Як Іринка з капусняком і син Стефаника врятували архієпископа Стернюка від Сибіру

Маловідомі сторінки історії львівської пересильної тюрми № 25

Фото зі сайту “Фотографії старого Львова”
Фото зі сайту “Фотографії старого Львова”

Про історію львівської пересильної тюрми

№ 25 змусив згадати нещодавній будівельний скандал на проспекті Чорновола, 45-б. Про перипетії із будівництвом “ВЗ” докладно писав у номері від 12 грудня минулого року. Поки підприємці ламають списи з приводу того, чи законно ведеться будівництво, до редакції “ВЗ” звертаються читачі, долі яких пов’язані з історією цієї “пересилки”. Надзвичайно цікаву історію розповіла нам львів’янка Ірина Михайлівна Гресько.

Пані Ірина пригадує, як патріотично налаштовані львів’яни допомагали ув’язненим, чим могли. Тоді дівчинці було чотири роки. Тато був освіченою людиною, знав іноземні мови, тому отримав посаду на розподілі продуктів з американського ленд-лізу. Мама Ірини — випускниця української жіночої гімназії сестер-василіянок. Поруч з гімназією був монастир сестер-василіянок, сестри викладали і в гімназії. Гімназистки дружили з монашками, дружба збереглася і по закінченні гімназії. Сестри-василіянки допомагали усім, хто потребував допомоги. Одна з них, Юлія, допомагала по господарству тодішньому заступнику голови Львівського облвиконкому Семену Стефанику — синові письменника Василя Стефаника (на цій посаді Семен Стефаник працював з 1946-го  по 1953 рік. — Авт.). Семен Стефаник хоч і був на радянській службі, потай допомагав українським патріотам. Розповів сестрі Юлії, що незабаром до “пересилки” прибуде великий ешелон, яким в’язнів будуть вивозити до Воркути і Норильська. Це означало, що везтимуть на вірну смерть. Навіть висилка в Казахстан вважалася благом, бо там люди могли хоч якось вижити…

Мама Ірини із подругами почали радитися, як затримати цей ешелон. Вирішили потрапити до начальника “пересилки” і якось переконати його. Завдання — на межі фантастики. Адже як до нього прорватися через конвоїрів з собаками? Вирішили відвернути увагу вартових. Мама зварила великий десятилітровий баняк капусняку, взяла гроші. “Ми з монашками пішли до дальнього в’язничного муру. П’ятеро монашок несли баняк із капусняком, — пригадує Ірина Гресько. — Ми бачили, як від Оперного театру до “пересилки” сунуть натовпи людей — це були родичі ув’язнених, які з’їхалися з цілої Західної України, бо довідалися, що людей будуть вивозити на Сибір. На вулиці стояв страшенний крик… На той час у пересильній тюрмі утримувався архієпископ УГКЦ Володимир Стернюк, тож багато вірних били на сполох (у червні 1947 р. архієпископа заарештували, бо відмовився переходити у православ’я, звинуватили у зв’язках з націоналістичним підпіллям та засудили на 5 років виправних робіт, котрі відбув у таборі в Єрцеві Архангельської області. — Авт.).

Мене пересадили через мур разом із тим баняком — буцімто просто хочемо передати ув’язненим їжу. Я тільки у 50-х роках зрозуміла, наскільки ризикувала мама. Мене могли розірвати собаки. А вона напередодні мене заспокоювала, казала, дитино, там будуть такі великі чорні песі (пси. — Авт.), але ти їх не бійся, песі дітей не кусають. Мене пересадили через рожевий паркан. Усередині було багато людей… Поки варта заспокоювала ув’язнених і випроваджувала мене з території, мама проскочила в кабінет начальника пересильної тюрми. Дала йому гроші і попросила щось зробити, щоб не етапувати ув’язнених. Генерал виявився нормальною людиною, вислухав її. Ввечері тато і мама розмовляли між собою, думали, чи виявиться цей чоловік порядним. Однак наступного дня монашка Юлія передала добру звістку: усе владнається.

Так і сталося: через два дні прийшов ешелон, але начальник “пересилки” заявив, що в нього немає достатньо людей, аби конвоювати ув’язнених, що він не може оформити состав. І ешелон пішов зі Львова порожнім. Таким чином вдалося врятувати життя мучеників “пересилки”. Той генерал був рідним братом першого директора заводу “Електрон” Семена Петровського. Про нього ми чули тільки добрі відгуки. Хоч і “москаль”, але виявився порядною людиною. А був би на його місці якийсь галицький “хрунь”, не став би ризикувати, а потім би сказав, що його енкаведисти примусили вислати людей…”.

Довідка «ВЗ»

Під час Другої світової війни німецькі окупанти влаштували на території нинішнього проспекту Чорновола, біля залізничного насипу, єврейське гетто, де загалом знищили понад 100 тисяч осіб. У 1944 році, після приходу радянських військ до Львова, енкаведисти відкрили тут пересильну тюрму — на зразок таборів ГУЛАГу. Табір-тюрма була обнесена триметровим цегляним муром та охоронялась конвоїрами зі собаками, а по периметру були розміщені сторожові вежі.

Сюди завозили засуджених в’язнів з усієї Галичини, Буковини, Закарпаття, формували ешелони для етапів до таборів ГУЛАГу на Півночі, Далекому Сході або на висилку в Казахстані. Більшість в’язнів були хворими та скаліченими після тортур, престарілими, були вагітні жінки. Таких на етап не брали, вони місяцями гнили у тюрмі. Маленькі камери заповнювали десятками в’язнів, люди там стояли, бо лягти не було де. Смертність зашкалювала, були випадки самогубства, вбивства при спробах втечі. Із допитуваних свідчення вибивали тортурами. У перші повоєнні роки померлих і вбитих закопували на цій же території.

Після закінчення Другої світової війни в’язниця перейшла у  розпорядження Відділу виправно-трудових колоній (ВВТК) Управління НКВС УРСР, з березня 1946 р. – у підпорядкування МДБ Львівської області. 4 червня 1955 року «пересилку» закрили. У колишніх бараках тюрми розмістили корпуси обласної лікарні інвалідів війни. Після розпаду СРСР територія лікарні була розпродана приватному бізнесу.