«Мамуню, я ніколи того не зроблю, бо присягнув Україні...» 

74-річна Анастасія Кузів-Бойко починає боятися, коли на вулиці угледить когось у військовій формі. Колір цих строїв збуджує у ній тяжкі спомини. Не може дивитися по телевізору і новини з АТО. Вся аж тремтить, коли там розповідають, що на Донбасі від рук російських найманців загинув хтось з українських хлопців. Cтрахові пані Насті — щонайменше 64 роки. Саме стільки часу минуло відтоді, як московські окупанти убили її батька, станичного збройного підпілля ОУН, що входив до місцевої самооборони. Про його життя, боротьбу і смерть ходять легенди далеко за межами рідного Лапшина. У лісі, що на горі Лисиця, йому і побратимам стоїть пам’ятник, де зазначено, що у цьому місці полягли “справжні лицарі України”. 

Бойки були звичайними рільниками. Батьки виховували своїх дітей у патріотичному дусі. За польської влади ті ходили до читальні, займалися в гуртах самоосвіти, а старший, Петро, до того ж був талановитим актором у драматичному “театрі” — кращого декламатора Шевченкових, Франкових поезій у селі годі було пошукати. Разом з молодшим братом Іваном долучилися до Організації українських націоналістів, таємно проходили військовий вишкіл, готуючи себе до майбутньої боротьби за Вітчизну. Хтось “шепнув” про підпільників “першим совітам”, і ті перед війною вислали до Сибіру рідню Бойків. Забрали “визволителі” з хати геть усе: перини, хустини, червоні дідівські кожухи... 

Сини воювали з окупантами всіх мастей. Лапшинські краєзнавці Степанія Желінська, Григорій Бідула у своїй книзі розповіли: одного разу у колі своєї родини Петро сказав: “Поки у нашій читальні не будуть вільно висіти синьо-жовтий Прапор і Тризуб, поки вільно не звучатиме наш Гімн, я зброї не покину...”. А сама пані Настя згадувала нам: коли татова мама, боячись за життя внуків, пропонувала сину-станичному здатися, прийти до більшовиків з повинною, той відповів: “Мамуню, я ніколи того не зроблю — бо присягнув Україні!”. 

Петро Бойко (мав псевдо “Ох”) з товаришами опиралися радянській владі аж до 25 січня 1952 року. Того морозного дня відбувся останній їхній бій — сніг в урочищі “Сади” на горі Лисиці, що за кілометр від села, був червоним від крові... 

Сучасники, з якими розмовляв автор цих рядків, висувають кілька версій того, як це сталося. За однією з них, “емгебісти” (від “МГБ” — “Министерство государственной безопасности СССР”) ніяк не могли натрапити на слід лапшинських партизанів, тож вдалися до шантажу місцевого населення. Зібрали всіх фірманів (які, за їхніми розрахунками, повинні були возити дерево для будівництва криївок) і пригрозили: якщо не скажете, куди і за чиїм наказом доставляли матеріал, ваші сім’ї поїдуть “до білих ведмедів”. Тоді й начебто один візник “розколовся”...

85-річна Дарія Горошко (Федунь), яка нині живе у селі Рогачині, каже, що Петра Бойка, Марка Захарківа (був вправним кравцем) та ще двох невідомих підпільників міг зрадити котрийсь з місцевих сексотів («секретных сотрудников»). “Два тижні облавці з гострими дротами-піками повзалися по горі Лисиці, шукаючи схованку партизанів, але нічого не могли знайти, — згадує Дарія Степанівна. — І тоді той “сексот” висипав порізаними бурячками стежку до криївки. За цим слідом на снігу хлопців начебто і вистежили...”.

Припускають також, що останніх повстанців з Лапшина видали зрадливі... дим-пара. Того місяця були великі сніги і сильні морози. Партизани під землею готували на “керогазі” їжу, а дим випускали через продовбаний отвір у трухлявому пні бука, яким замаскували вхід до криївки. Всі навколишні дерева були вкриті інеєм, лише на тому букові сніг розтопило тепле повітря. Це начебто і зорієнтувало “емгебістів”.

