Німці сподівалися, що Львів буде Лембергом вічно…

Про деякі міфи і стереотипи «запеклих» боїв у місті Лева наприкінці липня 1944 року.

За часів німецької окупації площа перед львівським оперним театром мала назву Гітлерплац.
За часів німецької окупації площа перед львівським оперним театром мала назву Гітлерплац.

У Львові, в районі колишньої трикотажної фірми “Промінь”, є скромна вуличка  Бортнянського (ліворуч від вулиці Шевченка). Був такий український композитор, який створив багато духовної музики.  Я не полінувався туди піти. До молоді, яка живе на вулиці Бортнянського,   навіть не підходив. Розпитував мешканців старшого віку, може, з 15 осіб опитав. П’ятеро пригадали стару назву вулиці — 27 липня. Що то за дата, сказали тільки двоє… Цією датою було відзначено день визволення Львова від нацистів — 27 липня 1944 року. Кілька вулиць, пов’язаних з іменами вояків того часу, пішли у небуття — маршала Рибалки, старшини Олександра Марченка, бурята Борсоєва…

Історик Андрій Козицький застеріг мене від вживання слова “визволення”. Мовляв, визволяти можуть лише вільні люди, а Червона армія сама була під п’ятою сталінського режиму… Може, тоді деокупація Львова? Теж не те — один окупант прийшов на зміну іншому… Скажіть — “Червона армія  увійшла до Львова”. Директор Музею історії Академії сухопутних військ Олександр Слободянюк знайшов більш точне означення — “Червона армія оволоділа Львовом”…

Під коричневою свастикою

Під  німецькою окупацією Львів був три роки. Нагадаю, 22 червня 1941 року нацисти почали  “дранг нах Остен” — шлях на Схід. Для Червоної Армії початковий період війни став  “драп нах Остен”. Звичайно, окрім окремих острівків справді героїчної оборони, інколи приречених стояти до останнього патрона через відсутність зв’язку із вищим командуванням… У нетривалій обороні Львова і Львівщини брало участь з’єднання генерала Власова, який під час оборони Ленінграда перейшов зі своєю армією на бік  Німеччини.

Німці увійшли до Львова 30 червня 1941 року. Вже наступного дня окупаційна влада оголосила комендантську годину. Незнання цього обмеження не рятувало людей  від розстрілу. Щоранку на вулицях Львова можна було побачити кілька трупів…

Найбільш жахлива сторінка історії міста — створення восени 1941 року єврейського гетто.

Окупаційний режим на території Галичини не був таким жорстоким, як на Великій Україні. Німці вважали, що галичани, які тривалий час були під владою Австро-Угорщини,  більш цивілізовані. Окупантам імпонувало й те, що чимало випускників гімназій володіли німецькою мовою.

Життя у Львові було голодним, але, за спогадами старожилів, випадки голодної смерті були поодинокі. Голодомор не входив у плани нацистів. Їм потрібне було працездатне  населення для роботи на потреби Вермахту і для примусової відправки у Німеччину. Відомий футболіст Юрій Зубач згадував, що людям, які десь працювали, за талонами видавали хліб з розрахунку 200 грамів на день, 10 грамів цукру та мізер якихось інших продуктів. Сам пан Юрій мав  високу кваліфікацію майстра з ремонту друкарських і рахункових машинок і отримував  120 злотих на місяць. Але у 1941 році буханець хліба на ринку коштував 80 злотих, а кілограм бульби — 15.   Не було масового голоду  і по селах. Селянам дошкуляли високі контингенти — обов’язкова здача зерна, тваринницької продукції… При цьому траплялися  випадки, коли німці відбирали у селян продукти, які вони хотіли продати на базарі… Керувалися логікою: продаєш — значить, зайве… Грабунку селян та примусовим вивезенням до Німеччини (хоча було чимало добровольців під впливом німецької агітації) протидіяли спочатку загони місцевої самооборони, а потім УПА. У Львові була сувора заборона на жебрацтво. Жебраків розстрілювали. Окрім того, у психіатричній лікарні знищили усіх душевнохворих…

Почесний директор Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Лариса Крушельницька згадувала у своїй книзі “Рубали ліс…”, що окупаційна влада демонструвала не лише чистоту своєї раси, а й чистоту свого побуту. З площі Ринок німці викинули базар. Згодом там дозволили продавати тільки квіти… По місту були розклеєні листівки із закликом до населення дотримуватися правил санітарії і особистої гігієни. Попри це,  розповідала пані Лариса,  у них на квартирі жив майор СС Лязер, колишній різник м’яса.  Він різав м’ясо у кімнаті на… білому роялі. А ще примушував пані Ларису грати для своєї коханки, польки Ванди. Саме це примусило Ларису Іванівну разом з донькою виїхати за межі  генерал-губернаторства і стати остарбайтерами…

Музи не мовчали

Нацисти дозволили українцям те, що заборонили у 1939−1941 роках більшовики. У липні 1941 року у Львові  знову  постали культурно-освітні товариства, зокрема “Просвіта”,  Музичне товариство імені Лисенка, Богословське наукове товариство, творчі спілки — театральних і образотворчих митців, письменників. Для масового поширення митці виготовили портрети Івана Мазепи, Симона Петлюри, Євгена Коновальця… У Львівському оперному театрі проходив  конкурс хорів, присвячений черговій річниці від дня народження Тараса Шевченка.

 В умовах війни у Львівському оперному театрі (тоді це був   Міський театр) існували сектори опери, балету, драми, оперети і навіть розважальний театр “Веселий Львів”.  Трупа акторів нараховувала 600 осіб!

