«Якщо є п’ять парафіян – це вже парафія»

В українській православній церкві Св. Юрія, що неподалік Торонто, ­ негусто. Лише близько десятка тих, кому вже за сімдесят. Кожне молоде обличчя запалює надію в очах духовного настоятеля, який майже 20 років опікується цим храмом. «Коли тільки прийшов сюди, парафія була відчутно більшою. Хоча й тоді людей було небагато. А зараз тим паче. З наступного місяця служби вже проводитимемо не щонеділі, як завше, а через тиждень. Парафія зникає», ­ зітхає отець Михайло Пограничний. «А як щодо того, аби залучити молодь? У кожного вашого парафіянина є діти, внуки, правнуки», ­ запитую. «Я намагався говорити з декотрими, але у відповідь почув безліч причин, аби не йти до храму, — робота, навчання. У них інші інтереси», ­ каже отець.

­ За яких умов парафія може бути збережена ?

­ Якщо є п’ять парафіян — це вже парафія. В іншому разі все майно перейде до консисторії у Вінніпегу. В Онтаріо ми належимо до Східної єпархії під проводом Владики Андрія. Але останнє слово — за митрополитом.

Парафіяни, які хочуть мати свого священика, мусять забезпечити його мінімальною платнею на місяць. На сьогодні це 2 600 доларів, з яких близько 900 дол. ­ податок та інші видатки. Також щороку за кожного члена парафії ми сплачуємо у Вінніпег приблизно 70 доларів, і ще 20 — своїй єпархії.

­ Чи дає вам ваша професія якісь преференції — наприклад, може, менший податок платите?

­ Ні, я сплачую всі податки, як інші канадці. Звичайно, ми, громада, нічого не платимо за землю, де збудована церква. Житло мені теж нічого не коштує.

­ Я бачила, як після богослужіння прихожанам роздавали папірці, які, як я зрозуміла, вони докладають до податкового звіту. Що це?

­ У Канаді кошти, пожертвувані на церкву, не оподатковуються. Тому ті, хто постійно вносить пожертву на розвиток парафії, зацікавлені прозвітувати за ці кошти перед урядом.

­ Як ви приїхали до Канади?

­ Мій дядько виїхав з Польщі у 1982 році, коли там був військовий стан, оселився у Вінніпезі. Чотири рази запрошував мене до Канади. Щоразу я отримував відмову. Пізніше була нагода виїхати до Німеччини, звідки я й подався на еміграцію. Німці тоді приймали і давали виїзд або до Канади, або до США, або до Австралії. Забезпечували тимчасовим помешканням, платили соціальну допомогу. Але в паспорті ставили спеціальний штамп, що нам не можна працювати. В Німеччині я пробув рік.

Коли оформляли імміграційні документи, мій дядько виступав моїм спонсором. Він заплатив за мене внесок ­ 2 500 доларів, а після того, як у жовтні 1989 року я прибув до Канади, — йому ці кошти повернули. Мені тоді було 32 роки.

­ Ви ще у Польщі навчалися на священнослужителя?

­ Ні, там я закінчив механічну вищу школу. Але ще до еміграції мав намір податися у священики. Тож вже в Канаді 4,5 року вчився у Духовній семінарії Святого Андрія (м. Вінніпег), отримав диплом бакалавра. 11 червня 1995 року вже покійний митрополит Василь висвятив мене у вінніпезькій катедрі.

Всі переміщення священиків у Канаді відбуваються з 1 серпня — до того часу або священик пише прохання, в якій парафії він хотів би правити, або громада пише клопотання, що їй потрібен священик. Українською православною церквою Святого Юрія на той час опікувався священик похилого віку, потрібна була зміна. Мене скерували туди тимчасово. Відтоді минуло 17 років.

­ За кілька днів ви вилітаєте у Польщу. Хто у вас там залишився, на який період можете відлучитися від своєї парафії?

­ В Польщі у мене живуть старенькі батьки, брат і сестра. Під час операції “Вісла” їх переселили з Перемишля на північ Польщі. Я до них намагаюся приїздити щороку. Тепер майже немає різниці — чи то Канада, чи то Польща. Часом навіть не знаєш, де ти є. Коли я емігрував, різниця була величезна. А зараз там теж все є, як і в Україні, ­ тільки треба мати гроші.

Єдине, що в тій стороні люди частіше ходять до церкви, священик для них — авторитет. У Канаді по­іншому. Умови диктує громада, а молодь не привчена віддавати недільний день Богу.