Тарас Шевченко поглянув на Україну з Говерли завдяки... Хрущову

Життя і творчість нашого Пророка і геніального поета завжди були незручними для радянської влади і комуністичної ідеології. З одного боку, ніби шанували. Як-не-як, Тарас Григорович страждав від ненависного російського царизму. З іншого боку, “надмірна” любов поета до України не вписувалася у догми ленінської дружби народів, пролетарського інтернаціоналізму і провідної ролі “старшого брата”...

Автор цієї публікації пригадує кінець 70-х років минулого століття. Як журналіст обласного радіо проходив навчання у Києві, в Інституті підвищення кваліфікації працівників радіо і телебачення. Жодних проявів “українського буржуазного націоналізму” у мене на той час не було. Але без  вагань прийняв пропозицію одногрупників зробити колективне фото біля пам’ятника Тарасу Григоровичу. Зазнимкувалися. Через кілька днів — дзвінок зі Львова від головного редактора радіо Петра Івановича Бакуменка. “Борисе Леонідовичу, в обкомі партії знають, що ви знимкувалися біля Шевченка. Ви як працівник ідеологічної установи мали би порадити колегам йти не до Шевченка, а до пам’ятника Леніну...” Відповідні органи пильнували і фіксували тих, хто йшов до Тараса...

Цікавими спогадами про відзначення Шевченківських днів у різний час ділився зі мною професор-онколог Борис Білинський. Він свого часу був завзятим туристом і альпіністом. Здолав десятки вершин у різних куточках колишнього Радянського Союзу. На Говерлу піднімався  понад 50 разів! Одне зі сходжень на цю карпатську вершину було пов’язане з постаттю Тараса Григоровича. 

- Перше масове сходження на Говерлу мало відбутися 22 березня 1964 року, під час святкування 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, - згадує Борис Тарасович. - Такий масовий похід ми хотіли присвятити саме цій знаменній даті. Але тут втрутився Львівський обком комсомолу і порадив нам  долучити до посвяти і 25-річчя возз’єднання Західної України з Радянською Україною. Довелося погодитися. Під час кінцевого узгодження в обкомі партії настійно порекомендували відмовитися від Шевченка. І тут наші молоді душі збунтувалися. Ми вирішили забрати з Ради з питань туризму заздалегідь зібрані портрети Шевченка, і вранці вони красувалися на стінах багатьох будинків міста. Здійнявся переполох. Це розглядалося як націоналістична вилазка. До обкому партії викликали викладача Львівської політехніки Євгена Замору, завзятого туриста, який гуртував навколо себе молодь. Хоча до цієї акції він не мав жодного стосунку. Почалося розслідування. І раптом - порятунок. Газета “Правда” (вона ніколи не помилялася) опублікувала фото, на якому генеральний секретар ЦК КПРС Микита Хрущов садить дубочок у Каневі, на могилі поета. Того ж дня Микиті Хрущову присуджують Державну премію Тараса Шевченка. Реакція обкому комсомолу була прогнозованою: «Молодцы, ребята!». Говерляна відбулася за нашим задумом. На пропозицію Євгена Замори на вершині Говерли ми заспівали “Заповіт”.

- Це був період завершення короткочасної хрущовської відлиги.  Його змістили з посади у жовтні того ж 1964 року. Мені здається, що при Брежнєві боротьба із Шевченком посилилася...

- Маєте рацію.  Згадую епізод, пов’язаний з декламуванням поезій Тараса Шевченка. Далеко не все можна було читати вголос. Краще не “Заповіт”, а “Реве та стогне”... Щороку біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Києві збиралися шанувальники  творчості нашого Пророка і читали його вірші. Одного разу влада (очевидно, не без впливу вірного поплічника Брежнєва Михайла Суслова) вирішила, що деякі люди біля пам’ятника Тарасові переходять межу дозволеного. Затримали кількадесят осіб. Присутні на площі пішли на Банкову, де містився ЦК Компартії України. Ми вимагали відпустити затриманих. Їх відпустили, але міліція перед тим влаштувала нам холодний душ із пожежних машин. Тоді до нас виходив перший секретар ЦК Володимир Щербицький. На цій акції я познайомився із сином поета Івана Драча. Він запросив мене і ще кількох людей до себе додому - обсохнути...

- Борисе Тарасовичу, уявімо, що до вас раптом посеред вулиці підходить телевізійник і просить щось прочитати із Шевченка відповідно до політичної ситуації і настрою...

О, Богдане, нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що колишучи співала

Про свою недолю...

 Це із “Розритої могили”.

- Цього року відзначаємо “круглі” дати народження і смерті Івана Франка. Старші люди розповідали, що колись у хатах можна було побачити поруч портрети Шевченка і Франка. У наш час Франко значно менше знаний і шанований, аніж Шевченко...

- У моєму рідному Збаражі на Тернопільщині поруч з іконами висіли портрети Шевченка і Франка. Франко - науковець, філософ, більше зрозумілий інтелігенції. Шевченко - цілісна, непохитна постать, а Франко еволюціонував від соціалістичних ідей до націоналістичних. Свого часу на мітингу біля Оперного театру я цитував Івана Франка: “Довго нас неволя жерла, досі нас недоля гне, та ми крикнем: “Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!” І Шевченка, і Франка кожне покоління відкриває для себе по-новому. Це властиво геніям... 

Фото з архіву “ВЗ”