Каганович і Хрущов мінялися місцями, а Микола Бажан викривав «націоналізм» Максима Рильського

Про що писала газета «Правда Украины» 70 років тому.

Фото з архіву
Фото з архіву "ВЗ"

Щоразу, коли беру до рук газету, у назві якої присутнє слово “правда”, дивуюся, скільки було таких “правд”. “Правда Украины”, “Правда Узбекистана”, “Львовская правда”, “Житомирская правда”… “Правда Украины”, яку я оглядаю, була однією з центральних газет УРСР одночасно із україномовною “Радянською Україною”. Перефразовуючи Леніна, у них було повно політичної тріскотні.

Попри це, знаходимо цікаві повідомлення історичного плану. Відомо, що США допомагали Радянському Союзові за так званою програмою Ленд-лізу. Але менш відомо про міжнародну програму ЮНРРА. Наприкінці 1946-го — на початку 1947 року “Правда Украины” писала про прибуття до Одеського порту кораблів з продовольством, сільгосптехнікою. ЮНРРА перекладається як Адміністрація допомоги і відновлення Організації Об’єднаних Націй (прообраз відомої усім ООН). ЮНРРА була утворена 1943 року, коли у США 44 країни домовилися робити внески у фонд допомоги країнам, які будуть звільнені від Німеччини та їхніх союзників. Від Радянського Союзу ухвалу підписав Андрій Громико. Допомога надходила лише в Україну і Білорусію, починаю­чи з 1946 року. На цей час ці дві республіки були членами ООН. Очевидно, на думку керівників ЮНРРА, саме ці дві республіки Радянського Союзу найбільше постраждали від війни. ЮНРРА (не без участі Радянського Союзу) припинила своє існування 1947 року. 15 місяців в Україні працював цілий склад місії ЮНРРА на чолі з її главою Пол. Ф. Уайтом. 2 липня з Києва виїхав увесь склад місії. Голова місії і керівник уряду Радянської України на прощання обмінялися компліментами і подякували один одному за співпрацю.

У номері за 9 січня 1947 року вміщено статтю західноукраїнського публіциста, заступника голови виконкому Львівської міської ради Кузьми Пелехатого “Львів і львів’яни”. Наведемо такі рядки: “У сталінській п’ятирічці вказана воля нашого народу зробити наш Львів містом індустрії на заході нашої Батьківщини. Ростуть кадри робітничого класу. На львівських підприємствах і новобудовах працюють більше 25 тисяч молодих робітників, що прийшли із сіл західних областей Украї­ни…”. Цей абзац вимагає коментаря. Тепер ми знаємо, що молоді робітники не прийшли, а вирвалися із сіл, де вже розгорталася примусова колективізація. З іншого боку, для розбудови Львова потрібні були робітничі кадри. Влада не дуже пручалася, коли молодь покидала село, адже таким чином УПА зменшувала свою соціальну базу на селі.

Газета повідомила, що 3 березня 1947 року відбувся Пленум ЦК (б) У, на якому першим секретарем ЦК було обрано Лазаря Кагановича. Він посунув з цієї високої посади свого давнього недруга Микиту Хрущова. Тоді Хрущов очолив уряд Радянської України, який був повністю підконтрольний партії. Каганович працював в Україні з 1925 року. Він був одним з організаторів Голодомору 1932−1933 років. А 1947 року Лазар Мойсейович підспівував Сталіну, коли Хрущов у голодні 1946−1947 роки просив Москву зменшити поставки хліба в Україну. Сталін міняв гнів на милість і навпаки. Через 10 місяців 28 грудня 1947 року Хрущова знову обрали першим секретарем ЦК Компартії України, а Кагановича спровадили до Москви. До війни у Кагановича були постійні конфлікти з тодішнім головою Ради Народних Комісарів В. Чубарем та наркомом освіти А. Шумським. Київські керівники приїжджали до Сталіна скаржитися на Кагановича. 1957 року Молотов, Маленков, Каганович створили антипартійну групу супроти Хрущова, але зазнали поразки. Кагановича відправили керувати Уральським калійним комбінатом. Згодом його виключили з партії, поновлення у якій він добивався до самої смерті 1991 року.

