Чому реформи в Україні йдуть так повільно?

Тому що інтереси олігархів із метою реформ не збігаються…

Реформи в Україні йдуть із великим скрипом, а закони, яких ці реформи потребують, приймаються повільно… Усе тому, що депутати Верховної Ради представляють інтереси фінансово-промислових груп, які в народі асоціюються з прізвищами Фірташа, Ахметова, Коломойського, Пінчука, Порошенка та ін. Інтереси цих фінансово-промислових груп не завжди збігаються з метою, яку переслідують реформи. А точніше, майже ніколи не збігаються.

Але чому ж реформи, хоч і повільно, а все-таки просуваються? Тому що власник фінансово-промислової групи “Укрпромінвест” якось наступив на граблі, які йому підсунув пан Путін. Коли липецькі фабрики “Рошен” почали тіснити конкурентів на російському ринку кондитерських виробів, то його старожили вирішили за допомогою “басманного правосуддя” знищити конкурента…

Це одна з вад  олігархічного капіталізму. Але олігархи ігнорують відсутність незалежного правосуддя за олігархічної форми капіталізму, яка встановилася на теренах  України і Росії, — поки це безпосередньо не торкнеться їхніх інтересів. Путін підтримав своїх кондитерських розбійників, і процес “віджиму” чужого майна розпочався. Прем’єр Азаров мав би стати на бік української компанії, в якої так брутально відбирали майно, але замість цього  вирішив прислужитися пану Путіну й наслав на компанію “Рошен” ще й своїх псів. Тим самим він показав, що той український уряд був не самостійною владою, а московським сатрапом.

Чому президент Путін втрутився на боці російських кондитерських розбійників? Тому що обрав українського олігарха Порошенка  сакральною жертвою. Задля того, щоби залякати інших українських олігархів, які, з точки зору Путіна, були недостатньо “вірнопідданими” й прагнули більшої незалежності від Кремля, ніж того хотілося Путіну.

Після того “віджиму” липецьких фабрик прибічник олігархічного устрою Порошенко почав сумніватися в основах олігархічного кланового капіталізму. А звідси вже рукою подати до усвідомлення необхідності реформ, які дадуть змогу перейти до такого капіталізму, де ніхто ні в кого не “віджимає” майно.

Другим потенційним кандидатом до партії реформаторів був олігарх Коломойський. Коли Путін почав військовий наступ в Україні, Коломойський знав напевне, що Кременчуцький нафтопереробний Путін   у нього забере без усякої компенсації, бо це був давній конфлікт між ними. Крім того, позбавить і решти майна, оскільки чвари щодо Кременчуцького нафтопереробного зробили їх ворогами. І тут слід віддати належне Ігорю Валерійовичу — він грудьми став на захист свого майна, бо вважав, що краще загинути як герой, ніж жити, як утікач Янукович. Але ці заслуги не звільняють пана Коломойського від обов’язків розрахуватися за борги “ПриватБанку” перед бюджетом держави. Єдине, враховуючи заслуги Коломойського у збереженні  державної незалежності, можна було би ці борги відтермінувати.

Загалом, банківська криза стала апофеозом  “досягнень”  кланового капіталізму. Це насправді була не банківська система, а пилосос, що висмоктував заощадження населення й передавав їх пов’язаним із банками бізнесам. Після цього банки були приречені на банкрутство, залишаючи державі “право” розраховуватись з обдуреним населенням. Ця грандіозна піраміда стала остаточним вироком клановому капіталізму. Цей вирок оскарженню не підлягає — кланову систему має бути демонтовано.

“Приват” був не єдиним висмоктувачем  заощаджень населення. Переважна більшість зі 171 банку, що мала ліцензію на здійснення банківської діяльності, займалася шахрайською передачею грошей вкладників “своїм” компаніям, без достатньої застави. “Приват” був лише найбільшим з цих банків. На відміну від інших олігархів, пан Коломойський нічого з державного майна не приватизовував. Він був кимось на кшталт “консильєрі” державних компаній, допомагаючи вдосконалювати управління цими компаніями. Тому Коломойський міг би бути конкурентоспроможним і за умов трансформації кланового капіталізму в “капіталізм із людським обличчям”.

