Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Три дні, які доконали Радянський Союз

 Як це було і чому компартійно-військовий переворот у серпні 1991 року зазнав провалу.

Увечері 18 серпня 1991 року представники самопроголошеного ГКЧП (Государственный комитет по чрезвычайному положению) з метою збереження СРСР заблокували президента Михайла Горбачова на його дачі у Форосі. Заколотники вимагали від нього, аби добровільно склав повноваження  президента. Горбачов відмовився. Усі завмерли в очікуванні, чим все закінчиться...  Спогадами про ті тривожні три дні, які увійшли в історію під назвою ГКЧП, з читачами “ВЗ” поділилися тодішні голова Львівського облвиконкому Степан Давимука та заступник голови Львівської обласної ради В’ячеслава Чорновола  Микола Горинь.

«Останні півроку у Союзі наростало напруження, - розповідає Степан Давимука. - Якраз набула популярності знаменита стаття Ніни Андреєвої «Не можу поступитись принципами», що жорстко критикувала політику Михайла Горбачова, вихваляла Сталіна як людину, яка сформувала потужну державу. Стаття викликала бурхливу дискусію. Це був такий собі інтелектуальний вибух, що ще більше розділив суспільство на тих, хто тримався за  старі часи, і тих, хто їх критикував. Активізувалась пропаганда в армії — міністр оборони СРСР Дмитро Язов об’їжджав усі округи, особливо в Україні, збирав на наради керівництво, заохочував до   “політичної пильності» Прикарпатський округ. Проводили нараду на Яворівському полігоні... Але і ми, зі свого боку, активно працювали з армією — кожен голова районної адміністрації мав контакт з командирами військових частин, допомагав постачанням. Нарада на полігоні нас насторожила — військові попередили, що щось готується.

Коли у неділю по телевізору почали показувати балет «Лебедине озеро»,   усі зрозуміли - щось сталося. Потім по радіо оголосили «Постанову №1 ГКЧП».  Я подзвонив до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука і спитав,  як діяти.  Біля нього вже крутився Валентин Варенніков, який був прихильником перевороту. Він шість років був командиром Прикарпатського військового округу і добре знав усю дислокацію у нашій області. Кравчук запропонував «почекати і не робити різких рухів». Був сезон відпусток. В’ячеслав Чорновіл, тодішній голова Львівської обласної ради, перебував на півдні країни. На місці були кілька моїх заступників — Михайло Косів, Іван Гель. Ми вирішили, що треба зробити заяву, яка зорієнтує людей у ситуації. На телебачення нас не пустили. Тому на заводи і в установи наші посланці понесли підготовлену інформацію. Ми сказали людям, що це антиконституційна акція, переворот. Що виконуємо тільки рішення Верховної Ради, а вказівкам ГКЧП не підпорядковуємось. Маємо зберігати спокій і уникати провокацій, які могли б ускладнити ситуацію. Це спрацювало — народ заспокоївся. Хоча напруження було серйозним. Варенніков тиснув на Кравчука, щоб той  визнав ГКЧП,  але Кравчук відмовлявся і реагував дуже обережно. Верховну Раду скликали аж о другій після обіду.

Держсекретар РРФСР Геннадій Бурбуліс повідомив, що у Москві теж тривожно, і вони сформували таку саму зая­ву. Нас врятував Київ — Москва не могла через нього переступити. Але Київ вагався. Ця затримка дала нам можливість дія­ти більш революційно. Усі новаторські заходи і заяви тоді формувались у Львові, а вже потім поширювались на інші області та столицю.  Дивувало, що були відкриті лінії зв’язку — ми спілкувалися з Таллінном, Ленінградом, Москвою, керівництвом Грузії. Координували  дії,  обмінювалися інформацією. З огляду на те, що в організації путчу був задіяний КДБ — перш за все мали б перервати зв’язок. Досі не розумію, чому цього не зробили. Варенніков вимагав ввести хирівську бригаду у Львів і захопити пункти зв’язку та адміністрацію. Тодішній командувач Прикарпатського військового округу Віктор Скоков блокував ці накази. Ми домовились, що армія залягає на дно — не проводять жодних маневрів, скасовуються усі планові стрільби, ніхто не покидає військових частин — ні люди, ні техніка.

