«Перець» знав, для кого бути пекучим, а для кого – солодким…

Про що писав сатирично-гумористичний журнал 70 років тому.

Цього року «Перець» міг би відзначати ювілей. Адже перше його число під назвою «Червоний перець» вийшло 1927 року. Тоді ще не було такої жорстокої компартійної цензури. Вільно могли промовляти до читачів Михайло Зощеннко, Ільф і Петров, художники-карикатуристи Кукринікси… Вже тоді серед його авторів був відомий радянський гуморист Остап Вишня. Більшовики кілька разів кидали письменника-гумориста за ґрати. Не лише за гумор і сатиру. Не могли пробачити, що був офіцером-медиком в армії УНР. А ще «пришили» участь у замаху на партійного діяча Постишева…

1 січня 2017 року налагоджено випуск журналу під назвою «Перець. Весела республіка». Вийшло вже п’ять номерів. Тираж журналу потроху зростає…

У 1927−1934 роках колектив журналу ходив як по лезу ножа. Для прикладу, 28 вересня 1929 року Політбюро ЦК КП (б)У ухвалило конфіскувати номер 15 «Червоного перцю» з «різкою політичною кваліфікацією карикатур як пасквіль, скерований проти творчої роботи, що її ведуть партія та робітничий клас, будуючи соціалістичну Україну». Поряд з відомими на той час гумористами у «Червоному перці» друкували іронічно-сатиричні твори Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Максим Рильський…

«Червоний перець» прикрили 1934 року, коли вже починалися масові сталінські репресії. Відновили вихід журналу під коротшою назвою «Перець» 1941 року. Але знову припинили, бо почалася війна…

Повоєнний «Перець», зовсім не «пекучий», 1946 року наразився на великі неприємності. 4 жовтня вийшла постанова ЦК КП (б)У «Про журнал сатири та гумору «Перець». Компартійна оцінка була такою: «Втративши політичну цілеспрямованість, редакція журналу стала на неправильний шлях, надаючи місце на сторінках журналу ідеологічно шкідливим писанням і вульгарним вправам низькопробних гумористів». Карикатури «змальовували радянських людей дурними і злими обивателями». ЦК партії зняв з посади головного редактора Карпова і призначив на цю посаду відомого письменника-сатирика Федора Маківчука.

Деяке послаблення цензури відбулося ще за життя Сталіна, коли він був налаштований змінити усю партійну верхівку. Очевидно, не без благословення Сталіна Георгій Маленков 1952 року на ХІХ з’їзді КПРС сказав: «Нам нужны советские Щедрины и Гоголи…» А після смерті вождя, під час хрущовської відлиги, гуморист Юрій Благов відповів Маленкову епіграмою «Нам нужны такие Щедрины и Гоголи, чтобы нас не трогали…»

«Перець» знав, кого можна чіпати, а кого – зась! Скільки завгодно дозволялося критикувати п’яниць, ледарів, злодіїв, середньої ланки бюрократів і, звичайно, загниваючих капіталістів, паліїв нової війни…

Отже, «Перець», рік 1947-й. Перший номер вийшов усього на двох аркушах поганенького паперу.

Попікшись на молоці, дмухають на воду. Після нищівної критики 1946 року редакція намагалася балансувати між гострою сатирою і «патріотичним» банальним гумором. Ось два приклади.

Підпис до малюнка К. Заруби «Просування по службі», розмова односельчан: «Швидко ти, Андрію, по службі просуваєшся. Недавно в армії одним танком командував – тепер тобі цілу тракторну бригаду дали…». Або до малюнка В. Гливенка (розмова двох чоловіків, один з двома орденами на грудях):

– За що одержав ордени?

– Один – за висоту 123,5, другий – за високий урожай…

Можна сміятися?

***

Була в «Перці» рубрика «Чудеса в решеті». В неї тоді потрапив Київський університет. У ньому був такий цікавий документ: «До 26 січня 1947 року всі студенти, які мають «хвости», будуть вивішені біля деканату. Філдекс».

Від «Перцю»: «філдекс» у перекладі на людську мову значить «деканат філологічного факультету». Довчилися, як кажуть, «до ручки».

Ще про «чудеса». За путівкою Ленінського райкому КП (б)У міста Києва в різних організаціях читає лекції т. Третьяков і пересипає їх такими перлами… «с свойой стороны, он хотит на всем европейском контингенте…»; «Переход от рабовладельческого строя к феодальному был осуществлен благодаря восстанию Спартака…».

У стінгазеті Харківського облторгвідділу «За культурную советскую торговлю» вміщено некролог, який закінчується так: «…Спи спокойно, дорогой Иван Иванович, не беспокойся, мы тебя заменим…».

***

Тепер про деякі сатиричні мініатюри і карикатури, здебільшого не дуже дотепні. Але треба зважати на часову відстань та на так звану політичну оболонку того часу.

Містик

– Ти віриш у переселення душ?

– Звичайно, от, наприклад, у нас був помічник директора, який зник із касою.

– Причому тут переселення душ?

– Він був душею нашого підприємства.

***

– Обійшла всі магазини Лісопромспілки, а діжки так і не знайшла. Чи то вже їм лісу не вистачає?

– Ліс є, клепок не вистачає.

***

Поїзд несподівано зупинився. Одна дама скрикнула – що сталося?

– Поїзд переїхав корову.

– Вона стояла на рейках?

– Ні, він спеціально заїхав за нею у хлів.

***

На Жмеринському вокзалі

Міліціонер до пасажира:

– В приміщенні вокзалу спати забороняється.

Пасажир:

– Мені не забороняється. Мої речі ще з вечора вкрадено…

***

Принциповий товариш

Чоловік жінці:

– Сьогодні не одягай, будь ласка, нічого закордонного. На моїй лекції буде багато знайомих.

– А яка тема твоєї лекції?

– Про недостойні явища низькопоклонства перед іноземщиною…

***

Малюнок В. Гливенка.

Перед ревізією.

Начальник прибиральниці.

– Заздрю тобі, Марусе, – чисто замітаєш… А я от, як не стараюсь, ніяк слідів не замету…

***

Прихильник закордонного

– Дайте мені що-небудь Гоголя, тільки, будь ласка, в перекладі з французької.

***

Під назвою «Кінокадри» намальована 21 чоловіча голова – стільки було режисерів у штаті Київської кіностудії, яка випустила за минулий рік один художній фільм…

???

Репертуальний чортополох

Понад півтора року артист Одеської естради Азроян потішав публіку такими куплетами: «Прилетели птички-мышки, стали клевать мои кишки. Пригласил я докторов, не собрать никак кишков…».

У репертуарі тієї ж естради виявлені й такі «перлини»: «Ах, Одесса, ах, Одесса. Без тебя нет в жизни интереса…»

***

«Лімітна» поезія на плакаті:

«Лимит – закон!

Будь в нем ты точен,

Иначе будешь обесточен…»

***

Покупець продавцю:

– На цих стільцях неможливо сидіти. Для чого ж їх випускають?

– Для мебелі…

Найбільшої популярності «Перець» набув у часи брежнєвського застою – у 1970−1980 роках. Наклад сягав двох мільйонів примірників. Щомісяця до каси ЦК Компартії України від продажу «Перцю» надходило 12 мільйонів карбованців. Після здобуття незалежності «Перець» поступово сходив нанівець через фінансові проблеми. То вже був сміх крізь сльози журналістів і карикатуристів…