічого його не питати, натомість закликав відправити у соборі торжественне Богослужіння за нашого царя Миколу. Митрополит відповів: “Прошу мені того релігійного примусу не накладати, є я тайним радником його величності Франца Йосифа і складав йому присягу вірності”.

…Євреїнов відмінив німецьку мову як урядову, а натомість приказав вживати російську. Позакривав усі товариства, заборонив читати німецькі газети і книжки під карою 5000 рублів або три місяці арешту. Запровадив петроградський час, отож “всі публічні зигари мусіли бути посунені на годину вперед, усі склепи мали о 6-й вечора бути зачинені, а після 8-ї нікого не мало бути на вулиці”. Зате могли тепер солдати і місцева голота вночі грабувати і різні оргії витворяти. Нужда і недостаток дуже почали у місті відчуватися…

Смутним випадком стало те, що губернатор запровадив примусовий курс рубля на некористь наших корон, бо одна корона вартувала тепер тільки 30 копійок. Росіяни оволоділи всіма нашими шпиталями, а їх найстарший лікар Гапон обходився з нашими лікарями дуже нечемно.

Так в смуту і непевності протривали ми з дня в день, не знали, чи дістанемось назад до Австрії, чи ми уже заказані на неволю під Росією, бо своїх газет ми не могли читати, їх до краю москалі не допускали, а російські неустанно писали про свою перемогу над австрійськими військами.

Певного дня викликав мене губернатор і сказав, щоб я у церкві відправив Літургію і молебень за нашого престолонаслідника князя Алєксєя і його отця- государя імператора Ніколая. Я сказав, що молебень відправлю, а Літургію ні, бо при Літургії мушу ім’я мого цісаря Франца Йосифа згадувати, котрому я на вір­ність присягав. Губернатор відповів: “Хоть ви не є під владою митрополита Репти, але він вже видав розпорядження, щоб на Буковині при всіх Службах Божих тепер тільки царя згадували”. Коли вдома я прочитав постанову митрополита Репти, то мені стало темно в очах, бо знав його 30 років як доброго і лояльного австрійського патріота. В листі-розпорядженні митрополита писалося, щоб на проповідях закликати населення приймати “русске” військо. “Тільки жалію, що той сильний дуб, митрополит Репта, так легко упав…”.

«Вийми з рота зуб і дай мені то золото»

 У магістрат я не пхався. Бо москалі уніатів найгірше не люблять. Доказом є те, що на Галичині багато наших священиків без найменшої причини вивезли до Росії і жодного латинського. Тільки на Буковині вивезли латинського пароха отця Цвинарського з Боян за те, що на їх вимогу влаштувати на вежі костельній обсерваційну кімнату, відповів їм: “Ворогам моєї вітчизни і моєї віри не дозволю вживати костьола для ворожих намірів”…

Учителька з Вашківців, Теодозія Лютик, приїхала до Вижниці і звідти пустилася до містечка Кут. По дорозі здибав її російський козак і запитав, куди вона йде. Коли вона відкрила рот, щоб йому відповісти, побачив він, що один зуб був оправлений в золоту обвідку, і сказав: “Вийми і дай мені то золото”. Коли вчителька сказала, що це неможливо, бо обвідка примоцована до зуба, тоді москаль, сказавши, що він сам собі вийме, тарахнув молоду учительку кулаком в лице в надії, що її золотий зуб вилетить з уст. І дійсно, вибив їй три здорові зуби, але той з обвідкою не випав. Кров заляла бідну учительку, вона впала зімліла на землю, а москаль спокійно собі відійшов.

«Дякувати Богові, ця небезпека більше не повториться»

Остаток російського войска утікав з Черновець на Новоселицю до Росії вночі з 2 на 3 серпня 1917 року. Утікали вони Руською вулицею, і по дорозі вибивали всі вікна, так що по цілій довгій вулиці ні одне вікно не лишилося неушкоджене. В обох домах парохіяльних вибили вони всі 10 фронтових вікон… Але 3 серпня зранку уже були австрійські патрулі у Чернівцях, а перед полуднем уже примарширували австрійські війська. “Не потраплю описати тієї утіхи, яка тепер панувала у Чернівцях”.

Цісар Кароль I приїхав автомобілем до Черновець, здається, з Коломиї, о 8-й годині рано. Затримався перед костелом римо-католицьким, там був на читаній Службі Божій. Йдучи до Ратуші, цісар затримувався і з багатьма розмовляв. На Ратуші за православним духовенством стояло католицьке трьох обрядів на чолі зі мною. Цісар подав мені руку і запитав, чи дуже нам москалі надокучали. Відповів, що вони всім віросповіданням дали спокій, тільки в нашій церкві завжди мали шпіона. Цісар уважно мене вислухав і відповів: “Дякувати Богові, ця небезпека більше не повториться”.

Фото з колекції Едварда Туркевича