«Працюймо так, ніби все залежить від нас, молімося так, ніби все залежить від Бога»

Є люди, які світяться добром. На жаль, їх не так багато. Вочевидь, Бог посилає своїх ангелів на землю, щоб біля них і нам хотілося стати кращими. Саме таким був Блаженнійший Любомир Гузар. Він сам часто повторював, що головне призначення і покликання людини – творити добро.

Любомир Гузар був (і залишається!) одним із небагатьох беззаперечних моральних авторитетів, взірцем для наслідування. Своїм жертовним життям довів, що не просто виголошує правильні слова, а й сам дотримується загальнолюдських, християнських принципів. Чи багато бачимо таких людей, таких священнослужителів? Він казав: “Кожен із нас повинен бути прикладом для інших. Людина, яка побачить добрий приклад, надихається…”.

Був великим екуменістом, як і слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Як керівник Церкви обстоював не лише інтереси греко-католиків, а дивився на речі ширше. Був поборником об’єднання православних церков в Україні. З болем казав, що “ми поділені через людську неміч”. Нагадував, що за часів рівноапостольного Володимира ми були єдиними. “А тепер призвичаїлися до поділу, який нам вигідний. І не є затривожені до глибини серця тим поділом. Не прагнемо єдності. Що готові зробити, чим пожертвувати, аби між нами була єдність? Єдність – дар від Бога, але цей дар повинні випрацювати! Це виклик – намагатися бути однією церквою, бо без прагнення єдності нічого не буде”, – казав на зустрічі зі студентами Львівського університету. Завжди дбав про репутацію Церкви, намагався осучаснити її.

Власне однією з рис, яка вирізняла Любомира Гузара, була його світськість. Чимало священнослужителів зазвичай не бачать потреби, образно кажучи, виходити за браму церкви. А він не замикався у церковних мурах, а йшов до людей. Розумів, наскільки важливим є спілкування з паствою не лише через проповіді у церквах, а й публічно, на світських заходах, через засоби масової інформації. Церковники на світських заходах зазвичай є такими собі весільними генералами. Їхня справа – освятити захід та відслужити Службу Божу. Часто це скидається на звичайну формальність, яку треба відбути. Любомир Гузар показував зовсім інший приклад стосунків Церкви і суспільства. Попри поважний вік та тяжку хворобу, був сучасною людиною, можливо, ще й тому, що часто спілкувався з молоддю, в яку дуже вірив. Розумів, наскільки важливо впливати на свідомість людей, говорити до них. Вважав це своїм громадянським обов’язком. Взагалі, надавав приклад цієї громадської свідомості. До останніх днів був активним блогером, його колонки на популярних сайтах мали чи не найбільше переглядів з-поміж інших дописів. До нього прислухалися, його виступів чекали.

Відрізнявся від багатьох священиків ще й тим, що не повчав людей, не читав банальних проповідей менторським тоном. Давав не наказові настанови, а радше поради. Говорив до нас як турботливий батько… При цьому завжди речі називав своїми іменами, але робив це делікатно, щоб нікого не образити, чи, боронь Боже, принизити.

Один із небагатьох церковних ієрархів, який добровільно пішов у відставку. Коли за станом здоров’я та через поважний вік не міг повноцінно виконувати обов’язки керівника Церкви, про це відверто сказав і дав дорогу молодим. Не тримався за посаду, за почесті. І це ще один приклад для наслідування. Особливо для можновладців, які не здатні вчасно піти…

А ще мав неабияке почуття гумору. Пригадую, років з п’ятнадцять тому був у нас в редакції. Тоді робили колективне інтерв’ю. Після розмови з журналістами зайшов на каву в кабінет головного редактора. Секретарка, звісно, запропонувала каву і запитала, чи давати цукор? На що усміхнувся і відповів: “Кава повинна бути солодкою, як вуста дівчини”. Усі на мить розгубилися, а тодішній головний редактор Степан Курпіль пожартував: “Є інша приказка: “Не треба псувати каву цукром, а любов шлюбом”. Блаженнійший розсміявся: “Я такої приказки не чув, але мені підходить…”.

На одній із зустрічей зі студентами на запитання з залу “Чому викладачі не повинні брати, а студенти давати хабарі?” Блаженнійший сказав, що лише законами, якими б вони не були суворими, проблемі корупції не зарадимо. Мовляв, оскільки це суспільна проблема, то має вирішуватися на рівні розуміння її у суспільстві. “Якщо цього не станеться, то нема ради – готуйте гроші”, – відповів студентам.

Коли журналісти його запитали, чого у піст не можна їсти, відповів: “Головне, не їсти одне одного”.

Зараз в Інтернеті є безліч цитат Любомира Гузара. Вони як живильна вода, якою напуваєш розум і серце. Але мені закарбувалася у пам’яті його фраза, сказана зі сцени Майдану під час Революції гідності. “Працюймо так, ніби все залежить від нас, молімося так, ніби все залежить від Бога”. Чим не національна ідея?