Ми розробили план блокування на випадок, якщо б ГКЧПісти спробували захопити Львів — сповістили будівельні бригади, куди і як ті мали їхати зі своєю технікою і перекривати доступ до міста. Потім виявилось, що агентура була навіть у нашому комітеті. Згодом розвідка передала мені усі записи наших зборів слово в слово. Та ми були більш передбачуваними, рішення приймали вузьким колом за стінами адміністрації. 

Коли ми уже захопили обком партії, то виявили у першому відділі цікаву річ. Секретар обкому партії якраз взяв відпустку на тиждень і не знищив перфострічки з повідомленнями із центру. Система була така: отримав інформацію, її розкодували, під розписку начальник ознайомився з даними - і все одразу потрібно ліквідувати. Але цього разу чомусь правил не дотримались.  Львівщина була єдиною областю, де виявили ці документи. У них було підтвердження того, що комуністична партія брала участь в організації ГКЧП, з усіма прізвищами.  Ці дані одразу ж факсом отримали Чорновіл і Єльцин.  Посилаючись саме на ці документи, компартію згодом заборонили. Щоправда, ми не надали цьому розголосу, хоча тепер розуміємо, що  даремно.  Майже всі  ті люди, які фігурували у цих документах, пішли у нову владу, деякі  стали депутатами Верховної Ради. Я ще дивувався, чому багато відомих людей після заяв ГКЧП кинулись здавати компартійні членські внески  — вони сподівалися на повернення режиму.

Якщо  дивитись  з історичної перспективи у минуле, то ГКЧП зіграв визначальну роль у формуванні незалежності Украї­ни і Росії — зовсім протилежну, ніж мав на меті. Ці події пришвидшили розвал Союзу і прийняття рішення про його ліквідацію. Загальна напруга мобілізувала населення, думка керівництва збіглася з думками людей, армія стала на бік народу. 

У нас була чітка позиція і конкретні завдання. Однією з генеральних ліній стала робота з армією. Ми були ініціаторами військових статутів, які потім пішли по всій Україні. Відстояли військовий інститут, який став Академією Сухопутних військ,  і Яворівський полігон. Їх хотіли ліквідувати. Тепер бачимо, яку роль для нашої країни  мають ці центри підготовки вояків”. 

“Коли Горбачов поїхав відпочивати у Форос — старі консервативні яструби вирішили скористатись ситуацією і проголосили його недієздатним, - каже  Микола Горинь. - Мали вмовити його відмовитись від влади. Але це не вдалося - і все пішло шкереберть. У них не було плану “В”, вони не змогли зорієнтуватись та зрозуміти, що старого режиму не повернути. Все було проти системи. Наприкінці 80-х на Галичині відкрито діяла Українська Гельсінська спілка, друкували «Український вісник», культурологічне видання «Євшан-зілля», десятки тисяч людей виходили на мітинги. Старі комуністи не розуміли, що стримати це вже не можна. Вони запізнилися зі своїм ГКЧП років на десять. Комуністи звинувачували Леоніда Кравчука, що це він розвалив Союз. Але на місяць швидше проголосив декларацію незалежності саме Борис Єльцин — у червні 1990 року — Росія швидше відкололася від Союзу.  Покоління, яке пам’ятало сталінські репресії, до кінця не вірило, що той монстр — СРСР — може так швидко розсипатись, і очікувало якоїсь небезпеки. Але після  путчу люди почали масово здавати і спалювати партквитки.

  Ті події дали поштовх  проголошенню незалежності. Хоча  процес  ішов неймовірно важко. Людей нової хвилі назбирувалось до 100 чоловік із 450 депутатів Верховної Ради. Повністю депутатський корпус був змінений тільки на Львівщині. Частково Тернопільщина і Франківщина представили нових людей, не комуністів. Але Львівщина була особливою — вона була готова до радикальних змін. У 90-му, коли ми прийшли в облраду, з 200 депутатів там було 44 комуністи. Не було великої віри, що ми довго протягнемо, і В’ячеслав  Чорновіл спонукав максимально оперативно готувати  ухвали, які зможуть згодом лягти в основу законодавства України.

Це був бурхливий, неймовірно напружений період. Важко передати той настрій і хвилювання. Треба було якнайшвидше провести інвентаризацію в обкомі партії, зайняти приміщення, прийняти рішення про заборону компартії — що найперше зробили на території нашої області. Потім комуністи звинуватили Львівську область: мовляв, якби не ми, то вони досі були б при владі”.

Схожі новини