«У качку я влучив! А вона полетіла...»

Минуло шістдесят років, відколи класик українського гумору Остап Вишня пішов у вічність.

Він був легендою ще за життя. Окремими виданнями вийшло близько двох сотень (!) книжок його гуморесок, фейлетонів, оповідань, зібрання творів (найповніше - 7-томне), хоча дотепер не видані листи письменника. Творчість видатного майстра сміху студіюють у школах, вона є обов’язковою на факультетах журналістики університетів під час вивчення теми «Фейлетон» і, звісно, на спецкурсі «Гумор і сатира у засобах масової інформації».

Популярність його була неймовірною. Сміх Остапа Вишні був і нищівною зброєю. Доведені до відчаю свавіллям свого голови колгоспу чи керівника району селяни погрожували: «Ми пошлемо скаргу в прокуратуру і запросимо Остапа Вишню». Фейлетон Остапа Вишні, надрукований у суперпопулярному журналі «Перець», означав катастрофу і кінець кар’єри його героя.

Прийшовши у повоєнні роки на роботу у редакцію «Перця», знаменитий письменник зі своєю делікатною вдачею побоювався, як поставиться до нього тодішній редактор, на 23 роки молодший Федір Маківчук. А він із синівським пієтетом створив Остапові Вишні режим максимального творчого сприяння. Маківчук був одним із найкращих учнів класика, очолював «Перець» сорок років (від 1946-го до 1986 р.), згуртував там найкращі гумористичні сили країни. При ньому тираж легендарного журналу перевищував 2,5 мільйона (!) примірників, а сам Федір Юрійович став відомим письменником-гумористом, одним із ініціаторів встановлення у 1983 році республіканської премії імені Остапа Вишні за кращі книжки гумору і сатири.

...У 1933 році вже широко відомого тоді гумориста заарештували за надуманими безглуздими звинуваченнями у націоналізмі і навіть фашизмі та запроторили на 10 років у концтабори. На запитання слідчого «На якій вулиці ви збиралися кинути бомбу в урядовий автомобіль?» Вишня відповів: «Я взагалі люблю бувати на свіжому повітрі».

Псевдонім врятував його власникові життя. У північний концтабір, де сидів письменник, прийшли чергові списки на розстріл. «Вишня Остап!» — прогарчав конвоїр. Такого серед ув’язнених не виявилося. У списках значився Губенко Павло Михайлович — таким було справж­нє ім’я, по батькові та прізвище письменника.

І сьогодні найвідоміший львівський гуморист і фейлетоніст, багаторічний власний кореспондент «Перця» по західних областях України Володимир Пальцун, посилаючись на свого духовного гуру, примовляє: «Як казав Павло Михайлович...». Усім зрозуміло, про кого йдеться.

Дружба Остапа Вишні і Максима Рильського — окрема тема. Вони познайомилися у 1930 році. У березні 1931-го Рильського ув’язнили, але через півроку, не добившись жодних зізнань, випустили - тоді репресії ще не були такими кривавими, як через кілька років. Але у житті поета настали важкі часи. Як згадувала дружина гумориста Варвара Губенко-Маслюченко, — його найбільше кохання, яка дочекалася судженого з таборів і була з ним до кінця, тоді «Остап Вишня оточив його увагою і теплом, які так випромінювала його щедра душа. Своїм зачаруванням, веселою вдачею Павло Михайлович благотворно впливав на чуттєву душу поета».

Ця історія мала закономірне продовження у грудні 1943 року, про що пише у своїх спогадах «Мандрівка в молодість батька» син поета Богдан Рильський. Вишня саме відбув десятирічне ув’язнення у таборах, його етапували у Бутирську в’язницю у Москві, звідки й випустили на волю. Він пішов до свого друга Рильського, який на той час перебував в евакуації у Москві, очолюючи Спілку письменників України.

В Остапа Вишні виникли, здавалося б, нездоланні життєві проблеми. Під час час війни всі продукти продавали тільки на картки, які могли одержувати лише робітники та службовці і їхні утриманці, а також члени творчих спілок — письменники, художники, композитори. Спілку письменників України утворили 1934 року, вже після арешту Остапа Вишні, тож бути її членом він просто не міг, тому, не отримуючи продуктових  карток, був, по суті, приречений на голод. Рильський знайшов вихід. На бланку Спілки помічник Максима Тадейовича Ваган Маміконян надрукував такий документ: «Пред’явник цього Павло Михайлович Губенко (псевдонім Остап Вишня) є українським радянським письменником». Рильський підписав його як очільник Спілки, скріпив печаткою, і з цим папірцем Вишня пішов до міліції, а через кілька днів одержав картки на хліб.

