«Звіряча мерзотність недисциплінованої орди...»

Революція 1905-1907 рр. змусила багатьох вчених ще раз переосмислити і Велику французьку революцію 1789 року. Французи О. Кабанес та Л. Насс у 1906 році опублікували працю «Революційний невроз», у якій проаналізували поведінку окремих лідерів та народних мас, що створили епоху суспільних потрясінь. І дійшли висновку, що основою поведінки революціонерів є невроз страху, який охоплює людей, що добровільно позбавили себе сталого місця в соціумі, відмовилися від ціннісних орієнтацій. Такі люди, попри те, що сповідують позицію нігілізму, ззовні виглядають самодостатніми та цілеспрямованими. Вони здатні формувати загони бойовиків, будувати барикади, керувати зіткненнями з поліцією й армією. Але за короткий проміжок часу перетворюються в емоційно збіднених та інтелектуально спрощених суб’єктів. Вони мислять крайнощами — біле або чорне. Радикалізація почуттів формує й частково вивільнює садистські й мазохістські підсвідомі потреби. Відтак масові покарання, показові страти стають публічними та викликають захоплення й ейфорію.  

Ідеї Фрідріха Ніцше про людину як над­особу набули масової популярності за дуже короткий час. Новій людині все дозволено. Її велич визначається здатністю позбутися всіх перепон та заборон... Ніцше стає кумиром читачів. Росія спромоглася на повне, єдине на той час в Європі, зібрання творів німецького філософа, перекладене російською. Есер Борис Савенков свідчив, що шляхетні дами в аристократичних салонах, читаючи «Антихристиянина» Ніцше, закладались між собою з легкістю та азартом, кого першого вб’ють терористи в їхньому місті — губернатора чи поліцмейстера. Смерть стає буденністю. Сьогодні — одна, дві жертви, завтра — сотні й тисячі.

У 20-ті рр. ХХ ст. на Заході багато нау­ковців шукали відповіді на питання — як партія більшовиків, що чисельно поступалася армії православних священиків та духовних ієрархів, зуміла перемогти на ідеологічному та політичному фронтах. Ще більше дивувала нечувано велика кількість офіцерів царської армії, які стали більшовиками та на чолі з Троцьким розбудовували Червону армію.

Щодо царської армії та персональної відданості офіцерів імператору, то відомо, що Росія була селянською державою, і вихідці зі села ставали офіцерами. У 1914 році таких було 19 відсотків. У 1916 році ця цифра становила вже 70 відсотків за рахунок втрат елітної складової царського війська. Онуками селян-кріпаків були голова ради народних комісарів Володимир Ленін та генерал Денікін — головнокомандувач білої армії.

У Першу світову війну Росія увійшла відсталою аграрною державою. Не зуміла здійснити індустріалізацію, реформувати селянську общину, забезпечити національними правами більш як 100 національностей та народностей. Влада вперто не хотіла демократизуватися попри власні заяви щодо необхідності ухвалення конституції та надання неефективній Думі повноважень парламенту.

Масової популярності набувають ідеї вульгарного матеріалізму та соціального волюнтаризму. Російські інтелектуа­ли — автори збірника «Вехи» — закликали отямитися російську інтелігенцію, яка підтримувала ліві політичні погляди. Їх не почули.

Значна частина російського суспільства спокусилася на революційний проект, відкрито закликала до руйнування малоефективних структур існуючої влади та пропонувала змінити цивілізаційний вектор із західного на східний. «Скіфи» Олександра Блока мали відверто антистолипінський характер. Революційні заклики у поемі «Дванадцять» викликали шквал обурень серед інтелектуалів. На противагу авторам «Вех», які обстоюють європейський шлях розвитку, починає формуватися ідеологія євроазійства та цивілізаційної ізоляції Росії.

Тож як стало можливим за такий короткий час — від лютневої революції 1917 року до жовтневого перевороту — настільки налаштувати й мобілізувати громадськість на радикальні переміни?

Донині тривають дискусії, як відбулася лютнева революція. Одні стверджують, що це планова, довготривала акція, яку готували прогресивні політичні сили царської Росії. Інші наполягають, що це стихійне явище, яке намагалися впорядкувати лідери лівих політичних сил, використовуючи критичну ситуацію на фронті та таку ж критичну — у двох російських столицях. Петроград у лютому втратив здатність функціонувати як господарська одиниця, перебравши межу критичного заселення (більш як 3 млн. за рахунок біженців) та перейшовши межу репресивних методів управління (військовий комендант генерал Хабалов регулярно вимагав з бюджету по 50 коп. на нагайку козакові, яка постійно виходила з ладу).

Особливість суспільних процесів у царській Росії вивчав німецький філософ і соціолог Макс Вебер, якого називали Марксом капіталістів, з огляду на його фундаментальну роботу «Протестантська етика та дух капіталізму». Під впливом громадського діяча та вченого Богдана Кістяківського Макс Вебер ознайомився з ідеєю федералізму Михайла Драгоманова, програмними засадами українських політичних угруповань. Визнав факт «найлютішого гноблення України», зазначив ганебний процес зросійщення українців та основну проблему імперської Росії — 30 млн. малоросів. Це стало початком аналізу можливих демократичних реформувань російської держави та поступового набуття статусу самостійності Україною. Макс Вебер зробив висновок про хронічно експансіоністські наміри імперської Росії, які спричинили її участь у Першій світовій війні.

