П’ять причин, чому Україну не запросили на саміт НАТО

Після коментарів генсека НАТО Єнса Столтенберга щодо проведення саміту Альянсу в Брюсселі «лише для союзників» стало остаточно зрозуміло, що знову Україні відведено місце на периферії політики євроатлантичної безпеки. Ця обставина не лише прикра. Вона викривальна, адже на конкретному прикладі розкриває накопичені недоліки дипломатії Зеленського. Треба робити висновки.

Звичайно, апологети влади у своїй комунікації вчепляться за пояснення Столтенберга, як за рятувальну соломинку. Однак нагадаю, що у 2018 році НАТО також планувало провести «сімейну зустріч» у форматі союзників, користуючись візитом тодішнього президента США Трампа до Брюсселя. Проте Київ разом з іншими партнерами, передусім Грузією, змусив відшукати такий формат, за яким був запрошений на саміт Альянсу. Причому це відбулося,

незважаючи на потужний опір Угорщини.

Розберемо, що цього разу знов не так.

1. Чергове незапрошення України на саміт НАТО стало додатковим підтвердженням відсутності стратегічного бачення на Банковій. Усі дії та заяви напередодні зустрічі свідчать про те, що про цю зустріч почули ніби вчора. Зрозуміло, що з таким підходом в останні хвилини вирішити нічого не вийде. І роз’яснення генсека НАТО на цьому фоні теж слід правильно тлумачити. Він не несе відповідальності за недалекоглядність України, яка втратила свій шанс. Перспективи участі в таких заходах готуються заздалегідь, адже протиснутися у вузькі, хай і відкриті для України двері НАТО завжди було складно. Професіонали з Михайлівської про це знають. Якось же у 2018 році п’ятому президенту вдалося й бути запрошеним на такий саміт, і зустрітися з президентом Трампом, причому за кілька днів до американсько-російського саміту в Хельсінкі.

2. Дипломатія Зеленського продовжує розписуватися у власній неспроможності читати міжнародний контекст. Правило єдине: треба завжди бути там, де епіцентр подій. Не на узбіччі. Не бути в Брюсселі під час саміту НАТО — сигнал Путіну про місце України в системі трансатлантичних координат. Натомість Зеленському, мабуть, комфортніше бути не там. Як це бачили з візитом до Катару, коли треба було бути на передовій на Донбасі, де Путін «розігрівав» свої війська на нашому кордоні. Чи як це трапилося з кліматичним самітом у квітні, хоча підстав для участі Києва було більш, ніж достатньо: згадати хоча б приєднання до Паризької угоди чи не першими. Чи як це буде із самітом Сімки, куди «друг Макрон» вирішив покликати білоруських опозиціонерів.

3. Зеленський створює небезпечні прецеденти, які можуть бути визначальними на перспективу. Так уже влаштована дипломатія, у якій головним є створювати підстави (штучні та креативні або об'єктивні), які б давали можливість друзям допомагати Україні, а опонентів — обеззброювати тими ж прецедентами. Водночас після спокійної неучасті України на найвищому рівні в ювілейному саміті НАТО в грудні 2019, не виключено, наші партнери зрозуміли, що її можна й не запрошувати. Адже для Києва, виходить, це не принципово.

4. Дипломатія виключно для внутрішнього споживання, а саме таким є підхід Банкової, приречена на регрес. Головний глядач у цій історії не в Україні, а за її межами. Партнери мають розуміти пріоритети України, і куди рухається країна. Тоді й запрошення з’являються невимушено. Поки що маємо своєрідну «чорну мітку», перебивати яку слід не розмовами про черговий цикл Процесу планування і оцінки сил, а хоча б телефонною розмовою зі Столтенбергом.

5. Контакти з партнерами не можна здійснювати за залишковим принципом. Їх треба планувати з позицій «на крок уперед». Через загрозу відсутності на саміті, перший телефон мав би горіти від розмов з усіма ключовими столицями НАТО. Дзвонити має Київ, а не до Києва.

І наостанок: можна, звісно, усе передоручати на інші рівні, але тоді й результат буде передорученої якості. Усе вирішують особисті контакти найвищого рівня. Зеленський мав би прагнути стати своїм для партнерів. Натомість він поки що тягнеться до президента Путіна, з яким марить і зустріччю, і мирними домовленостями.

Джерело