Після війни обидва мешкали у Києві. Коли не бачилися день-два, обмінювалися записками. «Папаша! І гдє ви? 

М. Р.», - летіло від поета, який також мав унікальне почуття гумору. «Папаша! Після Вашого тріумфального виступу пропоную поїхати у щасливу невідомість. 

М. Р.». Адреси вказував такі: «Королю українського сміху, братові цехмейстера Купер’яна Остапу Вишні». «Остапу Виш­ні від Максима Черешні».

Восени 1963 року, незадовго до смерті Рильського, В. Губенко-Маслюченко запитала його, коли все-таки він познайомився з Вишнею. Поет-академік розгубився, почав згадувати, а потім махнув рукою і мовив: «Не пам’ятаю. По-моєму, я знав його все життя».

Дружба двох класиків літератури скріплювалася ще й спільною пристрастю — риболовлею і полюванням з їхніми бувальщинами. Це ставало предметом обговорень і навіть анекдотів, де тісно перепліталися правда і вигадки, а герої посміювалися самі зі себе. Одну з таких легенд розповів сам Рильський, і вона навіть опублікована у 1996 році у науковому (!) збірнику Львівського університету імені І. Франка «Українське літературознавство». «Якось звечора вибралися ми порибалити на озері, - читаємо там. — Полягали спати на березі. Вдосвіта встали і почали закидати вудки. Раптом Остап гукає: «Максиме, в мене наживка кришиться!». «Та й я не можу насилити черв’яка», - відгукуюся. Підходить Остап, присвічуємо і бачимо: то не черв’яки, то ми макарони насиляє­мо... Звечора взяли зі собою дві банки. В одній були черв’яки, в іншій — макарони на вечерю. Так оце ми, виходить, черв’яками повечеряли, а макарони залишилися...».

Полювання було для двох друзів можливістю насолодитися спілкуванням на лоні природи, яку так любили. «Радісною подією ставали збори на полювання восени чи взимку, - згадувала Варвара Губенко-Маслюченко. — Не змовкали телефонні дзвінки, влаштовувалися наради, купувалися патрони. Завзято метушилися собаки, яким передавався гарячковий настрій господарів. Не можу сказати, що вони були дуже «забійні» мисливці. Коли Остап Вишня у своїх мисливських новелах висміював невдах-полювальників, то більша частина цих висміювань припадала і на його власну долю».

Якось рушили Остап Вишня і Максим Рильський на зайця. Мороз, обидва у ватянках, валянках і рукавицях. Руки в кишенях, рушниці під пахвами. Ідуть полем, «витоптують» здобич, тихо про щось бесідуючи. Раптом просто з-під ніг вистрибує заєць. Поки витягували руки з кишень, стягували рукавиці, діставали з-під пахв зброю, прицілювалися, зайця вже й не видно було... Але друзі раділи. Хіба ж не весело було їм дивитися, як відчайдушно дременув полем вухань, помахуючи куцим білим хвостиком?..

Схожий мисливський епізод увійшов у фільм «Із життя Остапа Вишні», де головну роль блискуче зіграв Богдан Ступка. Осінь, берег озера, полювання на качок. Постріл. З гущавини всохлого очерету, чвакаючи чоботами, повагом виходить з рушницею Вишня-Ступка. «Що, Павле Михайловичу, знову не влучили?» - лукаво запитує його приятель, дід-єгер, який уже розпалив багаття і накриває на траві імпровізований стіл. «Ні, я влучив! — запевняє Вишня-Ступка. — А вона полетіла...».

Остап Вишня зі своїм підірваним таборами здоров’ям не тільки не боявся смерті, а насміхався над нею. У 1949 році у подячних листівках друзям, які привітали його із шістдесятиріччям, закінчив текст так: «Забігайте на похорон!». Богдан Рильський згадував, як приблизно у той час в Ірпені під час перебування в тамтешньому будинку творчості письменників в Остапа Вишні раптом почалася кровотеча. Про транспортування його машиною жахливими дорогами навіть не йшлося — не лише у столицю, а навіть до залізничної станції, куди мав прийти поїзд з причепленим санітарним вагоном, про що потурбувався Максим Рильський. Він навіть домовився, що поїзд на хвильку зупиниться якнайближче до будинку творчості, а друзі піднесуть туди Павла Михайловича на ношах. «Обережно, повільно несуть хворого друзі, серед них і батько, - згадував Богдан Максимович. — Чую кволий голос Остапа Вишні: «Нічого, Максиме Тадейовичу, це ще тільки генеральна репетиція...».