І своїх предків могили відновила, і чужі...

Львів’янка Галина Попович, рідня якої була виселена з українських земель теперішньої Польщі, приїхала на землю своїх прадідів і відновила їхні занедбані могили. Поруч з ними стояли два чужі зруйновані часом надгробки. Лишити їх у жахливому стані жінка не змогла — і також відреставрувала.

Село Опарівка у північно-східній частині Польщі, між Жешувом та Кросном. У 1945-1946 роках звідти із навколишніх сіл виселили українські родини, які віками мешкали на цих теренах. Всі вони, особливо старше покоління, жили надією на повернення до своїх домівок. Минули роки. Люди зрозуміли, що повернення не буде... Через закриті кордони навіть не мали змоги відвідати рідні місця. Так і помирали, не попрощавшись з ними. Така можливість з’явилася лише після розпаду Радянського Союзу. Впала залізна завіса, люди почали їздити за ближні та дальні кордони. Але на той час було не до могил предків — мусили здобувати кусень хліба для сім’ї.

Галина Попович народилася в Україні, багато наслухалася від бабці про воєнні та повоєнні часи у Польщі, про виселенське життя, а найбільше — про родину, сусідів та знайомих, що жили в Опарівці. Бабці так і не судилося побувати на рідних теренах, померла у 1988 році. Вона часто згадувала: коли від’їжджали з села, то цілий день дзвонили церковні дзвони, а люди не стільки прощалися з домівкою, як навколішки молилися у своїй церкві та біля могил рідних...

Ще до здобуття Україною незалежності пані Попович відвідала рідне прадідівське село Опарівку. Відтоді чи не щороку їздила туди — вклонитися могилам предків, свічку запалити, квіти покласти. «Одного разу вирішила відновити могили родичів, Пастернаків та Добрянських, на невеликому «старому» кладовищі поблизу сільської церкви, — пригадує. — Пам’ятники над могилами були зруйновані не людьми, їх знищив час… Чому думаю, що руйнування — не людських рук справа? Цвинтар обгороджений акуратним парканом. Стежка вниз веде до так званого нового кладовища, де нині мешканці села захоронюють родичів. Бачила, як вони доглядають ті могилки. Селяни не нищили могил. Пам’ятники, хоч і в поганому стані, але збереглися. Плити «пішли» під землю, заросли мохом та кущами. Пам’ятаю, як ще до незалежності приїхала на цвинтар, а хрест від могили мого прадіда на землі лежить. Внизу ж на «новому» цвинтарі працював поляк, упорядковував якусь могилку. Підійшла до нього, запитала, чи не поставить хрест на місце та скільки його праця коштуватиме? Чоловік погодився. Віддала йому гроші, поїхала і навіть не запитала, як його звати. Приїхала наступного разу, хрест, як і просила, закріплений над могилою. Шкодувала, що не дізналася, як звати людину, яка мені допомогла».

За десятки років написи на пам’ятниках (деякі з них стоять ще від 30-их років минулого століття) постиралися. 2011 року Галина Попович взялася їх реставрувати. Майстра знайшла місцевого, в Опарівці. Сільський умілець поляк Богдан Брида відновив сім пам’ятників на «старому» кладовищі. П’ять надгробків належали родині пані Попович, два — незнайомим людям, проте залишати їх напризволяще жінка не захотіла. «Прізвища незнайомців я знала із розповідей бабці, — продовжує розмову пані Галина. — Коли в місцевому архіві вивчала своє генеалогічне дерево, побачила запис, що кілька років переді мною у цьому ж архіві працював родич похованої на «старому» кладовищі, а могилу його родички відреставрувала я. Можливо, він більше цікавився своїм родоводом…».

Майстер відреставрував усі пам’ятники, а його син, за допомогою комп’ютерних технологій, відновив усі написи на пам’ятниках українською мовою. Коли ж надгробки були відреставровані, пані Галина до кожного з них прикріпила таблички з інформацією про те, хто був ініціатором реставрації. «Треба не скаржитися на бездіяльність держави, а закочувати рукави і починати працювати над відновленням могил предків, і не тільки на теренах Польщі. Їх чимало і в Україні», — каже Галина Попович.

«Хотіла зберегти пам’ять про предків для своїх нащадків, аби знали, хто їхня родина, звідки походить. Це ж були українці, які віками жили на цих землях! — розповідає жінка. — Можна не поїхати раз у Туреччину, Єгипет чи Емірати, можна відмовити собі у деяких забаганках, але принести данину пам’яті — відновити могили предків. Не треба апелювати до польської чи української влади. Яка різниця — відновити пам’ятник у Львові, в селищі поблизу міста чи реставрувати той самий надгробок предка на теренах Польщі?! Це наш обов’язок! Адже говоримо не про політичні моменти, як-от відновлення військових поховань, що повинно здійснюватись на рівні держави».

Жінка була приємно вражена, що пробощ Мар’ян Ражнікевич не те що не обурювався самодіяльністю українки, а ще й поблагословив та подякував за добрий вчинок. На службі Божій за померлих, що на «старому» цвинтарі поховані, помолився. Священик і раніше дав розпорядження, щоб на кладовищі двічі на рік траву косили. А на одне із релігійних свят за гроші громади горщики з квітами до кожної із семи могилок українців поставили.

Коментар для «ВЗ»

Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик

У вересні 1944 року між радянським урядом України та Польським комітетом національного визволення було укладено угоду про так званий обмін населенням. Розпочалося добровільно-примусове переселення етнічних українців із території Польщі і етнічних поляків з території УРСР. Це переселення мало добровільний характер, зокрема українські родини переселялися із території Холмщини, яка дуже постраждала від нападів польської Армії Крайової. Ці сім’ї втратили все — їхні домівки були спалені, переселення стало шансом вижити. Проте не всі люди хотіли покидати рідні терени. Через це у вересні 1945 року польський комуністичний уряд, за рекомендацією Москви, вирішив застосувати війська для виселення українців. Ця операція набула насильницького характеру — людей викидали з домівок, вбивали. За допомогою страху та терору українців змушували переселятися. Такі переселення тривали до липня 1946 року, поки діяла угода. Незважаючи на це, на території Речі Посполитої залишалися десятки тисяч українців. Ці люди, які жили на території від Холмщини до Лемківщини, стали жертвами наступного етапу переселення, відомого під назвою «Вісла».