У численних публікаціях 1915-1919 рр. характеризує демократичні переміни в Росії як імітаційні, а лютневу революцію — як «перехід Росії до примарної демократії». Тимчасовий уряд не змінив сутності російського суспільства. Царський імперіалізм перетворився у народний, а після жовтневого перевороту — у більшовицько-солдатський.

Російську інтелігенцію Макс Вебер кваліфікує як імперіалістичну, бо не виступає супроти ворожого ставлення росіян до слов’ян, а «звіряча мерзотність недисциплінованої орди в районах мешкання расово спорідненої людності нагадує середньовічні монгольські часи».

Жовтневий переворот 1917 року, на його думку, здійснений «російською солдатнею» та імперським пролетаріатом, не має нічого спільного з подальшою демократизацією.

Нездатність Тимчасового уряду роз­в’язувати взяті на себе зобов’язання в час економічної кризи, світової війни та постреволюційних перебудов посилила процеси руйнації. Перспектива скликання Установчих зборів як законодавчого органу не знаходила широкої підтримки у більшості народу, в якому число декласованих елементів наростало в геометричній прогресії. Ліберальну демократизацію поглинає соціальний хаос — охлократизація. Народ втрачає міжстанові зв’язки, здатність самовідновлюватися, реагувати на політичні виклики як цілісна система, поступово перетворюю­чись у стихійний натовп, некеровану юрбу.

Такою ситуацією й скористалися більшовики, прогнозуючи, що у новоскликаному парламенті матимуть меншість. Вони і здійснили державний переворот шляхом силового захоплення ключових ланок управління.

Особливий інтерес викликав сценарій здійснення революції. Донині є дискусійним питання появи Володимира Леніна в Петрограді. Тривале й комфортне життя за кордоном захопило Володимира Ілліча, він втратив політичний нюх — проґавив доленосну подію. Повернення на батьківщину в опломбованому вагоні за кошти кайзерівської Німеччини обернулося для нього ще однією несподіванкою — політичні партії, які проповідували революцію, мирно співпрацювали у Тимчасовому уряді та готували російське суспільство до проведення перших демократичних парламентських виборів. Відсутність порозуміння з керівниками власної партії призвело до глибокого розчарування у новоскладеній політичній ситуації, в котрій він виявився зайвим.

Ленін не вгамувався — почав самостійно скликати первинні низові осередки більшовицької організації та переконувати їх у необхідності здійснення омріяної соціалістичної революції, про яку почали вже забувати. Популізм лідера, помножений на популізм низів, почав давати плоди.

Не менш загадковою для дослідження є постать Лева Давидовича Троцького. Його повернення в Росію з Америки та вступ з групою однодумців у партію більшовиків улітку 1917 р. викликали резонанс і за океаном. Президенту США доповідали його радники, що в столиці Росії активізувалася група осіб, колишніх жителів Нью-Йорка, які повернулися на батьківщину. Вони і стали тим ініціативним ядром, що привело Лева Троцького на посаду голови Петроградської ради. В умовах тогочасного двовладдя це була реальна влада. Накази та рішення Тимчасового уряду були неефективними, а то й відверто ігнорувалися. Рішення про жовтневий переворот ухвалювала Петроградська рада. Ленін в той час переховувався від поліції Керенського, давав поради «листами стороннього». Амбіції та честолюбство Троцького перейшли всі межі. Напередодні повстання, зі слів сучасників, він двоївся та троївся, встигаючи за добу відвідати багато фабрик, заводів, військових казарм, натхненно закликаючи до революції та викликаючи симпатію до своєї особи.

Троцький виявився успішним організатором та неперевершеним оратором. Його постать почала затьмарювати особу самого Леніна. Жовтневе повстання було призначене на 25 жовтня — день народження «злого генія та демона революції» Лева Троцького. Троцький мав очолити революційний уряд. Але перелякані Зінов’єв, Каменєв, Сталін, Бухарін, Риков та інші організували швидке повернення Леніна, нагадали всім, що він є керівником партії, та обрали його головою ради народних комісарів.

У 20-х рр., у часи НЕПу та національної коренізації кадрової політики, багато західних інтелектуалів сприймали тогочасний СРСР як країну великого експерименту, що прагне подолати недоліки західного капіталізму. Проте колективізація, голодомор, масовий терор 30-х рр. розчарували прогресивних громадян Заходу. Стало зрозумілим, що зруйнована царська імперія відновилася під новим ідеологічним гаслом. Тому від пояснення революції як двигуна прогресу та штовхача історії, що рухається занадто повільно, почали відмовлятися.

Україна пережила не одну революцію. Потенціал революційності нашого суспільства чималий. Чи варто повторювати помилки попередників? Побудова українського раю за короткий час є утопією. Мобілізація зусиль з недопущення українського варіанта соціального пекла дасть змогу поступово, повільно, але переконливо, будувати цивілізовану державу без зайвої істерії та марнотратства.