Така трансформація є першим із двох основних завдань Української держави. З точки зору адаптації до цієї трансформації інших кланів справи виглядають кепськими.

Пан Фірташ — газотрейдер, власник облгазів, монополіст із виробництва азотних добрив в Україні, власник найбільшої кількості телеканалів, а також ільменітового бізнесу й інших активів, занадто міцно вплетений в імперію російської компанії “Газпром”, щоби мати щонайменший шанс адаптуватися до неолігархічної форми капіталізму. Тому що російський олігархічний клановий капіталізм не має наразі жодного бажання щось реформувати. Замість того вони намагаються оптимізувати управління, що можна порівняти з намаганням зменшити крадіжки у латанні доріг — замість того, щоби будувати дороги, які не вимагають постійного латання.

Захист права власності й дотримання угод — це два наріжні камені будь-якої організації суспільства, яке хоче стабільності. І будь-який український уряд має дотримуватися цих засад. Але пан Фірташ тільки номінально є власником всього цього майна, а реальним власником є “Газпром”, вуха якого стирчать за спиною Фірташа. Якби визнати, що значна кількість майна належить не панові Фірташу, а безпосередньо “Газпрому”, інтереси якого Фірташ представляє, було би значно легше повернути вкрадену компанію “Чорноморнафтогаз”. Бо якби власником облгазів і комбінатів азотних добрив вважався “Газпром”, то ця компанія  більш обережно ставилася би до захоплення чужого майна, — оскільки їй було би чим ризикувати в українських судах. Отже, пан Фірташ навряд чи здатен пристосуватися до “капіталізму з людським обличчям”. Мабуть,  цього висновку дійшли і в США, і тому пан Фірташ змушений спостерігати за подіями в Україні на певній відстані від Києва.

Пан Пінчук і його компанія “Інтерпайп”, на відміну від панів Порошенка і Коломойського, через дії Путіна нічого не втрачали. Частина бізнесу Пінчука є залежною від російських замовлень на труби, і тому він прагне встановлення миру між Украї­ною та  Росією. От тільки якою ціною? Щось не чули ми від Пінчука заяв, що без повернення Криму ці відносини ніколи не будуть поновлені. Те саме можна сказати й  про багатьох інших підприємців, що отримують замовлення з Росії. Усі вони вважають, що Крим не їхній бізнес, а відтак і не має для них значення… Щодо здатності пана Пінчука пристосуватися до конкурентного капіталізму є більше сумнівів, ніж щодо пана Коломойського, — бо Пінчуку поталанило мати впливового тестя у часи великої приватизації держмайна. Достеменно невідомо, що більше сприяло збагаченню Пінчука: його здібності чи родинні зв’язки.

На відміну від пана Пінчука, пан Ахметов  ризикує  своїм майном, яке залишилося на окупованій території. Але Путін добре засвоїв урок із “віджимом” майна в Петра Олексійовича, і тому з  Ринатом  Леонідовичем поводиться інакше. Вугільні й металургійні активи Ахметова на окупованих територіях не “віджаті”, а зібрані в одну компанію, яка зареєстрована в Абхазії. Це дозволяє підприємствам Ахметова торгувати з Росією, не порушуючи формально українське законодавство. І водночас, Кремль цим тримає пана Ахметова на короткому мотузку. Ще більше майна пан Ахметов має у вільній  Україні: це й гірничо-збагачувальні комбінати, і  металургійні підприємства, і теплові електростанції, і “Укртелеком”. Тариф “Роттердам плюс” на його вугілля і високий тариф на його електроенергію слід розглядати як ознаку впливу Рината Леонідовича на Банкову. Щоправда, відновлення юрисдикції України на Донбасі, й особливо в Криму, загалом в інтересах пана Ахметова, бо на Прикерченській газовидобувній площі на шельфі Криму в нього 25% інтересу, який за російської юрисдикції він втратить без компенсації.