Лапшинці згадують, що бій з оточеними партизанами тривав кілька годин. Коли боєприпаси у Петра Бойка, Марка Захарківа та їхніх друзів закінчилися, вони на прощання заспівали “Ще не вмерла...”. А потім чотирма пострілами вкоротили собі віку. Перед тим вивели з ладу рацію, якою, вочевидь, підтримували зв’язок з іншими підпільниками (швидше за все, це був приймач, по якому слухали правдиві новини зі світу і розповсюджували їх серед населення), знищили харчі, одяг, взуття — щоб нічого не дісталося ворогові. Через багато років нині покійний Гринь Хомин розповідав, що бачив у тій криївці ящик з книгою про Україну і порадник пасічника. А ще було чотири зошити, списаних синім чорнилом. Мабуть, щоденник...

“Емгебісти” боялися лізти у криївку за убитими партизанами — щоби, бува, не натрапити на підготовлену ними пастку. Зігнали людей з Лапшина, змушували їх діставати тіла. Дільничний Жабченко наказав їхати за “бандітамі” колгоспним фірманам Антону Голику і Грицеві Захарківу. Дістали спершу Петра, потім Марка, ще двох невідомців. Аж раптом Жабченко запитав у Гриця: “Как твоя фамілія?”. І Захарків, щоб “емгебіст” не сприйняв його як родича партизана, збрехав — “Ковба”. Згодом Жабченко витягнув з криївки торбину з борошном і давай верещати до людей: “Кто ето ім пріньос, єслі нє ви?”.

Чотири окривавлені тіла партизанів облавці повантажили на сани і дорогою понад Золотою Липою повезли до Бережан. З тамтешнього райвідділу міліції вискочили “істребки” (так називали місцевих жителів-зрадників, які записувалися в “истребительные отряды”) і давай скидати убієнних на землю, наче лантухи з картоплею. Тієї наруги не витерпів старший радянський офіцер, який саме вийшов з приміщення. Крикнув: “Що ви робите? Це все ж таки люди!”.

Дарія Горошко каже, що того дня була у Бережанах і під стіною місцевого гарнізону міліції бачила тіла убієнних. Їхні пониклі голови підперли виставленою у стовпчик цеглою. Так убитим робили “оглядини”. З подвійною метою. Щоб залякати місцеве населення і щоб виявити у натовпі чиюсь мати-сестру, яка, уздрівши мертвого сина-брата, повинна була зайтися плачем...

Через багато років Агафія Бойко, яка перебувала на засланні як дружина “ворога народу”, згадувала, що у ніч на 25 січня 1952 року у Сибіру приснився їй дивний сон: чотири чоловіки косять зелену конюшину. Напевно, то був знак: чотири косарі — чотири партизани. Згодом з дому написали листа з натяком: “Параня і Мокриня поїхали на курорт. І ще двоє — із “Садів”...”. Агафія прочитала це по своєму: “Параня” — Петро, “Мокриня” — Марко. І зрозуміла, що стала вдовою... 

А у хату Бойків тієї чорної п’ятниці прийшла сусідка. Сіла біля печі і промовляє до бабці, яка за відсутності вивезеної у Сибір доньки доглядала внуків: “Тето (так у Лапшині кажуть замість “тітко”), люди з міста вповідали, що привезли до Бережан убитих партизанів. Серед них є і ваш Петро”. А бабця, стиснувши уста, на те відповіла: “Нехай діється Божа воля... Я маю кого доглядати”. Навіть близькій людині боялася виказати свій невимовний біль за сином. Бо на руках у неї залишилися його осиротілі діти. Переживала, щоб і їх не етапували у чужину.

