Оксана Боржієвська: «Нас спровадили до Сибіру, бо один кадебіст поклав око на нашу квартиру…»

Дещо із життя галичан на засланні і після заслання.

Автор цієї публікації може засвідчити, що у перші повоєнні роки (1944-1947) у Львові були тисячі вільних квартир. З різних причин. Львівських євреїв (мешкали вони далеко не у кращих мікрорайонах) майже усіх винищили нацисти у гетто. 1946−1947 роки — пік виїзду зі Львова поляків на територію Польщі. Окрім того, звільнялися квартири львів’ян, репресованих сталінським режимом.

 Вивільнені квартири знадобилися «другим Совітам» — тисячам радянських офіцерів, представникам різних правоохоронних, каральних органів, партійним і радянським працівникам. «Еліта», яка понаїхала з усіх куточків Радянського Союзу, не хотіла поселятися будь-де, вимагала житла в австрійських і польських «люксах», переважно у центральній частині міста. Поселялися ще на теплі місця виселених львів’ян…

 Моя ровесниця, лікар-пульмонолог Оксана Боржієвська переконана, що життя її родини зламало «квартирне питання».

— 1945 року мій тато купив гарне помешкання на вулиці Дзержинського (нині – вулиця Вітовського). Зберігся примірник угоди купівлі-продажу: у ньому зазначено, що квартира має три кімнати, кухню, два балкони. Перераховані меблі, картини… Пригадую художньо оздоблені печі з білого кахелю… Одного разу до нас завітав кадебіст (йому сподобалася наша квартира) і запропонував татові вибрати собі іншу, а він поселиться у нашому помешканні. З цією пропозицією він звертався кілька разів, переслідував тата. Зрештою, сказав: «Не хочете по-доброму, буде по-поганому…». 28 травня 1950 року до нас уночі завітали кадебісти зі солдатами. Оголосили, що вранці маємо бути готовими до виселення у далекосхідні області Радянського Союзу. Мама з татом питали: з якої такої причини нас виселяють? Якщо у чомусь винні, то має бути рішення суду. Відповіли дуже просто: є наказ… Колись гірко жартували: найвищий будинок у Львові — КДБ на вулиці Дзержинського. Бо з нього видно Сибір… Ми це відчули сповна…

— Що дозволили взяти із речей?

— Найнеобхідніше. Щоразу батьки питали: «А це можна взяти?». Показали на портрет Сталіна на стіні. «Це можна!». А під портретом сатрапа був прихований портрет Митрополита Андрея Шептицького, дорогий для нашої родини. До війни мама вчилася у гімназії сестер-василіянок, яким опікувався Митрополит Андрей. Цей портрет був з нами на засланні і повернувся до Львова… Вранці мені дозволили збігати до приватного шевця забрати один черевичок, який був у ремонті, бо не мала би у чому їхати…

— Куди вас заслали?

— Місяць тримали у Бібрці у якомусь підвалі, потім тривала подорож товарняком у Західний Сибір. Верхньокетський район, селище Рибінськ на березі річки Суйга. Дали кімнатку у бараці тракторної бригади лісгоспзагу. На початках тато працював на лісоповалі, валив величезні кедри, допоки не дістав перфоративну виразку шлунка. З гострим перетонітом його везли на фірі 32 кілометри (!) до райцентру Білий Яр. То були пекельні болі. Тато був на волосинці від смерті. Вночі при гасовій лампі його врятував хірург Козлов, колишній репресований. Саме тоді я вирішила, що у хаті мусить бути медик. Мама не працювала, бо мала на руках мене і двох моїх менших братиків, один – інвалід дитинства.

— Як ви там виживали?

— З великою бідою. Дуже допомогла нам бабця, їмость, вдова греко-католицького священика. Вона їздила на Тернопільщину у село Іванків на колишню парафію чоловіка і привозила продукти. Якби не її продуктові посилки, ми би там простягнули ноги… Вона кілька разів поміняла у Львові квартири і вислала нам 2,5 тисячі рублів. Ми купили стареньку хату і дуже тішилися, що маємо вже не барак, а свій дах над головою…

— Як до вас ставилося місцеве населення, зокрема росіяни?

— Не відчували якоїсь ворожості. Там була велика українська громада ще з довоєнних часів. Бабця прислала нам партитуру опери «Наталка Полтавка», і тато поставив у клубі цю виставу. Всі ролі виконували репресовані українці…

— А якою була якість шкільної освіти у Рибінську?

