Азовське море кишіло бичками, а піч топили... пересохлими судаками

Про таких людей як Семен Андрійович Гіренко без перебільшення можна сказати — “жива історія”. А його пам’яті і молоді можуть позаздрити. Родом він із села Обіточне Запорізької області. У роки війни з німцями був винищувачем танків. Тричі важко поранений... У Львові — від перших повоєнних років. Викладав в академії Сухопутних військ.

Після буремної революційної молодості —мирна спокійна старість Андрія Тихоновича Гіренка.

Чимало істориків визнають, що саме українці були найбільш відповідальними і хоробрими воїнами у складі армії Російської імперії. Це засвідчують ті документи, які Семен Андрійович зберіг про свого батька — Андрія Тихоновича.

— З юних років, — розпочав розповідь ветеран,- мій батько змушений був піти у наймити. Був високим, кремезним, силу мав неабияку. Таких брали на флот. У царській армії моряки служили 6 років. Андрій Гіренко, здобувши спеціальності мінера і електрика, мав статус матроса першої статті. У той час почалася Російсько-японська війна. На допоміжному крейсері “Смоленськ” брав участь у відомій морській битві під Цусімою, де Російський флот через бездарність командування зазнав нищівної поразки від адмірала Того. Завершував службу на Чорноморському флоті, на броненосці “Князь Потемкин Таврический”. У листопаді 1905-го спалахнуло відоме севастопольське збройне повстання під керівництвом лейтенанта Шмідта. Взяв у ньому участь і матрос Гіренко. Батька заарештували. За СІЗО слугувала плавуча тюрма “Прут”. 9 місяців просидів у трюмі...

- Царський режим у той час особливо не панькався з революціонерами...

— Мама ув’язненого звернулася з листом до царя Миколи Другого з проханням про помилування, а батько — з подібним листом до адмірала Рождественського. Та, мабуть, вирішальну роль відіграла чудова службова характеристика на матроса Гіренка... Захисником на цьому судовому процесі заради об’єктивності був соціаліст. У царській Росії було багато виправдальних вироків суду.

- Оскільки ваш батько таки постраждав від царського режиму, можна припустити, що він взяв активну участь у Жовтневому перевороті 1917 року...

— Ні. Батько жодним чином не долучився до тих буремних подій. Ніколи не чули, щоб він ганьбив царя. Не став членом Комуністичної партії. Був авторитетною і шанованою людиною у рідному селі. Все вмів робити — плести рибальські сіті, майструвати меблі і баркаси, знав слюсарну справу, лагодив електричні прилади, займався садівництвом і пасічництвом... Не курив, не вживав спиртного, не лаявся... Придумав такий електричний прилад, за допомогою якого безоплатно лікував односельчан при травмах рук, ніг... А мене у ранньому дитинстві порятував від смерті укусами бджіл.

- І довго тривало таке безхмарне життя?

— Проблеми почалися наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття, коли і до нас дійшла колективізація. Люди пручалися, бо мали землю, худобу. Одним з перших почали агітувати батька. Він відмовився. Один із місцевих начальничків тоді казав: “Якби Андрій Тихонович подав заяву, то на другий день усе село записалось би до колгоспу...”. Батькові пропонували очолити колгосп. Спочатку до колгоспу пішла усяка шантрапа. Особливу активність виявляв такий собі Брича (так його називали по-вуличному). Про нього люди склали не вельми грамотну частівку: “Брича їде на коні — цибулина в кармані, оселедцем погоня, п’ятирічку виполня...”. Якраз у той час батькові надійшла пропозиція переїхати у Керч на державне підприємство з вилову дельфінів і очолити бригаду із виготовлення рибальського приладдя. Директор був з нашого села і знав, який батько майстер.

- З вилову дельфінів? Хіба це дозволялося?

— Казали, що жир дельфінів йде для змащування авіаційних двигунів. Такий вилов тривав близько двох років, але потім вилов цих тварин заборонили. Підприємство розпалося, і ми змушені були повернутися у своє село.

- І як вас зустріли односельці, чи вибачили вам втечу від колгоспу?

— Люди зустріли з великою радістю, а от сільське начальство не вельми привітно. Попри те, що перед від’їздом до Керчі ми здали до колгоспу 8 гектарів вже засіяної землі, двоє коней, корову... У нашому будинку тимчасово жила сестра з чоловіком. Але її виселили, щоб заселити туди голову колгоспу. Коли повернулися, не мали вже своєї хати. Батько добився через райвиконком рішення про повернення нашого будинку. Але місцеві комуністи горою стали за голову колгоспу, і рішення районної влади так і не було виконано. Тинялися по родичах і водночас плели рибальські сіті (довжина кожної понад 70 метрів), щоб купити якусь розвалюху... Після школи мене запрошували йти вчитися у міліцейське училище. Пішов у сільраду за довідкою про соціальний стан. Секретар сільради почав дорікати мені: “Вашого батька розкуркулили...”. Це мене обурило. Адже батько сам все віддав. І тоді згадав, як старші люди обговорювали статтю Сталіна “Запаморочення від успіхів”. Там вождь перекладав свою провину за перегини у колективізацї і розкуркуленні на місцеві органи влади. Почувши від мене посилання на Сталіна, секретар сільради замовк і, здається, налякався...

- Чи пригадуєте ви 1932-1933 роки, час Голодомору?

— Наше село, порівняно з іншими, не так важко пережило ці два роки. Найважчою була весна 1933 року. В селі, окрім колгоспу, був ще насіннєвий радгосп. Головний агроном Барно (австрієць за національністю) створив учнівську бригаду, щоб якось підгодувати дітей. Робочий день починався зі сніданку... Думаю, село вижило завдяки Азовському морю, до якого було метрів п’ятсот. Море кишіло бичками. Риба клювала навіть на червону ганчірку... Пригадую бичків — мартовиків (їх виловлювали у березні) завдовжки 40 сантиметрів. Маленьких бичків продавали за 20 копійок 10 штук. Делікатесом вважалася червона риба стелява, дивовижно ніжна на смак. Її відправляли для московської номенклатури. Але найбільше було судака. Усе горище було забито. Лісів у нас не було, дров бракувало. Коли судак пересихав, палили піч судаком. Чудово горів... Тепер, кажуть, у брудному Азовському морі риби майже немає...

- Пригадайте побут вашої родини...

— Обіточне, як і більшість сіл України, було патріархальним, багатодітним. У мене було п’ятеро братів і дві сестри. Мама була десятою дитиною. На землі майже не працювала. Спробуй наварити, напекти на такий “колгосп”! На сніданок, обід, вечерю збиралася разом уся родина. Мама була доброю кравчинею, мала машинку “Зінгер” і обшивала увесь наш люд.

- У 30-ті роки був апогей войовничого атеїзму. Як ваше село це пережило?

— У нас була гарна церква, збудована на честь перемоги Росії над Наполеоном. Наш храм закривали у середи-ні тридцятих років. Попри засилля безбожництва, на мітинг протесту під церкву прийшло трохи більше ста односельців, переважно жінок. Але це не допомогло. Родина наша була релігійною. Я навчився читати у чотири рочки, і моєю першою книгою стало “Євангеліє”. Сприймав її як цікаву казку. У нашій хаті висіли образи. До нас не раз заходили уповноважені з району, щоб конфіскувати золото. Не було у нас ніяких коштовностей. Але ревізори не вірили на слово. Мовляв, добрий господар мав би мати золото... Знімали образи, руйнували тверду основу, щоб пересвідчитися, чи то не схованка для золота. Я ці ікони перевіз до Львова, реставрував, і тепер вони — наш оберіг...