Але репертуар узгоджувався з німецькими цензорами відділу пропаганди і культури  Генерал-губернаторства. Окремо йшли вистави для німців і українців… Як відомо, радянська влада почала 1939 року капітальний ремонт Театру імені Лесі Українки (театр Скарбека), нині імені Марії Заньковецької. Ремонту не завершили, бо почалася війна. Німці до 1943 року провели великі роботи з перебудови театру, знявши два верхні яруси. Цю тему досліджувала театрознавець Світлана Максименко. У драматичному театрі відбулося кілька виступів симфонічного оркестру, зустріч старого нового року, прийняття Генерального  губернаторства, на які німці, демонструючи свою лояльність до української інтелігенції, запрошували й українських акторів. Був намір створити тут окремий німецький театр.

Гітлер не віддавав наказу утримати місто за будь-яку ціну…

Нагадаємо, Львівщина була очищена від німців у ході Львівсько-Сандомирської операції військами Першого українського фронту під командуванням маршала Конєва. Найзапекліші бої велися у так званому Бродівському котлі, де було розбито ще не зовсім вишколених вояків дивізії “Галичина”. Львівський історик Кім Науменко на підставі архівних документів стверджував, що 27−28 березня 1944 року Гітлер перебував у Львові, зокрема у штабі командувача групи армій фельдмаршала Еріха Манштейна, що був розташований на околиці Дублян, в одному з корпусів нинішнього Аграрного університету. Банкет з нагоди приїзду високого гостя мав відбуватися  у готелі “Жорж”. Гестапо заарештувало 50 поляків, які знищили лінії телефонного зв’язку з цим готелем… Кім Науменко спростовував твердження деяких істориків, що Гітлер тоді наказував триматися за Львів до останнього…  Щодо цього немає жодних архівних документів чи свідчень німецьких воєначальників. Німці не збиралися перетворювати Львів на другий Сталінград.  Чимало учасників боїв за Львів писали про запеклі вуличні бої. Та старожили спростовують  ці твердження і наводять такий аргумент: Львів зазнав порівняно невеликих руйнувань. Автор цієї публікації пригадує, що дуже довго стояв розбитим будинок на розі проспекту Свободи і Коперника. З протилежного боку проспекту був ще один розбитий будинок. Але це не свідчить про “запеклі” вуличні бої. Спогади Конєва про наміри радянського командування  максимально зберегти старовинний Львів від руйнувань не відповідають дійсності. Так, у квітні-травні 1944 року ІІ  повітряна армія генерала Красовського завдала по Львову кілька  потужних авіаударів. Командувач танкової армії генерал Лелюшенко мав наказ обійти Львів і рухатися у напрямку Самбора, але вирішив по дорозі  “увірватися у Львів”, щоб отримати чергову нагороду… Спротив чинили лише  німецькі частини, що відступали.

Командувач групи армій, які були  дислоковані на Львівщині, Й. Гапе видав наказ своїм військам 23 липня залишити галицьку столицю і відходити на Самбір. Але вже 17 липня почалася евакуація зі Львова військових шпиталів, було вивезено 300 поранених вояків з дивізії “Галичина”. 18 липня тривала масова евакуація усіх установ окупаційної влади. Чимало українців під загрозою більшовицьких репресій разом з німцями покидали свої домівки. Німці   надавали для цього вантажні вагони…

Операція «Буря»

Ніхто з істориків не наважувався заперечувати, що найсильнішим у час німецької окупації в Галичині було підпілля Армії крайової. Її загони не вступали у сутички з німцями.  Їхня мета була визначена емігрантським польським урядом у Лондоні. Нібито Сталін обіцяв цьому урядові після перемоги над нацистами повернути Польщі кордони,  що існували до початку Другої світової війни. Але це тільки припущення… Загони Армії крайової у Львові налічували до семи тисяч вояків. Командувач Львівської округи АК полковник Філіпковський 7 липня отримав з Лондона наказ: перед вступом Червоної армії до Львова за будь-яку ціну оволодіти містом і створити польську адміністрацію, яка б показала радянському командуванню, хто у Львові господар (операція “Буря”). Чимала частина міста перед 27 липня була під контро­лем  АК.  Польське підпілля отримувало цінну інформацію щодо планів німецького командування від полячок, які обслуговували клієнтів у борделях Львова.

У радянський період історики і журналісти писали, що член екіпажу танка “Гвардія” старшина Олександр Марченко 27 липня встановив червоний прапор на ратуші Львівської міської ради і був смертельно поранений. Але мешканці площі Ринок старшого віку стверджували, що до появи на площі танка “Гвардія” на будівлі міської ради поляки вивісили прапори США, Англії, Франції і Польщі. Старшина Олександр Марченко нібито скинув польський прапор і намагався повісити червоний. І поранили його не німці, а поляки…

Ще протягом двох днів після 27 липня  вулицями Львова крокували поруч озброєні патрулі Червоної армії і польські — з біло-червоними пов’язками на рукавах. Та через кілька днів керівництво Львівської округи АК було заарештоване і розстріляне. Так закінчилася операція “Буря”…

На мітингу 31 липня 1944  року у Львові Микита Хрущов заявив: “Даремно українці тікають від нас з німцями, їх ніхто не буде чіпати…” Масові репресії проти національно свідомих українців з новою силою відновилися після Дня перемоги над фашистською Німеччиною. Тому жодного пієтету до воїнів — “визволителів” серед галичан не може бути.  Через ці репресії пішла у забуття вулиця 27 липня.

Коли я запитав  Андрія Козицького, хто з львівських істориків вивчає питання німецької окупації Галичини у 1941−1944 роках,   відповів: “Ніхто…” Шкода. У підручниках з історії України не повинно бути вирваних сторінок…

Фото з архіву “ВЗ”