Генетичне
Іще зі свідомого дитинства запам’яталося: готуючи вечерю, моя покійна мама ніколи не подавала на стіл геть усе, припасене для неї, а завше залишала шматочки ковбаси і сиру, якийсь помідор чи огірок, скибочку хліба – на завтра. Наступного дня купувалася свіжа паляниця, але той, учорашній, з’їдали першим, а скибка сьогоднішнього ставала ввечері завтрашньою. І так щодня.
Прибираючи зі столу, мама збирала з нього крихти хліба і з’їдала. А ще край газової плити стояла мисочка, куди клала згаслі сірники, щойно припаливши конфорку і зразу дмухаючи на них. Коли треба було запалити ще одну, то запалювала її тим, з мисочки, від того пальника, що вже горів.
Скрути в нашій родині не було. Батько був ректором інституту, мама ж робила так із сірниками і продуктами навіть тоді, коли стала професором і завідувала університетською кафедрою. Щойно став свідомим, я почав співставляти ці деталі з маминими розповідями про її дитинство і розумів, що ці звички — звідти.
Вона народилася і виросла у містечку Славуті на Поліссі. Батька не пам’ятала, бо помер, коли мамі було три роки. Два брати не набагато старші. Її мама, а моя бабуся Анна Костянтинівна (яку не пам’ятаю, бо народився після її відходу в засвіти), трудилася різноробочою на фаянсовому заводі, тягаючи важкі раковини. Ледь виживали. Рятував щедрий поліський ліс, де збирали гриби, горіхи і ягоди. «Вертаюся малою зі школи, так їсти хочеться, а в хаті — тільки сіль», - згадувала мама. Голод-33 пережили тільки тому, що все-таки містечко, а не колгоспне село, і робітникам на заводі давали сякі-такі харчі на картки. Але спухлих від голоду людей на славутських вуличках пам’ятала все життя. Казала: дівчинкою дивувалася, чого це вони сидять під тином такі «товсті», а підвестися не можуть?
Закінчивши школу із золотою медаллю, що давало тоді право вступу у виш без іспитів, обрала Київський інститут харчової промисловості — через назву. Їй здавалося, що там добре годують. Виявилося — як скрізь. Пройшовши Другу світову зі зброєю в руках і повернувшись з бойовими нагородами, все ж стала українським філологом. Досліджувала творчість Лесі Українки. Мабуть, таки зустрічала у лісі Мавку, збираючи гриби, а та підказувала дівчинці, де їх росте найбільше... До останніх днів найулюбленішими маминими ласощами був хліб з маслом — її найбільша дитяча мрія. Вже професором, намазавши тоненький шар масла на житній окраєць, решту шматочка клала у холодильник — на завтра.
Голод - страшна біда, хліб - символ. Згадаймо щемні Стефаникові новели, діточок Гриця Летючого з «Новини», які, «як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися. Їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі?»
Викидати хліб і сухарі на смітник — гріх великий. Моя сусідка пані Ірина розповіла якось, як у дитинстві необачно впустила на підлогу скибку хліба, а мати їй: «Підніми і поцілуй!». Це також генетичне.
Пораючись на кухні, часто ловлю себе на думці: вже інстинктивно частинку вечері залишаю на завтра, а другу конфорку на плиті запалюю сірником з мисочки — тієї самої, маминої. Ось таке генетичне.
Хіба що крихти хліба висипаю на підвіконня. Зате в мене є незрадливі друзі — пара голубів і синички. Коли поспішаю вдосвіта на заняття до своїх любих студентів, розігріваю на сніданок оте «на завтра», пташки бачать світло у знайомому вікні, прилітають і стукають дзьобиками по підвіконню: «Ми вже тут! Час і нам снідати!».