- Я досі не розумію, що означає слово “тато”! — заливається сльозами при зустрічі з нами Анастасія Петрівна Кузів-Бойко. — Хоч мала на той час 10 років, ні разу його не бачила, не торкалася його рук, лиця. Напевно, приходив до нашої хати уночі, обнімав-цілував мене, сонну. Мама вповідала, що колись показував їй ворожу кулю, що зачепила його і застрягла в куфайці. Не бачила я тата ні живого, ні мертвого. Ніхто з рідних мені про нього не згадував — боялися, щоб я, дитина, комусь не проговорилася і не накликала ще більшої біди. 

Коли убитого Петра Бойка привезли під тюрму у Бережанах, його маленька доця Настуся благала бабусю: “Поїдемо до міста, хочу подивитися, як виглядає мій тато!”. А вона на те: “ Нікуди, дитинко, ти не поїдеш — не хочу, щоб і над тобою там позбиткувалися...”. 

Через багато років, коли Настя Бойко вийшла заміж за Степана Кузіва (теж відбув сибірське заслання), свого першого із чотирьох синів хотіла на честь батька назвати Петром. Бабуся заборонила — “бо буде клопіт!”. Свою волю Анастасія Петрівна сповнила лише з народженням другого сина...

Вона донині не знає, де поховано її батька. Не може вклонитися його прахові, помолитися за упокій його душі. Напевно, місце вічного спочинку Петра Бойка слід шукати на бережанському цвинтарі, у братській могилі. Після проголошення Незалежності тут вшановували пам’ять борців за волю України. Тоді на імпровізовану сцену вийшов старенький сивий чоловік і розповів, що у 50-ті за наказом районного керівництва “МГБ” закопував тут убитих українських партизанів, яких звозили з усього району. Пригадав: скидали всіх в одну яму будь-як, у чому мати на світ народила. Скинуть одних, а потім довозять інших...

Єдине відоме місце, яке точно пов’язане з батьком пані Насті, — засипана криївка на горі Лисиці. Люди встановили там пам’ятний хрест з каменю. Родина Кузівих-Бойків хотіла зробити це суто власним коштом. Але односельці заперечили: “Це не тільки ваша особиста справа. За Україну боролися-гинули і наші батьки...”.

Фото автора і з архіву СБУ

Бережанський район, Тернопільська область

А тим часом...

Невідомі подробиці з останніх днів життя лапшинських партизанів кореспондентові “Високого Замку” повідомили дослідники національно-визвольного руху Володимир Мороз і Сергій Волянюк. За їхніми даними, у криївці в урочищі “Сади”, крім Петра Бойка (“Оха”) і Марка Захарківа (“Потягача”), загинув бережанський надрайонний провідник ОУН Степан Андрійович Федорів, 1921 р. н., вихідець зі с. Криве Козівського району (він же — “Мирон”, “Овес”, “Петрів”), і ще один невідомий, найімовірніше, підпільник на псевдо “Явір”. Як свідчать архівні документи повстанців, у червні 1948 року Петра Бойка нагородили медаллю УПА “За боротьбу в особливо тяжких умовах”. Він був керівником особистої охорони організаційного референта Подільського краю ОУН Івана Прокопишина (“Бурлана”, “Модеста”). Криївку повстанців виявили за наводкою близьких до них людей, яких обманом і шантажем змусили співпрацювати з радянськими каральними органами. Для ліквідації партизанів на Бережанщину з Москви було відряджено заступників начальника відділу 3 Головного управління КДБ СРСР полковників Колесникова, Дубового, які розробили спеціальний план. Під час чекістсько-військової операції на горі Лисиці 25 січня 1952 року, яку проводив 1-й дивізіон під командуванням капітана Перфілова, о 8-й ранку пару з-під пня, де був люк криївки, помітив рядовий Корякін. Він повідомив про це старшому лейтенанту Тирцеву, і за його командою криївку блокували... Володимир Мороз запевняє, що повстанці дотримувалися суворої конспірації, тож не могли себе видати димом. Але змушені були дихати...