Сліпий бачив Церкву вільною

9 лютого 1963 року до Рима для участі у ІІ Ватиканському соборі напівтаємно прибуває «Великий Відсутній» — глава Української греко-католицької церкви Йосип Сліпий. У грудні того ж року Папа Іван XXIII надає йому почесний титул «Верховного архієпископа». А 25 січня 1965 року Йосип Сліпий стає кардиналом Вселенської церкви. Це був кінець важких поневірянь у радянській неволі. Митрополита Йосипа Сліпого тричі заарештовували «за зраду радянської Батьківщини та антирадянську діяльність». Це був початок не набагато легшого шляху збирання «у розсіянні сущих» та захисту своєї «мовчазної» (а радше — приреченої на мовчання) Церкви.

У квітні 1945 року органи НКВС ув’язнили Йосипа Сліпого вперше. Присудили вісім років каторжних робіт. Другий арешт — 1953 року — відбувся одразу після формального звільнення з першого. Заслали на Сибір, у село Маклаково. Третій раз його заарештували у 1957 році і присудили сім років каторжних робіт... Усього за колючим дротом Йосип Сліпий провів 18 років. А потім понад 20 років уже на волі продовжував боротися за звільнення власної Церкви.

Йосип Сліпий народився 17 лютого 1892 року у селі Заздрість Теребовельського повіту на Тернопільщині. Гімназію закінчив у 1911 році у Тернополі. Продов­жив навчання у Львівській духов­ній семінарії, з 1912 року — в Інсбруці (Австрія), де одержав ступінь доктора богослов’я.

“Є переказ про те, як виникло прізвище “Сліпий”, — розповів “ВЗ” кандидат історичних наук, завідувач кафедри церковної історії УКУ Олег Турій. — Відомо, що родове прізвище майбутнього патріарха Коберницький-Дичковський. “Сліпим” прозвали його діда, оскільки той мав густі брови, які майже “закривали” очі. Це прізвисько закріпилося за родиною і стало прізвищем.

Навчаючись у гімназії, юнак, а був здіб­ним і наполегливим учнем, роздумував над своїм подальшим життям. Йосипа Сліпого цікавили наукова діяльність та душпастирське служіння. Цей вибір був для нього болісним, оскільки вважав, що одна перспектива перекреслює іншу. Такою думкою поділився з митрополитом Андреєм Шептицьким, який на той час візитував на Тернопільщині. Шептицький заохотив Сліпого піти до семінарії, заявивши, що віра і розум, Церква і школа — це ті сфери, які, наче крила, повинні підносити людину, і в жодному випадку не суперечать одна одній”.

“Одна із перших зустрічей Сліпого та Шептицького відбулася, коли митрополит Андрей побачив у церковному хорі юного Йосипа, — розповів “ВЗ” кандидат історичних наук, президент фонду «Літопис УПА», науковий співробітник Інституту українознавства імені Крип’якевича НАН України Микола Посівнич. — Високий юнак виділявся на тлі усіх не лише статним зростом, а й могутнім, красивим басом. Шептицький, фактично, взяв хлопця під опіку”.

Йосип вступає до Львівської семінарії, проявляє себе як працьовитий студент. Його відправляють на закордонні студії — Австрія, Франція, Італія... Кар’єра Сліпого значною мірою складалася під впливом митрополита Шептицького. Після завершення навчання та здобуття наукового ступеня талановитий богослов повернувся у Галичину. Андрей Шептицький призначає його ректором семінарії, а згодом доручає створити Українське богословське наукове товариство і Львівську богословську академію, яка мала стати основою для Українського університету.

Став спадкоємцем Шептицького

“ІІ Світова війна, а згодом радянська окупація Галичини перервали усі плани, — пояснив Олег Турій. — В обставинах, коли українська Церква боролася з тоталітарною безбожною владою, митрополит Андрей зупиняє свій вибір на Сліпому як на наступникові. Шептицький на той час був дуже хворим, прикутим до ліжка, однак зберігав тверезість мислення і відчуття відповідальності за Церкву. У листі до Рима, де писав про прохання призначити своїм наступником Сліпого, були такі слова: “В умовах переслідувань, а навіть можливого знищення нашої Церкви, якого очікуємо, важливо, щоб її очолювала людина, яка не похитнеться і не поступиться перед цими обставинами”.

У грудні 1939 року, після того, як Андрей Шептицький отримав дозвіл із Рима на вибір наступника, Сліпого висвячують на єпископа. Церемонія відбувається таємно у крипті собору Святого Юра. Сліпий стає помічником Шептицького із правами спадкоємства.

Саме Сліпому після смерті митрополита Андрея у листопаді 1944 року, в умовах другої радянської окупації, довелося перебрати на себе провід Церквою. У квітні 1945 року нового митрополита заарештували. Він на 18 років потрапляє в ув’язнення... Звільнили Сліпого лише у 1963 році на особисте прохання Папи Івана XXIII для участі у ІІ Ватиканському соборі, але без права повернення в Україну. Сліпий перебирається на Захід, живе здебільшого у Римі. Там продовжує служити як глава забороненої у Радянському Союзі Української греко-католицької церкви”. (8-9 березня 1946 року на організованому радянськими спецслужбами так званому Львівському соборі проголосили про ліквідацію унії, перехід греко-католиків у лоно Російської православної церкви. — Авт.)”.

