«За довгим рубльом» не загубити б чогось ціннішого...

“Я не купую ворота країни-агресора” - гласить напис на ній, а збоку - перекреслена російська символіка. Вдалий маркетинговий прийом: придбай не чуже, а власне! Але більше, як на мене, це - політичний, світоглядний крок. Такий, що позиціонує власника цього закладу. Окрім іншого, підприємець нагадує своїм клієнтам, що у нашій країні - війна, і що боротися з її винуватцем треба всякими способами. У тому числі - товарними санкціями на низовому рівні, як каже теперішня молодь - “ігнором”. Це також битиме по вражій силі, підриватиме супостата економічною зброєю. Крапля камінь точить...

Кожен громадянин України сам вирішує, як йому боротися з Путіним і путінцями. Хтось робить це з допомогою автомата на фронті, хтось — патріотичною акцією, влучним, як снайперський постріл, словом.  Або іншим видом протесту. Мій давній товариш, людина високого інтелекту,  ще з початком газових, молочних, цукеркових воєн проти України оголосив негласний бойкот російській присутності у нашій державі. Не купить найменшої дрібниці, поки не переконається, що виробили її в Україні чи у цивілізованій Європі, а не десь там під Курськом чи Саратовом. Не візьме  з вітрини “Російського” твердого сиру чи “Московської” ковбаси, хоча й продукували їх галицькі бізнесмени. Каже, назва напружує, ріже вухо, викликає неприємні асоціації.

Ще чотири роки тому мій знайомий любив дивитися старі, багато в чому наївні радянські фільми за участі талановитих акторів. Але після того, як вони, за командою з Кремля, почали зневажливо висловлюватися про українців, піддавати сумніву наш суверенітет, ці “корифеї екрана” перестали бути для мого товариша авторитетом. Назавжди викреслив їх зі своєї пам’яті. Як свого часу зробив це щодо шовіністично налаштованих російських колег по цеху грузин Вахтанг Кікабідзе, на чию країну зазіхнули “зелені чоловічки”. Мій товариш виписав на окремому аркуші прізвища усіх псевдодіячів культури з Росії - і не дивиться фільмів, у титрах яких позначено одіозних осіб. Путінолюбів це, звичайно, не похитне, але у рядового українця з маленького села (знаю, не тільки з цього) сумління - чисте...

На жаль, сказати такі слова не можуть тисячі інших наших краян, які їздять на заробітки в Росію. Так, добряче нагорбатившись, вони привозять звідти додому рублі для своїх сімей. Але водночас своїми руками ставлять на ноги агресивну країну, яка воює проти України. Покірно зносять цинічні насмішки над “хохлами” з боку тамтешніх роботодавців.

Не сприймаю поширених “відмазок” про те, що їздять на будови у Москву, бо “треба якось жити”. Добре заробляти можна і в іншому закордонні. Головне — за довгим рубльом не загубити чогось значно ціннішого. Гроші таки пахнуть.

Навряд чи можна виправдати і марнославних вітчизняних музичних зірок, які вибираються з гастролями у Білокам’яну, приймають там з рук українофобів “золоті мікрофони” та інші цяцьки. У “добродійників” - два обличчя. Розпливаючись у компліментах “несравненным” українським “солов’ям”, які удостоїли Росію уваги, “приймаюча сторона” без жодного докору сумління посилає доморощених “звьозд” на окуповані українські території. Співають вони для тих, хто цілиться в українських солдатів. Чому після цього не тремтить голос і не щемить серце у наших “королев сцени”? Як болить воно у тієї ж Наталії Жижченко (лідера популярного фолк-електронного музичного гурту ONUKA), яка навіть за кордоном відмовляється виступати на одному майданчику з російськими виконавцями. Чи у тенісиста Сергія Стаховського, який принципово не дає інтерв’ю російським журналістам, за найменшої нагоди ставить їх на місце.

Уся справа - у вихованні, люблять казати старші люди. Патріотизм — це не високопарні гасла, а чоловічі вчинки. Бодай у найменшому. Як-от — бойкот воріт від агресора...