Пану Ахметову хотілося би, щоб і далі пани Путін і Порошенко боролися за його душу, але сидіти у  такому політичному шпагаті Ахметову, мабуть, не дуже комфортно. Клан Ахметова, якщо буде поставлений перед вибором — грати за правилами вільного ринку або чинити злісний опір, обере вільний ринок, бо вважає себе конкурентоспроможним. Але добровільно від преференцій, які надає йому нинішній клановий капіталізм, не відмовиться, — бо норма прибутку за теперішньої системи значно більша.

Для трьох вищезгаданих лідерів промислових конгломератів збереження олігархічних надприбутків значно вигідніше, ніж впровадження реформ, які руйнують монополію і заохочують конкуренцію. І оскільки Фірташ, Пінчук і Ахметов, на відміну від Порошенка і Коломойського, не втрачали майно через дії інших олігархічних акул. Тож їм не зрозуміло, якого біса слід підтримувати реформи. Такої ж думки дотримуються і лідери фінансово-промислових груп другого ешелону. Загалом, добровільно ніхто від монопольного становища або інших преференцій не відмовлятиметься.

Загалом, яка мета реформ в Украї­ні? Привести українську економіку до рівноважного стану і створити умови для надходження інвестицій. Реформи мають збільшити надходження в дохідну частину бюджету і скоротити витрати розхідної частини, і у такий спосіб  зробити державу самодостатньою. Бо постійне життя в кредит призводить до розвалу держави.

Також метою реформ є створення чесних і однакових умов для функціонування бізнесу. Без цього інвестиції заходитимуть у країну в обмеженій кількості, тобто становитимуть 1% від інвестицій у сусідню польську економіку. Без інвестицій підвищення життєвого рівня українців неможливе. А без перспектив значного зростання життєвого рівня людей мир і злагода в суспільстві не настануть. Отже, справжній реформатор має бути політично спритним, аби просувати реформи, попри шалений опір кланів. І чим спритнішим він буде, тим швидше просуватимуться реформи.

Звісно, сприяти реформам будуть  міжнародні кредитори: МВФ, Всесвітній банк, Європейський банк реконструкції і розвитку. Бо не буде реформ — не буде з чого повертати кредити. Тож ці інституції продовжать кредитувати уряд тільки у разі проведення реформ. І це є запорукою повільного, але невпинного впровадження реформ, — хоча всім, хто не має зиску від олігархічної системи, хотілося б, аби реформи впроваджувалися набагато швидше.

Другим з основних завдань Української держави є звільнення від енергетичної залежності від Росії, зокрема від вугілля з окупованих територій.  Звільнення від енергетичної залежності буде  важливим кроком уперед до звільнення Криму, а не тільки Донбасу. Усі енергоносії — нафта і продукти її переробки, природний газ, скраплений газ, вугілля групи А, ядерне паливо для АЕС — мають надходити з джерел інших, ніж Росія і окуповані нею території. Це мусить бути цілеспрямованою і пріоритетною політикою, принаймні до звільнення всіх окупованих українських земель.

А що бачимо в реаліях? По скрапленому газу залежність від Росії 41%, а з врахуванням білоруських постачальників — 71%. У Росії є можливість примусити білоруських постачальників припинити постачання, бо РФ є монополістом у постачанні сировини до Білорусі. Вугілля окупованих територій, особливо марки А, теж створює залежність. Вона лікується маневруванням ресурсами атомної енергетики, але це лікування просувається тими ж темпами, що і реформування кланового капіталізму… Є, щоправда, і непогані досягнення на шляху енергетичної незалежності, але вони недостатні.

Тому слід створити Надзвичайний комітет енергетичної незалежності, до складу якого мають входити президент, прем’єр-міністр, міністр енергетики, голови правлінь “Нафтогазу” і  “Енергоатому”, і також голови інших відомств, до компетенції яких належать питання імпорту енергоносіїв. Цей комітет повинен здійснювати свої повноваження, надані йому Верховною Радою, до повного звільнення української території.