«Втрачені роки»?

Йосип Сліпий небагато розповідав про період ув’язнення. Можливо, причиною його небагатослівності були умови звільнення (а згодом і відпущення до Рима) — митрополит не мав права розповідати на Заході про обставини життя за радянським колючим дротом.

Йосип Сліпий називав роки ув’язнення втраченими. Був пригнічений тим, що найкращий (з точки зору людської зрілості та ефективності роботи) період життя минув у «товаристві» кримінальних злочинців та вульгарних слідчих і наглядачів. Кілька разів Йосипу Сліпому ламали руки і ноги, мав “букет” хвороб, обморожені кінцівки...

“Люди, які відбували ув’язнення з Йосипом Сліпим, згодом згадували, що, незважаючи на могутній зріст та міцну поставу, Сліпий ніколи не відповідав ударом на удар, — пояснив пан Посівнич. — Міг одним кулаком покласти супротивника, а смиренно мовчав, коли йому ламали кінцівки... Згодом вояки УПА взяли його під свій захист. Він був не лише фізично велетом, а й титаном духу”.

Та навіть у неволі Йосип Сліпий продовжував пастирську працю — таємно відправляв богослужіння і навіть висвячував священиків. А найважливіше те, що підтримував дух інших священнослужителів та вірян...

Сліпий неодноразово звертався із скаргами до радянської влади, вимагаю­чи легалізації забороненої режимом Церкви. У своїх зверненнях завжди підкреслював, що навіть з огляду на радянську конституцію та законодавство щодо УГКЦ вчинили насилля і несправедливість. “Так і було, — пояснив пан Турій. — Знаємо, що жодного добровільного собору не було. Це було зібрання священиків, змушених владою та її каральними органами до запрограмованого наперед голосування. Митрополит “не торгувався” з репресивною владою, а заявляв, що його Церква існує там і тоді, де є її священнослужителі та вірні.

...Коли Сліпий покинув СРСР у 1963 році і перебрався до Рима, він відразу важко захворів. Італійські лікарі кілька місяців боролися за життя українського ієрарха, не маючи змоги навіть визначити діагноз. Хворого врятували, однак причини захворювання так і не встановили...”.

Такі різні і такі схожі...

“Навіть у поважному віці Йосип Сліпий залишався активною людиною, — продов­жив розмову Олег Турій. — Коли глава УГКЦ, бачачи, що хтось із його співпрацівників у Римі бодай на декілька хвилин відволікався від роботи, говорив: “Робіть щось! Робіть!”. Ці слова були своє­рідним гаслом життя ієрарха. Перебуваючи у тому ж ув’язненні, Сліпому вдалося написати п’ять томів історії Церкви. Він ставив високі вимоги до себе і вимагав цього від інших.

Ідейно-філософські погляди Шептицького та Сліпого різнилися. Шептицький був більш творчим, відкритішим до новаторських підходів та нестандартних рішень. Сліпий був прихильником консервативної, суворої схоластичної методики у філософії та такого ж підходу до церковного життя. Водночас, коли Йосип Сліпий опинився після ув’язнення на Заході, у «вільному світі», він став спадкоємцем багатьох ідей Андрея Шептицького. Це стосується актуального і сьогодні питання міжконфесійних взаємин. У перші роки ув’язнення митрополит Йосип гостро засуджував перехід у православ’я деяких священиків та обстоював основні догматичні засади Католицької церкви. Але, пройшовши своє­рідну «екуменічну школу» ГУЛАГу, уже в Римі почав шукати примирення і поєднання з українським православ’ям, заявляючи, що з ним греко-католики мають спільну віру. Попри твердий характер, патріарх до кінця свого життя не переставав вчитися і коригувати власні погляди.

Свого часу, ще за часів австрійського панування, митрополит Андрей виступив у парламенті з вимогою заснування у Львові Українського університету. Перший декрет, який видає Йосип Сліпий після звільнення, перебуваючи у Римі, — це заснування там Українського католицького університету. У цьому сенсі була певна послідовність, спадкоємність дій між обома великими предстоятелями УГКЦ у XX столітті”.

“Андрей Шептицький та Йосип Сліпий були і зовні схожі, — продовжив розмову Микола Посівнич. — Статний, аристократичної зовні Шептицький мав зріст понад два метри. Мужній, з величними рисами обличчя Йосип Сліпий мав зріст близько двох метрів”.

Вірив у воскресіння Церкви

Основною ідеєю, провідною ниткою архіпастирського служіння Йосипа Сліпого стала боротьба саме за право його Церкви на існування, повернення їй законного статусу на рідних землях та збереження власної ідентичності у діаспорі. Цього не сталося за його життя, — Йосип Сліпий помер у 1984 році. Однак вже у 1987 році була перша заява єпископів і священиків про вихід із підпілля, а у 1989 році — остаточна легалізація УГКЦ в СРСР.

Краплями, які точили камінь радянського моноліту і привели не лише до виходу з підпілля і легалізації УГКЦ, а й до розвалу усієї радянської системи, було постійне нагадування Сліпого, що Церква має право на існування, що її заборона є незаконною з точки зору свободи совісті, громадянської свободи. Боротьба за релігійну свободу та права віруючих була складовою частиною тих демократичних трансформацій, які відбулися і в Радянському Союзі, і в усій Центрально-Східній Європі.