«Був момент, коли Вацлав Гавел дав команду вивісити український прапор над Празьким Градом...»

У неділю, 23 серпня, у переддень свята Незалежності, Україна вшановує свій державний прапор. Одним із сучасників, які вносили синьо-жовте знамено у наше життя, є відомий український письменник, публіцист, лауреат Шевченківської премії, Надзвичайний і Повноважний Посол, народний депутат Верховної Ради у 1990-1994 роках Роман Лубківський. У розмові з кореспондентом “Високого Замку” Роман Мар’янович згадує, як чверть століття тому утверджувала себе ця національна святиня...

- У моєму житті прапор України відіграв дуже важливу роль. Коли в радянські часи була офіційна заборона на нього, він найперше з’являвся у моїх закордонних мандрівках. Як нині пригадую 22 травня 1989 року. Саме тоді закінчувався Шевченківський форум “Від серця Європи до серця України”. Група українських діячів культури, серед яких Дмитро Павличко, Іван Драч, полетіла до Праги на зустріч з європейськими письменниками. Прага мала тісний стосунок до Шевченка — тут з’явилося позацензурне видання творів Великого Кобзаря, виходили прекрасні чеські переклади його поезій. Тож у Празі ми провели Шевченківські читання, а після цього з Братислави (уже теплоходом) — вниз по Дунаю, Чорному морю, Дніпру — повертаємося в Україну. Піднімаючись до Києва, зупинялися у придніпровських містах. То було фантастичне видовище! Деякі люди не розуміли, що відбувається, чому така увага до їхніх міст. А увага невипадкова — бо там був або пам’ятник Тарасові, або історична місцевість, відображена в його творах. Вже тоді на нашому кораблі майорів український прапор. Незважаючи на існуючі на той час суворі радянські порядки, капітан судна виявився лояльним до нашої ініціативи...

Пригадую, 22 травня зібралися ми у нашій столиці біля пам’ятника Шевченкові. Під час мітингу болгарський поет-перекладач Кіріл Кадійські вигукнув рідною мовою: “Нехай живе вільна Україна із золотою пшеницею і голубим небом!”. І тут в руках людей злітають синьо-жовті прапори — більші, менші. Вони заполонили всю площу довкола пам’ятника Кобзареві. Це шокувало представників тодішньої влади...

А вже наступного, 1990 року, наш національний прапор було офіційно піднято над Київською міськрадою. Я був учасником того дійства. Тяжко передати почуття, які проймали, коли цей стяг мене овівав...

А 24 серпня 1991 року, коли було проголошено Акт державної незалежності України, я, тоді народний депутат від Яворівського виборчого округу №281, вийшов до другого мікрофона і, від хвилювання забувши своє прізвище, сказав: “Пропоную внести до залу Верховної Ради національний прапор України і надати йому статус державного! Встановити його над Верховною Радою!”. У залі запанувала тиша. Головуючий Леонід Макарович Кравчук (ще тоді не президент) думає над цією пропозицією, не закликає до обговорення. І тут раптом з іншого боку підходить до мікрофона В’ячеслав Максимович Чорновіл, каже: “Наш прапор після ГКЧП був у Москві на танку біля Єльцина”. Цією фразою Чорновіл зацікавив інших депутатів, які вагалися, не дав можливості опонувати цій ідеї. Леонід Макарович поставив нашу пропозицію на голосування — і її прийняли! До залу внесли величезне синьо-жовте полотнище. Деякі прокомуністичні депутати сахалися цього прапора...

На жаль, того дня не виконали другу частину моєї пропозиції — встановити прапор на даху парламенту. Треба було чекати 4 вересня. Це питання внесли у порядок денний, проголосували. Призначили групу людей, які піднялися на скляний купол Верховної Ради. Разом зі мною піднімається секретар Верховної Ради Хоменко, журналісти, кінооператори, хлопчина-монтер, який має встановити прапор. Думаю, у цій групі був і працівник КДБ... Хтось подав “дипломатичну” ідею, що поруч мають висіти два прапори — Української РСР і новий, наш національний, державний. Коли монтер зробив свою справу, підняв український прапор, він замотався з радянським. Вийшло непорозуміння. Народ внизу, який з нетерпінням чекав історичної події, почав ремствувати. Обурені люди вламуються у приміщення Верховної Ради. І тоді, за розповідями очевидців (я цього не бачив), Леонід Кравчук розпорядився зняти прапор УРСР. У певних моментах обережний Леонід Макарович був рішучим... 

Коли наш прапор уже тріпотів на вітрі, я глянув униз на цю велетенську площу, заповнену людьми вниз по вулиці Грушевського аж до Хрещатика. Це було народне визнання пріоритетного символу, який символізував державність України. 

Не можу не згадати ще одного моменту. У ті часи наші противники вдавалися до різних провокацій, щоб збурити народ, викликати до нас, демократів, негативне ставлення. Сталося так, що на могилі Невідомого солдата хтось зробив зневажливі написи. Щоб погасити конфлікт, Леонід Кравчук попросив всіх депутатів поїхати на Печерськ. Прибули на місце, дивлюся, молодий чоловік тримає простенький прапор України. Прошу дати його мені. Став біля президента, пішли до пам’ятника, над яким недоброзичливці вчинили наругу. Леонід Макарович почав заспокоювати людей, сказав, що це — акт непорядності. Одна з розлючених жінок цвиркнула щось різке на адресу нашого стяга. Мовляв, не з тим прапором прийшли. Я тоді наш прапор приспустив нижче, що мало б символізувати печаль через те, що відбулося. Коли Леонід Макарович завершив виступ, я з подякою віддав молодому чоловікові його прапор. А та жінка, яка щось викрикувала недобре, почала говорити вже зовсім інше — що синьо-жовтий прапор — наш, що його треба шанувати. Ось такі дивні метаморфози відбувалися з людьми... 

Не раз наш прапор змушував хвилюватися мене і пізніше. Коли прибув до Праги як посол України і вручав вірчі грамоти Вацлаву Гавелу, над Празьким Градом, над резиденцією чеського президента, за розпорядженням глави братньої держави було піднято український прапор. Люди дивувалися, плакали. Дехто не вірив своїм очам... 

Цей прапор завжди був зі мною, коли працював послом. Згодом поставив його у своєму кабінеті голови Шевченківського комітету. Коли закінчив цю місію, передав стяг у Музей визвольної боротьби у Львові. Мрію, щоб цей прапор постійно розвівався над ним, щоб його підняття стало урочистим ритуалом... 

Щоразу, коли бачу, як розвівається наш прапор, не можу не хвилюватися. Це найдорожчий наш символ. І у буденному житті ми повинні шанувати це наше знамено. Неприпустимо, щоб замість нього на флагштоках висіла тканина з втраченими від негоди кольорами. Прапор кольору мирного неба і золотої пшениці — святе! Святиня, яка супроводжуватиме нас вічно!