Коли оглядав газету “Львовская правда” за 1947 рік, то згадував про грошову реформу від 15 грудня 1947 року. В “Правде Украины” є деякі цікаві деталі щодо обміну тих грошей, які люди тримали не в “панчохах”, а в ощадних касах. Якщо вклад був до 3 тисяч рублів, то старі гроші міняли на нові один до одного. Якщо на книжці було, скажімо, 10 тисяч рублів, перші 3 тисячі міняли один до одного, а решту суми перераховували з такого розрахунку: за три старі рублі давали два нові. Збереження понад 10 тисяч рублів мали інший розрахунок: перші 10 тисяч за три рублі нових — два старі, решта — за два старі рублі один новий. Держава давала громадянам зрозуміти, що занадто багатим і ощадливим не варто бути у країні “класової рівності”.

У номері від 8 червня 1947 року серед інших лауреатів сталінської премії (грошовий еквівалент 200 тисяч рублів) названо колишнього генерального прокурора Радянського Союзу академіка Андрія Вишинського. Такої відзнаки удостоїли його за “наукову” працю “Теорія судових доведень у радянському праві”. Не знати, що писав там академік Вишинський, але він не раз підкреслював, що у судовому доведенні — головне, зізнання підсудного, “презумпція винності”. А як вибивалися зізнання від “ворогів народу”, тепер достеменно відомо. Вишинський — такий же кат, як і Сталін, Берія, Ягода, Єжов та інші… Одна лише фраза з його обвинувачувальних промов: “Розстріляти, як скажених собак”. Цікаво, що Вишинський був репресований… посмертно… До речі, 28 травня цього ж року було опубліковано в газеті “Правда” статтю Вишинського, в якій він викладав зміст указу Президії Верховної Ради Союзу РСР про скасування смертної кари. Очевидно, Сталін вирішив, що усіх, кого можна було знищити, на той час уже знищили. Але 12 травня 1950 року смертну кару знову відновили. Зробили це спеціально заради так званої сфабрикованої ленінградської справи, щоб розстріляти “изменников родины”. Серед них був і Олексій Кузнецов, перший секретар Ленінградського обкому партії. Коли він у найважчий період війни зробив великий особистий внесок для порятунку блокадного Ленінграда, Сталін у листі до нього написав: “Алексей, Родина тебя не забудет…”.

21 грудня 1947 року (день народження Сталіна) відбувалися вибори до місцевих рад. Звичайна собі подія. Але цей день оголосили вихідним. Чомусь у цей день усі магазини продовольчих і промислових товарів мали бути зачиненими, а от хлібом дозволялося торгувати лише до 16-ї години. Натомість їдальні мали працювати у звичному режимі.

З великим подивом автор прочитав у газеті від 16 лютого статтю якогось Кисельова “Подолати відставання української художньої кінематографії”. У ній, зокрема, дуже критично рецензувався фільм, відзнятий на Київській кіностудії, “Центр нападу”. Це був один з улюблених фільмів мого дитинства. Одним з авторів сценарію був відомий уже на той час гуморист Борис Ласкін. У стрічці було дуже багато кадрів футбольних поєдинків, які коментував легендарний Вадим Синявський.

1947 року у першості Радянського Союзу брали участь 13 команд. Серед них і київське “Динамо”. Головним тренером на той час був ленінградець Михайло Бутусов. Він відзначався могутнім ударом, який, за легендою, був смертельним і пробивав футбольну сітку. Бутусову нібито забороняли бити правою ногою, і він мав на цій нозі червону пов’язку… Принаймні такі розмови були поширені на той час серед уболівальників. 1947 року наше “Динамо” посіло четверте місце у першості Союзу.

Серед класиків української поезії — два чудові поети Микола Бажан та Максим Рильський. Над обома поетами нависали у різні часи хмари сталінських репресій за “націоналізм”. Щодо Бажана, то ситуація змінилася, коли він чудово переклав поему “Витязь у тигровій шкурі”, і це відзначив Сталін. 14 грудня 1947 року Микола Бажан опублікував в “Правде Украины” статтю “Проти націоналістичних перекручень в сучасній науці про історію України”. Особливо нещадно автор критикував класика української радянської літератури Максима Рильського. Зокрема, на думку Бажана, Рильський “досить скупо говорить про рятівне значення приєднання України до Росії, про благотворний вплив передової російської культури на культуру українського народу…”. Арешту Рильського добивався все той же Каганович. Врятував Максима Тадейовича Хрущов. Він нагадав Сталіну, що 1938 року Рильський був автором слів пісні про вождя. У цій пісні були, зокрема, такі слова: “Із-за гір, із-за високих сизокрил орел летить, не зламати крил широких, того лету не спинить…”. Ось такі були парадокси історії…