«Нас везли 15 діб у товарняку голодних. Мертвих залишали непохованими у полі...»

«Скільки точно мені років, навіть не питайте, все одно не скажу», — сміється вона. На свій вік не виглядає — активна, модно вдягнена. Хоча на її долю випало чимало випробувань. Майре Білялівна зараз мешкає з родиною у Бахчисараї. Але дитинство, молодість, доросле життя її минало в Узбекистані, куди татар виселили у 1944 році.

«КОЛИ МИ ПОВЕРНУЛИСЯ В КРИМ, нам ніхто будинку не хотів продати, — каже жінка. — Вдалося купити лише невеличку халупку. Нині замість халупки — затишний дім із каміном. Я спілкувалася з Майре Білялівною на Курбан Байрам. За традицією, у ці дні мусульмани відвідують старійшин свого роду. Тож у будинку моєї співрозмовниці двері не зачинялися. Гості вишиковувалися у чергу, аби, як заведено, її привітати. Майре Білялівна переконана, що, попри всі негаразди, їй щастило: у найскладніших, найнебезпечніших ситуаціях залишалася живою… «Перед висилкою мені приснився сон. Хтось говорив зі мною, розказав, що буде дуже важко, але залишуся жити, все закінчиться добре. Сон справдився».

«Мою родину почали гнобити ще задовго до 1944 року. У 1917 році нас вперше пограбували. Батько був дуже багатою людиною, кажуть, тоді забрали у нього близько 200 кілограмів золота. Хату перетрясли так, що навіть замок із дверей зняли.

Тато мій так легко не здавався, минув час, і він знову розбагатів. Щасливої долі не судилося, у 1929 році нас знову розкулачили. Всю родину, як куркулів, мали вислати на Урал, але батькові вдалося нас врятувати. Один з військових вподобав собі його шубу, в обмін на неї дозволив сім’ї залишитися в Україні. Ми переїхали до Полтави, батько ж поїхав на Урал. Важко повірити, але тато повернувся живим, подолавши тисячі кілометрів… Річ у тім, що у Кремлі у нього була добра знайома, яка, знаючи про біду, допомогла йому залишитися на волі. Не знаю, яку посаду вона займала, але тато казав, що мала службову машину, як у найвищих чинів країни. У Полтаві ми жили дуже бідно, у крихітній кімнатці. Я навіть печива не бачила, подружки печиво їли, мені, бувало, одне давали, а що таке одне печиво для дитини? В 1941 році почалася війна. Мій брат працював у військовому госпіталі, їх повинні були евакуювати, але брат у той час захворів, мав температуру до сорока градусів, його залишили. І добре, що залишили, бо госпіталь по дорозі розгромили.

Проживши певний час у Полтаві, ми вирішили все ж повернутися у Крим. Рушили в дорогу на возах, ночувати зупинялися у селах. В Україні дуже добрі люди, завжди нас радо приймали. Коли ми дійшли до Дніпра, лід уже танув, було небезпечно, але навіть по хиткому льоду нам вдалося перейти. У Крим ми таки приїхали, але прожили там лише декілька місяців: почалося масове виселення татар. І ось однієї ночі у наші двері кованими чобітьми постукали військові. Була четверта ранку. Всі озброєні, ніби ми якісь злочинці, і кажуть: «Маєте 15 хвилин». Перед тим люди на горі бачили багато вантажівок, та хто міг знати, для чого вони.

Нам дозволили взяти якісь речі, мама ж, подумавши, що нас ведуть на розстріл, нічого не взяла. Усіх загнали у брудні, смердючі, вошиві товарні вагони, у яких до нас везли чеченців. Одна маленька дитинка померла по дорозі, батьки просили поховати її: не дозволили, тільце довелося залишити десь у степу, накривши тим, що було під руками. Стареньких, які помирали у дорозі, також залишали у полі. Нас нічим не годували, хто що з собою взяв, те і їв. Везли нас 15 днів. В узбецькому місті нас спершу поселили у клубі, дали кожній родині по куточку. Почали влаштовувати на роботу, дівчаток, таких як я, відіслали на шовковий комбінат. Діти працювали у мокрому цеху із цементною підлогою, масово хворіли. Я там також мала працювати, але мені знову ж пощастило: одна дівчина вирішила забрати мене до себе в контору, вчила управлятися з арифмометром… А згодом мене і у школу влаштували, щоправда, я там була найбідніше вдягнута, найхудіша. Після школи я вступила в інститут. Раптом надходить наказ всіх кримських татар вигнати з інституту. Мені знову ж таки пощастило: я не була схожа на кримську татарку — світленька, і ім’я в документах мала змінене, Марія Біляєва. Ще й ректор наді мною зглянувся, викликав і каже: «Я не знаю, що ви кримська татарка».

Майре Білялівні вдалося закінчити університет. Вона вийшла заміж, працювала вчителем російської мови і літератури. «Коли ми повернулися у рідні місця, побачили, як все тут поруйнували. У наших домах жили чужі люди, довели ці колись гарні оселі до руїни. Але ми знали: повинні пережити усі труднощі, мусимо повернутися на рідну землю. І до сьогодні з нас не зняли тавра зрадників, але нам ніхто не може пояснити, кого і як ми зрадили. За що нас виселили?».