Вишиванки обмінювали на хліб і закопували у землю…

У цьому фільмі немає відомих артистів та політиків, лише історії тих українців, для яких вишита сорочка стала скарбом. Девіз фільму - “Вишити, щоб вижити”. У кадрі — десятки героїв з різних куточків України та з-за кордону. Тих, хто вишивав на засланні, і тих, хто робить це зараз на далеких континентах, успадкувавши родинну традицію. А ще — про вишиванки з Донбасу і про сучасних жінок, які вишивають сорочки чоловікам та синам, які воюють на сході країни. “Спадок нації” покажуть українцям навесні: спочатку у кінотеатрах, згодом — на телеекранах. 

Автори документальної стрічки — чернівчани Леся Воронюк (сценарист) та Олександр Ткачук (режисер). Разом із друзями десять років тому вони започаткували у Чернівцях свято “День вишиванки”, яке розрослося по різних містах. До ювілею свята вирішили зняти про вишиті сорочки фільм. 

- Часто люди одягають вишиванки тому, що це гарно, модно, але мало хто замислюється, який це глибокий символ, - розповідає Леся Воронюк. - Коли почали роботу на фільмом (з нами працює етнограф Олексій Доля), були здивовані, що за всі роки незалежності України не було знято жодного повноцінного фільму про українські вишиті сорочки. Зіткнулися з тим, що в Інтернеті роблять хибні акценти щодо вишиванок. У фільмі є історія про Ольгу Ільків, зв’язкову головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Її відправили у заслання на 11 років. Там вона таємно вишивала, голку робила з рибної кістки. Інша історія — сучасна. Коли з окупованого Луганська виїжджали члени товариства “Просвіта”, то брали зі собою вишиті сорочки. Одягали вишиванки на себе, під светр. Коли ми запитували їх, навіщо так було ризикувати життям, відповідали: “Це те, з чим не могли розлучитися. І це - свідчення нашої позиції”. Багато матеріалу є за кордоном. Завдяки колегам з діаспори дізнались про чотирьох сестер з родини Галабурдів, нині мешкають у Бельгії, Німеччині та Австралії. Їхніх батьків німці вивезли на примусові роботи до Німеччини. Їхній мамі тоді було лише 12 років. Як вона зберегла традицію вишивання у такому віці і передала донькам — загадка. Всі вони досі вишивають...

 - У 1933-му голоду на Буковині не було. Голодомор був у 1947 році. Дві бабусі із Кельменецького району розповіли нам, що у той час в Івано-Франківську вишиті сорочки можна  було виміняти на їжу. У Львові зняли реконструкцію про сокальські сорочки. Коли людей відправляли на заслання у Сибір, не дозволяли брати зі собою вишиванки. То люди їх ховали у дубових скринях і закопували у землю. У 90-х роках сорочки відкопували їхні діти чи онуки. І що цікаво: вони збереглися в ідеальному стані. 

Олександр та Леся зізнаються: точно не лічили, скільки вишитих сорочок знято у фільмі. Тисяча, а може, і більше. Кожен герой розповідає у фільмі про себе через призму вишиванок. 

- Часто чуємо “магічна сила вишиванки”, - продовжує Леся. — Під час зйомок мала можливіть приміряти немало вишиванок. Коли одягаєш сорочку, одразу відчувається, що вона несе в собі. Наприклад, у гуцульській сорочці жінка почувається сильною. Полтавська сорочка — ніжна, у ній жінка — матір, господиня. Якийсь особливий настрій передає буковинська мамаївська сорочка. Великі квіти, вишиті бісером, заворожують. Виявляється, це не витвір народної творчості. Орнамент мамаївської сорочки намалював художник із Мамаївців Іван Тащук.

Бюждет фільму оцінюють у 620 тисяч гривень. На поїздки Україною автори витратили власні кошти. Також допомагали і меценати.