Підірвали Чорнобильську АЕС, щоб ніхто не дізнався, як «лоханулися» з іграми у розвідників?

Цього року Гран-прі у номінації документальних фільмів на престижному кінофестивалі «Санденс» (США) здобула  стрічка «Російський дятел»,  що відображає новий погляд на причини Чорнобильської аварії. Усі події картини розгортаються в Україні — із зони відчуження поступово перетікають на Євромайдан. Автор ідеї фільму та його головний персонаж — київський художник-постановник Федір Александрович. За його версією, аварія була спланованою, а наказ, що призвів до вибуху, надійшов від вищого керівництва Кремля, щоб замаскувати провальне будівництво локатора «Дуга» поблизу АЕС, який створювали у часи “холодної війни” з метою моніторингу запуску американських ракет. Федір переконав американського драматурга Чеда Грасіу стати режисером стрічки. Сам Федір про свою роботу сказав: «Фільм про «Чорнобиль», про Майдан, про боротьбу митця із системою, про мене як Дон Кіхота й Шерлока Холмса в одній особі».

Головний герой фільму “Російський дятел” - київський художник Федір Александрович  - розмірковує про те, що автори проекту загоризонтних станцій «Дуга», які мали вчасно виявляти запуски міжконтинентальних балістичних ракет, припустилися помилки. На перешкоді «російському дятлу» (сигналу «Дуги») стало полярне сяйво. І нібито, щоб приховати цю невдачу у затратному проекті, після дзвінка з Москви й було спровоковано аварію на ЧАЕС. Адже «Дугу» поблизу електростанції було зупинено після катастрофи через зникнення електропостачання. За версією художника, один з винуватців аварії — покійний екс-міністр зв’язку СРСР Василь Шамшин. 

Федір Александрович розповідає, що на початку роботи над фільмом він сам не очікував такого результату. «Спочатку ми планували невеликий двадцятихвилинний фільм про «Дугу» як метафору залізної завіси. Але фільм розвинувся абсолютно інакше, - каже Федір. - Нас з Чедом самих шокували результати нашого розслідування. Чорнобиль став символом  великої брехні, і така ж брехня триває у політиці нинішньої Росії. Ця брехня — як радіація, якої ти не бачиш, але яка у той же час тебе руйнує. І та війна, яка ведеться сьогодні проти цивілізованого світу, так само невидима, як ця радіація. Це може бути, фактично, акт тероризму, як убивство Литвиненка в Лондоні, і, як і у випадку з Чорнобилем, у ньому теж застосовувалася технологія залякування, навіювання страху».

Чорнобильська катастрофа — це лише один з прикладів жорстокої логіки Радянського Союзу. Під час роботи над фільмом Федору довелося брати інтерв’ю у багатьох ветеранів атомної енергетики. У деяких із них залишилися ще з радянських часів «КДБшні» замашки: звичка заперечувати очевидне, зберігати відомчі секрети і навіть виправдовувати Сталіна. Художник розповідає, що з деякими з них йому доводилося спілкуватися по п’ять-сім годин заради крихти інформації, але всі учасники фільмів погодилися з тим, що їхні слова були наведені коректно. «Боляче бачити, що Прокоф’єв (один із опитаних) — людина, що вихваляє у фільмі Сталіна, — це, швидше за все, син того самого, що організував Голодомор в Україні (йдеться про Григорія Прокоф’єва, заступника голови Об’єднаного державного політичного управління СРСР. - Авт.). І його нащадки не переосмислили нічого зі зробленого», - ділиться враженнями Федір.

Сам Чед Грасіа не претендує на звання фахівця у розслідуванні вибуху на ЧАЕС. За його словами, фільм не про Чорнобиль, не про те, хто його підірвав. Це особиста історія, яка дивним чином зачепила так багато людей і стала близькою і зрозумілою в усіх країнах, де показували стрічку. “Я ніколи не знімав кіно досі і не збирався знімати (Чед Грасіа — театральний драматург), - пояснив режисер. - Але Федір був шалено захоплений «російським дятлом» і ідеєю про сигнал радара. Він кілька тижнів умовляв мене поїхати і дізнатися про цей радар. Я погодився з умовою, що ми їдемо, знімаємо п’ятихвилинний фільм і закриваємо цю тему. Знімати повнометражне кіно не входило у мої плани. Все сталося само собою, ніби так і мало бути.

Наш фільм про божевільного (у хорошому значенні цього слова), ексцентричного художника і про його відчуття світу. Чорнобиль був способом зрозуміти Федора”.

Фільм дає однозначну відповідь на філософське питання: що важливіше — правда чи власна безпека? Як стверджують творці картини, йти на поводі у брехунів і виконувати їхні вимоги — це поведінка радянської людини, залишки рабської свідомості. 

Особисте бажання Федора Александровича за підсумками фільму — від імені українців попросити у білорусів вибачення за Чорнобиль. «Фільм показує, що це в першу чергу була політика Радянського Союзу, Москви. Однак Чорнобильська катастрофа розділила Україну і Білорусь. Мені важливо, щоб відбулося прощення і розуміння цієї трагедії, що знищила 20% білоруської землі. Хоч би хто дзвонив з Москви, на самій АЕС все ж працювали українці. Вони могли не підкоритися злочинному наказу, сісти у тюрму, але не підривати реактор. І саме тому я від імені України хочу попросити у них вибачення», - підсумував Федір.

