«Який гіпс, лікарю! Мені ще репортаж писати». - «Який репортаж! У вас нога зламана»

«Кожне оповідання, нагадує мушлю: якщо прикладете її до вуха — розповість вам про океан».

Бруно Ферреро.

Замість спиць — стержні для кулькових ручок

Серпень 2001-го. Жіноча колонія загального і суворого режиму в селі Добриводи, на Тернопільщині. Там відбували покарання півтори тисячі жінок-в'язнів, визнаних особливо небезпечними рецидивістками, і засуджених повторно за грабіж, розбій, торгівлю наркотиками, вбивство. Серед них — жінки, в яких на волі було троє-шестеро дітей. Як нині пам'ятаю, за мною з грюкотом зачинилися металеві двері контрольно-пропускного пункту, і я ступила на територію колонії серед двохсот засуджених (їх якраз переводили із житлової «зони» у виробничу). Водили мене по території працівники колонії: Зоя Анатоліївна і Тарас Федорович.

Пригадую молоду жінку з другою судимістю. Спочатку «відсиділа» за вживання наркотиків, удруге — за торгівлю ними. За ґратами відбула п'ять років, а вдома зі свекрухою — двоє малолітніх синів. Свекруха сказала дітям: мама за кордоном тяжко працює, аби їм було за що цукерки купити. Запам'яталася львів'янка, засуджена за вбивство чоловіка. Почувши, що я з «Високого замку», розридалася...

Неможливо забути й відвідання швейного цеху, де працювали особливо небезпечні рецидивістки (шість-вісім судимостей). Коли я вийняла фотоапарат, одна з них зойкнула: «Нас фотографують!» і поспіхом почала поправляти волосся.

У бараці на стільці побачила недоплетену шкарпетку, в якій замість спиць були стержні для кулькових ручок. Працівники колонії пояснили: спиці засудженим заборонено мати, то вони таким чином виходять із ситуації.

Пам'ятаю, відбувала покарання жінка, яку працівники колонії називали між собою «шлюбною аферисткою». Вона писала листи в усі газети, на радіо, де приймали шлюбні оголошення. Так уміла описати свою долю, що чоловіки на волі проймалися жалем і турботою: приїжджали на побачення, допомагали матеріально, надсилали посилки з одягом, продуктами. Щодня від незнайомців отримувала десятки листів, в яких писали: коли вийде на волю, одружаться з нею. Якось такий чоловік забрав її дитину на виховання, оформив опікунство, написав у Київ клопотання про її помилування. А коли жінку справді помилували, вона не пішла до того чоловіка і своїх дітей, а поїхала «гуляти» по світу.

Найстаршою засудженою у добриводівській колонії була жінка 1926 року народження, яка загалом відбула за ґратами... 40 років. Звільнили за станом здоров’я. Вперше «сіла» у сталінські часи за крадіжку. Вийшла на волю -  знову вчинила злочин - знову за ґрати. І так все життя.

Зоя Анатоліївна, пригадую, навела слова з листа матері до доньки в колонію, від яких волосся дибки: «Там, доню, де ти перебуваєш, - рай, бо маєш дах над головою і триразове харчування. А я на волі, буває, шматка хліба не маю». Працівники колонії стверджували: близько 80 відсотків втратили соціальні зв'язки на волі: діти, родичі, друзі відмовляються від них. Відтак — після звільнення з колонії жінкам нікуди йти.

У колонії, до речі, працювало майже все село Добриводи. А як іще рятуватися від безробіття, якщо «зона» — єдине місце в селі, куди можна працевлаштуватися?!

«Повернулися, щоб вклонитися... «мертвому” дому»

У 2001 році (через 15 років після трагедії на Чонобильській АЕС) колишнім жителям «зони відчуження» (в радіусі 30 кілометрів від атомної станції) було дозволили відвідати рідні домівки у Прип’яті та Чорнобилі. Поїхала з ними і я, аби репортаж написати.

Що ближче до Чорнобиля — то безперервна шеренга хатин без даху, вікон, дверей. Подвір’я позаростали густими чагарниками, - тоненькими кущиками-деревцями, трава покрилася зелено-сірим мохом. Вдосвіта автобус зупинився в центрі Чорнобиля біля пам’ятника Леніну. Навколо тихо-тихо, від цієї тиші аж моторошно. І раптом... цвірінькнула одинока пташина…

Пригадую, ми поцікавились радіаційним фоном. «21-22 мікрорентгени за годину», - заспокоїв працівник КПП. Але пасажири автобуса мали свої дозиметри і вірили лише своїм приладам. «На сніданок» у Прип’яті радіація «забезпечила» нас 57, «на обід» — 59 мкг/год. (для порівняння — напередодні поїздки у Львові радіаційний фон був 11 мкг/год.). До речі, на цвинтарних лавках Поліського (люди відвідували могили родичів) радіація становила… 91 мікрорентген на годину. На прохання перевірити наш одяг на радіацію на КПП відповіли, що дозиметрів не мають. Однак порадили у Прип’яті бути не більше години і в будинках ні до чого не торкатися.

На територію міста можна було легко проїхати в місцях, де дріт в огорожі був перерізаний. Розповідали: таким «коридором» вивозили радіоактивні речі з будинків, які залишили господарі. У домівках були голі стіни: ні меблів, ні начиння… Все закопали в одному з навколишніх сіл. Та ніхто не запевняв, що там не побувала рука злодіїв… «Вночі, - казали на пропускному пункті, - повна темрява, містечко не освітлюється, сигналізацію від огорожі із-за недостатнього фінансування від’єднали».

