У злочинах радянської влади німці звинуватили  місцевих євреїв

НКВД  «розвантажив» переповнені тюрми. А нацисти вибудували на цьому свою антиєврейську пропаганду.

Кабінет слідчого у тюрмі на Лонцького.
Кабінет слідчого у тюрмі на Лонцького.

Масові розстріли політичних в’язнів, які проводили НКВДисти у червні 1941 року у Львові, окупаційна влада приписала місцевій єврейській громаді, чим розпалила криваві погроми у місті. Історик Ігор Дерев’яний (на фото) у своїй доповіді в тюрмі на Лонцького закликав сприймати ці трагічні події як спільну біду — і разом вшанувати пам’ять усіх невинно загиблих львів’ян, незалежно від національності.

Початок Другої світової війни у Львові ознаменували криваві розправи над тутешніми в’язнями. Коли німецькі війська підступали до міста, його переповнені тюрми утримували майже вдвічі більше людей, ніж  могли вмістити. За історичними документами того часу, тюрма № 1 (на Лонцького) була найбільшою і мала ліміт на 1500 в’язнів, але станом на 10 червня 1941 р. там перебувало понад 3 638 осіб. Тюрма № 2 (на Замарстинівській) при ліміті 270 осіб утримувала 801 особу, а в тюрмі № 4 (Бриґідки), яка була розрахована на 300 людей, перебувало 706 ув’язнених. (Тюрма № 3 була у Золочеві, і там утримували переважно місцеве населення, тому її не враховують у львівській статистиці). Загалом, станом на 10 червня у трьох львівських тюрмах перебувало 5145 осіб, а вже через дванадцять днів загальна кількість ув’язнених сягала 5424. Більшості з них інкримінували кримінальні злочини проти радянської влади за 54 статтею Карного кодексу, тобто звинувачували у контрреволюційній діяльності. Більшість заарештованих і розстріляних у ті дні залишились безіменними — слідчі просто не встигали заповнювати протоколи арештів.

“Вирішити” проблему переповнення тюрем мав підписаний Меркуловим наказ № 2445/М від 23 червня 1941 року, згідно з яким в’язнів ділили на дві категорії: першу, тих, кому вже винесли вирок ВМН («высшая мера наказания», тобто смертна кара) — розстріляти, а другу евакуювати у концтабори. До першої категорії належали в основному політичні в’язні, заарештовані за погляди, переконання і дії, які не подобались радянській владі. Натомість кримінальні злочинці, рецидивісти, яких залучали до копання окопів і підготовки оборони міста, мали право на звільнення чи вивезення у концтабори зі збереженням життя.

Наказ про евакуацію в’язнів підписав капітан держбезпеки, начальник тюремного управління НКВД УРСР Філіпов, і згідно з ним, зі Львова мали вивезти 4591 особу. Насправді, як свідчать збережені архіви, станом на 24 червня евакуювали лише 148 ув’язнених, а назагал зі Львова на початку війни вивезли 1822 особи. Тож евакуація тотально провалилася. Проте у переддень відступу радянської влади зі Львова (27 червня 1941 року) тюремне управління надсилає начальникові ВОСО (“военный особый отдел”) запит про надання ще 90 додаткових вагонів на потреби евакуації. За спогадами людей, які пережили ті події, випливає, цим транспортом  перевозили промислове і особисте майно поплічників режиму.

Жодного документа за період 22−28 червня, у якому чітко було б сказано про те, що в’язнів, яких не вдалось евакуювати, потрібно знищити, — немає. Перший такий наказ про «розвантаження» тюрем від політично-кримінальних елементів підписав Лаврентій Берія лише 4 липня 1941 року. Очевидно,  місцеве керівництво НКВД прийняло це рішення самостійно, розпочавши розстріли ще 22 червня. Відповідний наказ Меркулова з’явився лише наступного дня. Загальний звіт, датований липнем 1941 року і підписаний Філіповим, говорить про те, що у Львові за період 22−28 червня 1941 року розстріляно 2464 особи, а за підрахунками Ігоря Дерев’яного, ця цифра — 3 400 осіб. А саме: у тюрмі № 1 розстріляли 1680 людей, у тюрмі № 2 – 971, у тюрмі № 4 – 789. На експозиції музею-меморіалу в тюрмі на Лонцького вказано на одну людину більше. Олена Вітер – ігуменя одного з греко-католицьких монастирів, була у списках смертників, але їй вдалося вижити. Про це свідчить віднайдена десять років тому кримінальна справа за 1947 рік з витягами справи за 1941 р. Вона  одна з перших українок, яка отримала звання Праведника Миру від держави Ізраїль — за порятунок єврейських дітей під час Голокосту.

Серед загиблих було 69,6% українців, 22,8% поляків, 5,6% євреїв, а також менше відсотка німців, австрійців, вірмен, росіян і один татарин.

Перші підрозділи Вермахту входять 30 червня у Львів. Нацисти перш за все захопили стратегічно важливі об’єкти, у тому числі і тюрми, де ще залишались тіла нещодавно страчених в’язнів. Використовуючи шоковий стан львів’ян та психологічне напруження у місті, нацисти звинувачують у всіх злочинах радянської влади місцевих євреїв. Для цього активно почали поширювати міф про «жидо-большевицький» характер радянської влади; українська преса, яка стала заручником нацистської пропаганди, рясніла висловами на кшталт «брати-визволителі з жидівськими обличчями», «жид завжди залишається жидом», «жид є боягузом і брехуном». Для наочного підтвердження своїх слів про буцімто підтримку українців  нова окупаційна влада  до 2 липня проводила ексгумацію тіл загиблих у тюрмах, змушуючи до цих робіт понад 300 місцевих євреїв. Люди, шоковані втратою рідних, кількістю побаченої крові і горя, були дезорієнтовані і піддались пропаганді.

З 1 по 3 липня 1941 року у Львові пройшли великі єврейські погроми. Є документи, які свідчать про колективні напади на поодиноких євреїв, на цілі компанії, про знущання з жінок просто на вулиці, атаки на приватні будинки — усе це  здійснювали цивільні громадяни. Нацистська  влада і силові структури не чинили жодного опору агресії і не перешкоджали безчинствам. З 3 по 5 липня діяли уже силовики: “айнзацкоманди С” (Ц) проводили арешти і розстріли інтелігенції єврейського походження. Згідно з найновішими історичними дослідженнями, за липень у Львові загинуло близько 2200 євреїв. Близько двох тисяч вбили “айнзацкоманди С”, а решта постраждали під час погромів від рук міщан. Назагал у східній Галичині протягом липня-серпня  1941 року загинуло від 7 295 до 11 309 євреїв. З них від 2 065 до 3 354 вбиті за розпорядженням місцевої нацистської адміністрації.

Щоб розвінчати міф про “єврейську” радянську владу, можна звернутись до документів про національний склад співробітників НКВД у Львівській області станом на 8 лютого 1941 року: росіяни — 50% (середній і вищий офіцерський склад), українці — 35,2% (середній і нижчий), євреї – 9,3% (адміністрація, архів, секретарі — не виконували слідчих функцій), поляки і вірмени по 1,7%, інші – 2,1%.

«Ми маємо зрозуміти, що це була трагедія  усіх львів’ян, представників різних народів, які зазнали втрат у перші дні російсько-нацистської війни. Мусимо пам’ятати про трагедії усіх народів, для яких Львів є домом», —  каже історик Ігор Дерев’яний.