Євген Грицяк скромно оцінював свою роль у Норильському повстанні, а КДБ вважало його організатором

64-та річниця Норильського повстання (1953 рік), де нескорені українці не побоялись виступити проти каральної системи, хоч і було приречене на поразку, але ознаменувало кінець сталінської системи. Та цьогорічна дата радше привід для скорботи — 14 травня помер Євген Грицяк, один із лідерів Норильського повстання.

Радянська пропаганда переконувала світ, що Норильськ збудували ентузіасти-комсомольці і комуністи. У певному сенсі так і було. Серед зеків, які збудували Норильськ, були і колишні комсомольці, і виключені з лав партії комуністи. Зеки «Норильлагу» у Заполяр’ї збудували гірничо-металургійний комбінат, порти, залізницю, шахти Кайєркана. Через норильські табори пройшло 400 тисяч ув’язнених. У 1953 році в “Норильлаг” прибув етап, який став останнім в історії табору. Більшість етапу становили діячі ОУН і воїни УПА. Серед них і був Євген Грицяк (на фото).

Євген Грицяк народився 9 серпня 1926 року в с. Стецевій на Івано-Франківщині. Юнаком вступив до Молодіжної мережі ОУН. У липні 1944 року був мобілізований до лав Червоної армії. На війні отримав поранення, був нагороджений медалями «За відвагу» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній вій­ні 1941-1945 років». «Велику Вітчизняну» назвав найбезглуздішою в історії людства. 1949 року контррозвідка заарештувала Грицяка. За участь у Молодіжній мережі ОУН його засудили до смертної кари, але згодом вирок змінили на 25-річне ув’язнення. За чотири роки Грицяку довелося вивчити географію сталінських таборів. У 1953 році він потрапив до “Норильлагу”.

Адміністрація “Норильлагу” мала завдання «розвантажити» зону від «бандерівців». Ще до прибуття етапу були запущені чутки, що «бандерівці» переріжуть всіх росіян, поляків і євреїв. Коли етап прибув, «суки» під наглядом охорони почали бити «бандер». Українські в’язні не піддавалися на провокації. «Суки» були покарані пізніше, без свідків. Після розправи над двома найжорстокішими «молотобойцями» (в’язнями, які за завданням адміністрації били неблагонадійних) інші «суки» почали проситися в адміністрації в камеру посиленого режиму.

Звістку про смерть Сталіна в’язні зустріли піснями. Сподівались на поліпшення умов і навіть на перегляд вироків. Однак легше не стало.

25 травня 1953 року після безпідставного розстрілу двох в’язнів у 4-й зоні почався страйк. 26 травня в’язні вивісили чорні прапори на знак трауру за загиблими. Страйк підхопили інші зони. 6 червня у Норильськ прибула урядова комісія на чолі з начальником Тюремного управління МВС СРСР полковником Кузнецовим. В’язні висунули комісії вимоги: припинити свавілля адміністрації, змінити керівництво табору, скоротити робочий день до восьми годин, гарантувати вихідні, поліпшити харчування, дозволити листування і побачення з рідними, вивезти з Норильська на материк  інвалідів, зняти номерні знаки з одягу в’язнів, перегляд особових справ усіх політв’язнів. 9 червня урядова комісія повідомила в’язнів про готовність виконати значну частину вимог. Запевнили, що будуть переглянуті справи політв’язнів. Але керівництва не змінили, лише зробили перетасовку кадрів, інвалідів не вивезли, а під час конвоювання в’язнів на роботу частину засуджених відокремили для покарання.

Це спровокувало другий етап страйку. Він тривав до 4 липня. Після жорсткого ультиматуму полковника Кузнецова Євген Грицяк припинив страйк. Розумів, що радянська влада не виконуватиме всіх вимог, а марно жертвувати людьми не хотів.

Чому відчайдушна поведінка в’язнів не була потоплена в крові? З одного боку, самі в’язні продемонстрували високу самодисципліну і готовність до самопожертви, а страйк вийшов за межі однієї зони і не піддавався на провокації. Значною мірою це зумовлено появою після 1945 року в таборах українських націоналістів, які мали досвід підпільної боротьби і, на відміну від репресованих радянських громадян, не сприймали свій вирок як якусь помилку партії. Саме завдяки великій кількості дисциплінованих українських в’язнів страйк протривав так довго. З іншого боку, після смерті Сталіна каральні органи теж відчували наближення змін. Вони зрозуміли, що не є недоторканими і також можуть бути покарані, але не за кровопролиття, а за зрив виконання в’язнями плану. Саме зрив плану змусив каральні органи піти на переговори.

Страйк продовжила 3-тя каторжна зона. Повідомлення про вивід Берії зі складу КПРС обнадіяло в’язнів. 22 липня почався страйк в’язнів Речлагу на Воркуті. Та арешт Берії, про який в’язні ще не знали, не змінив саму радянську систему. 1 серпня було придушено страйк в Речлагу, 4 серпня — у “Норильлагу”. Через рік почалося повстання у Кенгірі в Казахстані. Також було придушене, але керівництво СРСР було змушене піти на полегшення умов засуджених.

Після закінчення страйку Євген Грицяк був переведений до тюрми.

У 1955-му полковника Кузнецова виключили з партії і звільнили з органів. Заступник генерального прокурора СРСР Вавілов, який проводив перевірку “Норильлагу”, був розжалуваний до рядового і звільнений. Ці звільнення були наслідком внутріпартійної боротьби, а не розкаянням влади за репресії.

У 1956 році Євген Грицяк був звільнений постановою комісії президії Верховної Ради СРСР. Після повернення із ув’язнення йому двічі пропонували співпрацювати з органами, він відмовився. В 1959 році постанову, згідно з якою він був звільнений, скасували, і Грицяк знову став в’язнем. У 1964 році Воєнна колегія Верховного суду СРСР зняла судимість. Але весь час після звільнення Євген Степанович перебував під пильним наглядом КДБ. Довго не міг влаштуватись на роботу, попри нестачу кадрів. Навіть думав про еміграцію. Авраам Шифрін надіслав йому виклик в Ізраїль. Але Грицяку не дозволили емігрувати. У газеті «Прикарпатська правда» була опублікована стаття, яка звинувачувала його в дружбі з Шифріним. Грицяку залишалося тільки іронізувати: мовляв, чому українець не може дружити з євреєм? У радянських тюрмах українські націоналісти товаришували з євреями, хоча радянська пропаганда завжди змальовувала їх антисемітами.

У 1978 році Євген Грицяк почав роботу над спогадами. Кожну сторінку передавав на зберігання, щоб у разі обшуку рукопис залишився цілим. У 1980 році йому вдалося переправити на Захід спогади про Норильське повстання.

 КДБ називало Євгена Грицяка організатором повстання. Та він вважав себе посередником між в’язнями і радянською владою. Після розпаду Радянського Союзу назвав понад п’ятдесят прізвищ активних діячів, без яких повстання було б неможливе. П’ятдесят років Грицяк зберігав їх у своїй пам’яті. Це також був його внесок у боротьбу за Україну.