— Дуже висока. І вчителі були вимогливими, і батьки не давали нам спуску. Я єдина у школі приходила на заняття у формі. Мама вишивала мені на крепдешині українські візерунки на комірець і манжети.

— Очевидно, були труднощі у спілкуванні з учнями і вчителями російською мовою?

— Особливих труднощів не було. У Львові нашими сусідами була родина з Нижнього Тагілу. Я колегувала з Рогнедою Якубович. Я вчила її української мови, а вона мене — російської…

— А тепер про ваше життя після заслання?

— 1953 року, після смерті Сталіна, дітей репресованих звільнили з-під комендатури. Тільки дітей. Батьки вирішили, що я маю повернутися до бабці у Львів. Непросто було їм наважитися відпустити 13-річну дівчинку у таку далеку дорогу. Зі мною ще була така Аня Тупіс. Добиралися з багатьма пересадками — баржею, теплоходом, кількома поїздами. У поїздах допомагали провідницям, і вони добре до нас ставилися, підгодовували…

…Повернулася у рідну Львівську 28-му школу. Мене начебто радо зустріли учні, вчителі. Але наступного дня діти перестали зі мною спілкуватися. Мовляв, батьки сказали, що твоє товариство може зіпсувати нам автобіографію… Я пішла до директора забирати документи. Він обіцяв усе залагодити, але я твердо сказала, що вчитися тут не буду. Бабця жила на вулиці Кірова. Я знайшла найближчу до нашого дому російську школу № 15 і понесла туди документи.

— А чому до російської школи?

— Бо в українській школі я могла зіпсувати дітям автобіографію… Директор школи перейнявся моєю долею. Взяв за руку, завів до класу і попросив класного керівника і дітей сказати про мене батькам, щоб вони по черзі брали мене додому на неділю, годували обідом, займалися моїм дозвіллям. Так воно і було. А найбільше мною опікувалися батьки моєї однокласниці Тамари Саушкіної. Після уроків йшли до неї додому. У мене там був свій халатик і капці. Батько годував нас скромним обідом, бо родина та не мала якихось статків. Готували разом уроки. Потім мені давали якісь копійки і відпроваджували до тролейбусної зупинки. Коли Тамарі шили якийсь костюмчик, то бабця давала мені гроші, я купувала матеріал, і кравчиня такий самий шила й для мене… У школі я вчилася дуже добре, особливо з фізики і математики. У класі ніхто не міг розв’язати якусь складну задачу з математики, а я її розв’язала двома варіантами. Вчителька математики Олена Петрівна запитує: «Где ты училась?». Кажу: у Сибіру, у Тетяни Борисівни Борисової. «Да я ее знаю — вместе с ней были на слете передовых учителей в Москве…».

Після десятого класу я вступила до медичного інституту. На вступних іспитах відповідала без підготовки, але встигла розв’язати усі завдання для Василя Баглая, теж з родини репресованих. Він сказав, що усі шість років буде носити мені сніданки: «То не я вступив, то ти вступила». Слова дотримав… Батьки повернулися із заслання 1957 року. Я вже була на першому курсі. Батьки думали, що вчуся у політехнічному. Коли вже готувалася до першої сесії, побачили у мене «Анатомію», «Фізіологію»…

— А як влаштували своє життя батьки після заслання?

— Їм як «неблагонадійним» неможливо було влаштуватися на роботу за фахом. Мама, педагог за освітою, врешті-решт влаштувалася сестрою-господинею у хірургічне відділення лікарні на Джамбула (нині – Раппорта). Завідувач відділення казав, що йому потрібна не інтелігентна, а фізично сильна людина. Мама мусила наноситися того майна на два поверхи, попрасувати усі халати для медперсоналу… Першим пішов із життя тато, а через 26 днів і мама, яка довго хворіла. Мій медичний фах дозволив продовжити її життя на певну кількість років… Мама — це для мене приклад і сили волі, і людської доброти. Виросла сиротою, все втратила, пройшла через Сибір і все почала здобувати з нуля. Попри болючі удари долі залишилася такою собі  Матір’ю Терезою, готовою зігріти добром, пригорнути до себе усіх людей.

Фото зі сімейного альбому пані Оксани.