«Ми з тобою зійшлися в маю…»

Найпоетичніший лірик в українській поезії 20-х років воював у петлюрівській армії, згодом – у червоній, був тричі одружений, отримав Сталінську премію і зазнав гонінь за вірш «Любіть Україну!»

Оце був би фільм! Глядач не відривався б від екрана, якби життєву і творчу історію українського поета Володимира Сосюри (1897-1965) переклали мовою кіно. Його життя і творчість – суцільна поема. Сосюра в усьому був особливий і неоднозначний.

Ось один тільки факт з особистого життя. Поет уперше одружився 1922 року, ще студентом. Віра Берзіна, колишній політрук червоноармійського ескадрону, теж була студенткою. Жили у Харкові. Своїй дружині поет присвятив поему «Робітфаківка». Причиною розлучення стали її шовіністичні погляди:

“Ми з тобою зійшлися в маю,

ще не знав я, що значить ідея.

Ти й тоді Україну мою

не любила, сміялася з неї”.

Вдруге Сосюра одружився в 1931 році з Марією Даниловою, з якою познайомився у Сталіно (Донецьк). Вона була на дванадцять років молодша за чоловіка. Після війни Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці. Через п’ять років вона повернулась із заслання, але чоловік за цей час одружився втретє. Заради Марії Володимир Сосюра розриває третій шлюб і повертається до другої дружини. Разом вони прожили до кінця життя.

Сосюра народився у Дебальцевому, помер у Києві. За словами поета, його предком по чоловічій лінії був француз де Соссюр. Батько поета, Микола Володимирович Сосюра, за фахом кресляр, був людиною непосидющою, обдарованою, змінив багато професій, зокрема був і шахтарем. Мати Антоніна Локотош – з Кам’яного Броду (Луганськ), у дівоцтві працювала на Луганському патронному заводі, у заміжжі займалася хатнім господарством. Володимир Сосюра стверджував, що його дід Володимир Кирилович, що також писав вірші, ставив під ними підпис «Соссюр». Але дослідники походження Володимира Сосюри дійшли висновку, що наполеонівський солдат Густав Соссюр – не більш ніж вигадка поета. А Володимир Сосюра походить із роду лисичанських шахтарів…

Володимир Сосюра брав участь в Українській революції, спершу в армії УНР (у рядах “петлюрівців”), пізніше в червоній армії. Свого часу колишній заступник командира 7-ї сотні українського полку імені гетьмана Петра Дорошенка, старшина Орел, згадував, що під його керівництвом служив «рядовик з блискучими карими очима й воронячим крилом чуба на лобі (…), безвусий юнак, що пізніше став відомим поетом, – Володимир Сосюра». Майбутній поет був козаком петлюрівської армії, входив до особистої варти Симона Петлюри. Згодом він утік з її лав, потрапив у полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась не смертельною, він вижив. Судив Володимира Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки завдяки голові трибуналу, який пошкодував хлопчину, життя поета було врятовано.

Історик Ярослав Тинченко у своєму дослідженні української воєнної історії писав: “В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) – Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами – Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. Держчиновниками УНР були Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад, Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди”.

Починаючи вже з ранньої творчості, в поезії Сосюри відбилися суперечності його доби, виявилася внутрішня роздвоєність автора: типова для українського інтелігента 20-х років неможливість поєднати відданість більшовицькій революції з почуттям національного обов’язку. За «націоналістичні ухили» у 1934 році поета виключили з рядів комуністичної партії (перебував там від 1920 року) та зі Спілки письменників. У 1936 році Сосюру знову приймають до Спілки радянських письменників. Але на тлі голодної смерті мільйонів українських селян, в умовах репресій та розстрілів діячів української культури Сосюра доходить до межі психічного розладу.

У 1948 році Сосюру відзначили Сталінською премією, а через три роки його гостро розкритикували за вірш “Любіть Україну!”. Газета “Правда” звинуватила поета у «буржуазному націоналізмі». Після смерті Сталіна тиск припинили, але на той час у поета вже відчутно прогресувала психічна хвороба, він був змушений декілька разів лягати до лікарні. Після другого інфаркту, у віці 67 років, пішов з життя. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

“Як я люблю тебе, мій краю вугляний,

твій кожний камінець, твою билину кожну,

де я пішов на бій за щастя в даль тривожну,

що снилося мені в заграві заводській…

Коли доводиться в краях твоїх бувати,

од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь…

Щоб сили для пісень джерельної набрати,

я серцем до землі донецької тулюсь”.