«Українці славна нація — нам до фені радіація...»

Таким був чорний гумор, коли люди ще не розуміли, якими трагічними є наслідки чорнобильського атома

26 квітня 1986 року прогримів вибух на Чорнобильській АЕС. Михайло Горбачов, батько гласності в СРСР,  завзято брехав світові, що нічого не сталося. Кияни були приголомшені та  розгублені. Разом з  радіацією просочувалася й інформація про  неї. Люди намагалися вберегтися від радіоактивної хмари. Вважалося, що червоне вино, а надто «Каберне», дуже сприяє опору організму проти згубної дії іонізаційного випромінювання. До крамниць зі спиртним, які в народі називалися «точками», шикувалися  черги...  Я тоді працював редактором у київському видавництві «Мистецтво» у відділі перекладачів. Як наймолодшого редактора, старші товариші щодня відряджали мене у гастроном за найдешевшими марками «Дар лози» і «Маріон».

Однак тоді з любителями перехилити чарку на службі могли обійтися круто.  1986 року за поминальну чарку по батькові на роботі позбувся крісла головного редактора журналу «Перець» письменник Федір Маківчук, що  керував популярним часописом майже 40 років. Хтось із «доброзичливців» стукнув куди треба. 

Люда Бованенко, начальник нашого відділу, знаючи про наші гріхи,  попросила всіх своїх підлеглих написати про всяк випадок заяву про звільнення без дати.  Над її столом висів тогочасний пропагандистський плакатик із кволим п’яничкою й тріснутою пляшкою з такими словами: 

Так випивав, що аж гуло, 

Здоров’я тріснуло, мов скло.

Люда мовчки вказувала на нього, коли хтось із нас приходив на службу втомленим після вчорашнього. Але не сварила. За що ми її любили.

Одного дня я підіймався із кількома пляшками «ліків» лівими сходами до свого відділу (були парадні праві і чорні ліві сходи). І тут, на мій сором, несамохіть дзенькнув народним радіопротектором, як тоді мовилось. Цей зрадницький звук називався «малиновим дзвоном». Це було серйозне порушення всіх правил конспірації, адже надворі лютувала горбачовсько-лігачовська антиалкогольна вакханалія, і за таку провину у робочий час можна було жорстоко поплатитися.

Почув позад себе грізне запитання:

- А що у вас, соколе, у сумці?

Питав завідувач відділу фотокорів Микола Семенович. Цього типа ніхто у видавництві не любив. Він усе винюхував, вистежував,  пхав свого носа у всі щілини видавництва. А найбільше полюбляв заходити до нашого відділу і зиркати по столах. Аякже — це ж відділ перекладачів, тут знають іноземні мови, читають іноземні книжки, слухають ворожі радіоголоси, вільнодумствують.  Підходив до столів, брав до рук книжку, яку я у вільний час читав, цікавився змістом.  Люда Бованенко просила все неробоче ховати відразу ж, коли він  з’явиться у дверях.

Літо 1986 року видалося спекотним. У червні проходив чемпіонат світу з футболу у Мексиці, всі переживали за збірну СРСР, яка майже повністю складалася з гравців київської команди «Динамо». І коли вона через помилку шведського арбітра Фредрікссона програла бельгійцям (зарахував гол, забитий з положення поза грою), всі у «Мистецтві» мало не плакали. Тож більше переживали за футбол, аніж за Чорнобиль. 

А у серпні я поїхав до Литви. Там,  довідавшись, що я з Києва, позаздрили мені, що в Києві через катастрофу на ЧАЕС можна придбати горілку, в той час як у Литві це гострий дефіцит... 

Наскільки  пам’ятаю, паніки у Києві не було. Ніхто сонця не уникав. Бо  ніхто не знав, чим це обернеться. Москва не хотіла відкривати правду про те, що сталося і якими будуть наслідки. Преса мовчала. Був чорний гумор киян, на зразок такого:

В полі мирно оре трактор,

Вдалині пала реактор.

Українці славна нація,

Нам до фені радіація.

Коли катастрофу приховувати  стало неможливо, 6 травня у Москві в прес-центрі МЗС СРСР відбулася прес-конференція.  На ній не тільки ухильно відповідали на запитання, а й славили Горбачова за його січневу ініціативу ліквідувати в світі ядерну зброю. Це вже скидалося на фарс. А наступного дня  газета «Молодь України» в редакційній статті «Сильніше від атома» викотила такого воза: «Вони (працівники ЧАЕС) знають, що є сила могутніша, ніж енергія атома. Вона живить нас у будь-яких нелегких випробовуваннях. Ця сила — радянський характер».

Лише згодом ми повною мірою відчули, що таке Чорнобиль... Моя мама померла від раку, спричиненого радіацією. Провела весь день 1 травня, пораючись у саду, садила квіти. Після цього почувалася дуже погано. Однак у свідоцтві про смерть в графі «Причина смерті» записано: ИБС. Навіть хворобу зашифрували. Це означає «ишемическая болезнь сердца». На серце мама ніколи не хворіла. А причина того запису проста: лікарні отримали негласний наказ не вказувати причиною смерті рак, аби не збільшувати показник смертності через наслідки катастрофи на ЧАЕС.   

Дмитро СТЕЛЬМАХ