По дорозі до Чорнобиля познайомилася я з Оленою Шульгою та її донечками: 16-річною Вікторією та 19-річною Світланою. Жінка хотіла показати дітям місто, де народилися і зростали. На пропускному пункті Олену змусили написати заяву, що вона добровільно взяла в Чорнобильську зону дитину до 18 років, і в разі опромінення не матиме до держави жодних претензій. «У день вибуху на ЧАЕС, - розповідала Олена, - мої малолітні діти в легких платтячках бавилися на майданчику. Ніхто не попередив, не застеріг від біди. Ходили чутки: на АЕС сталася аварія. «Той що, - думали ми, - аварії час від часу траплялися і раніше, тож не надали цьому ніякого значення. Лише через добу повідомили: прип’ятчан терміново вивезуть з міста. Казали: всього лише на три дні. А ми повернулися через 15 років для того, аби вклонитися «мертвому» дому…

Пам’ятаю, у селі Великі Кліщі жила баба Настя. Сама-самісінька на все село. Не захотіла виселятися. Мала корівку, садила город, солдати-охоронці привозили їй хліб. Щонеділі ходила молитися до сільської церкви. Жартувала, що її навідувало так багато різних делегацій (навіть з Японії), у дівчат стільки кавалерів нема. Багато 30-50-річних, яких виселили, відійшло у кращий світ, а люди старшого віку роками жили у «мертвій зоні»!

Польоти не уві сні, а наяву

Липень 2005-го. 30 львівських журналістів (серед них — третина представниць прекрасної статі) вперше відчули враження вільного польоту. Стрибки з парашутом для мас-медіа організовував Львівський авіаційно-спортивний клуб ТСО України (вперше у 2000 році — тоді з парашутом стрибала письменниця, заступник головного редактора «Високого замку» Галина Вдовиченко).

Помиляється читачу, якщо вважаєш, що адреналін у крові з’являється в момент вистрибування з гелікоптера. Колись і я так вважала. Він уже відчувається під час інструктажів (їх проводили досвідчені льотчики-інструктори-парашутисти), коли усвідомлюєш, наскільки це серйозне та ризиковано. Допоки разів десять на спеціальних тренажерах до автоматизму не відпрацювали, як треба вистрибнути з літака, розкрити основний парашут, розчекувати запасний, приземлитися, до польотів не допускали. Нас попередили: стопи ніг обов’язково перев’язати еластичним бинтом (я це зробила, а багато моїх колег - ні).

Полігон у Цуневі (Львівщина). Знову огляд лікарів, тренування. «То що - стрибаємо?». Від запитання інструктора, пам’ятаю, стало не по собі. Одна річ — зголоситися, інша — коли гелікоптер на злітній смузі, а за плечами — парашут.

Вирішую в першій сімці не летіти, поступаюся дорогою найвідважнішим. Разом з іншими «сміливцями» спостерігаю, як гелікоптер із журналістами піднімається в небо, робить одне коло, друге… Стоїш на землі - душа тремтить, як осиновий лист на вітрі. Моторошно. Що більше очікуєш — то сильніше переживаєш. «Стрибнув! Стрибнув!», - чую з юрби. В небі з’являються чорні цяточки, - парашутисти вистрибують з літака. Час польоту — 2 хвилини 40 секунд. «Щасливчики», переповнені емоціями, діляться «досвідом»: «Класно! Супер! Можна іще?».

У наступній сімці — я. «АН-2» набирає висоту близько 900 метрів. Верхівку парашута прикріплюють до спеціального гачка, який у мить вистрибування з гелікоптера висмикує парашут. «Приготуватися!», - лунає команда. Перший пішов! Другий… Третій… Підходжу до відчинених дверей: вниз глянути страшно, люди як цяточки. Не встигаю отямитись. «Четвертий пішов!». Мить — й опиняюся за бортом гелікоптера. Сильний вітер в обличчя… Він несе мене донизу. Тепер знаю, якої миті найбільше цінується життя. Чи страшно? Не те слово. Серце летить швидше, ніж тіло. Після стрибка, як вчили досвідчені інструктори (вони, до речі, складали парашути журналістів), треба було порахувати до трьох, а після того смикати за кільце, щоб розкрити основний парашут. Як смикнула — цього не пам’ятаю. Раптом хлопок! Піднімаю голову вгору, - парашут розкрився. Розчековую запасний (якщо цього не зробити, розкриється сам, і тоді доведеться приземлятися під двома парашутами, як було, до речі, з багатьма моїми колегами). Зависаю між небом і землею…

За хвилину чітко бачу людей. До приземлення залишається десять метрів, п’ять, один… Земля! Гуп! Чую: в нозі — трісь! Прибігає інструктор: «Що сталося?». «Здається, ногу зламала». Змінився на обличчі: «Нести вас чи парашут?»…

…«То що — будемо гіпс накладати?», - каже травматолог, оглядаючи рентгенівський знімок. «Який гіпс, лікарю! Мені репортаж писати». «Який репортаж! — від здивування лікар розвів руками. — У вас нога зламана». Тож матеріал писала із загіпсованою ногою. Тоді, до речі, у репортажі про зламану ногу не згадала. Мабуть, незручно було зізнатися читачам, що не зуміла приземлитися без травми.