Четверте покоління держслужбовців має вивести Україну з економічної кризи

За чверть століття існування незалежної Української держави змінилося три генерації керівного складу держcлужбовців: “червоні директори”, “комсорги  відділу офшорно-масової роботи” і  ”донецькі потрошителі державного бюджету”.  Усі вони долучилися до жалюгідного стану, в якому опинилися фінанси держави, але   різною мірою.

Якби проводився конкурс, хто з цих трьох номінантів завдав найбільшої шкоди державним фінансам, то “червоні директори” опинилися б  на скромному третьому місці. Це поважні люди  з радянського минулого, в якому  виросли до посад генеральних директорів державних підприємств, бо мали здібності, навички і досвід управління підприємствами. Але вони мало що розуміли у тому, як функціонує капіталізм, зокрема ринок капіталу, бо з тим не стикалися. Цю групу держслужбовців найкраще уособлює президент Леонід Кучма, у минулому очільник велетня української індустрії — заводу “Южмаш”. Про цю групу управлінців можна сказати словами Черномирдіна:  ”Хотіли як краще,  вийшло як завжди”.

Оскільки у  “червоних директорів” виникла потреба в управлінцях, що розуміють, як функціонує ринок капіталу, вони звернулися до комсомольських функціонерів, бо саме обкоми і міськкоми комсомолу були кузнею, з якої виходили держслужбовці. Не можна сказати, що «комсомольці» краще за “червоних директорів” розумілися на тому, як функціонує ринок капіталу, але мали енергію молодості і не були обтяжені моральними забобонами, як старші товариші. Більшість  з них були кмітливими і зрозуміли, що акціонування державних підприємств створює неабиякі можливості для швидкого збагачення, навіть в умовах відсутності власного капіталу.  Відділи оборонно-масової роботи перетворилися на відділи офшорно-масової роботи. Офшор сам собою не є лайливим словом, бо може теоретично сприяти інвестиціям в економіку держави. Але коли офшори створюють держслужбовці, це вже не лише очевидна корупція, а й удар по економіці держави, бо гроші з країни виводять, чим її знекровлюють.

“Комсомольці”, на відміну від “червоних директорів”, зазвичай уникали вкладання своїх коштів  в акції державних підприємств. Вони ставали посередниками в постачанні обладнання або збуті продукції, що робило ці держпідприємства ще менш прибутковими. Відповідно, держпідприємства, не маючи прибутку, робили менше відрахувань до бюджету або вимагали субсидій. “Комсомольцям” слід присвоїти почесне друге місце у заподіянні шкоди фінансовому стану Української держави. Найбільш відомим держслужбовцем у цій категорії є пані Тимошенко. Саме за часів її прем'єрства державні борги почали зростати шаленими темпами. Щоправда, заради справедливості слід сказати, що   зростання боргів збіглося у часі зі світовою фінансовою кризою, яка розпочалася у 2008 році і не обійшла стороною Україну.

Та перше місце на конкурсі посідають і не “комсомольці”. Призи в студію! Абсолютним  переможцем у номінації “Найбільший  шкідник державних фінансів України” оголошується група товаришів, що прибула до Києва не з Дніпра, а з Кальміуса! Нещодавно вони проголосили себе і своїх земляків з Донецька і Луганська  окремою нацією. Однією з ознак цієї “нації” є те,що вона свідомо і одностайно відмовляється платити за спожиту електроенергію. І це надає їм натхнення вимагати особливого статусу всередині  держави.

Найбільш “здібними” представниками групи ”донецьких потрошителів державного бюджету” були пани Курченко і Арбузов. Оскільки пан Курченко не обіймав офіційних  урядових  посад, він не потрапляє на конкурс. Цей привілей надається  Сергію Арбузову, голові правління Нацбанку України і першому віце-прем'єру, який лише трошки не дочекався посади глави уряду. Те, що не дочекався, є ще одним свідченням, що Бог є  і про Україну він дбає. Обіймаючи посади, на яких можна впливати на збільшення або зменшення ринкової ціни державних боргових зобов'язань, пан Арбузов і був найбільшим власником цих державних облігацій. Якби така чудасія сталася у США, то герой цієї пригоди дістав би не менший термін, ніж горезвісний пан Мейдоф — 150 років ув'язнення.

Важко собі уявити більшу дискредитацію України в очах позичальників держави! Тому і кредитний рейтинг держави перебував на рівні “сміттєвих” цінних паперів, а  саме (В-) за версією S&P, однієї з трьох  компаній, на оцінки яких тільки і звертають увагу позичальники.  Низький рейтинг держави негативно впливає і на бажання інвесторів вкладати кошти у приватний сектор економіки.

Для того, щоб піднятися у рейтингу до рівня (ВВВ), який дозволяє великим фондам купувати облігації України, тобто кредитувати український уряд, треба піднятися аж на 7 пунктів. До того часу головним джерелом позик буде МВФ, який має право позичати, не беручи до уваги рейтингів. Якби прем'єр Гройсман здійснив  подвиг Геракла і підняв рейтинг на сім сходинок, то заслужив би пам'ятник не тільки у Вінниці, а й на одній з центральних площ Києва.  Бо це відкрило би шлях до швидкого зростання економіки. Найскладніше випробування для уряду буде у 2019 році, коли настане час виплати 7,5 мільярда доларів за зовнішніми зобов'язаннями.

Але політики лише на словах “камікадзе”, і дбають не про кредитні рейтинги,  а про рейтинги, які дозволять їм  залишатися в політиці. Саме тому функцію макроекономічного регулювання економіки має здійснювати Нацбанк України, а не уряд.  Перший з прем'єрів-камікадзе, пан Яценюк, навіть натякнув, що очолив би Нацбанк, якби цю установу наділили не тільки функцією чистити поганою мітлою комерційні банки і вгамовувати інфляцію, а й стимулювати економіку. Тобто стежити,щоб проценти по кредитах були низькими, щоби підприємства  могли собі дозволити брати позики. Можливо, якби така функція раніше була  у Нацбанку, то  не було б потреби “вичищати” кишенькові банки, бо їх би було значно менше.

Зміна повноважень Нацбанку -  серйозне питання до законодавців, яке, на жаль,  швидко не вирішується. Тому  знову повертаємося до особистих якостей теперішніх держслужбовців вже четвертого, післямайданного покоління, які б дозволили і в нинішніх умовах скорочувати нестачу бюджетних коштів, а отже, поліпшувати кредитний рейтинг держави і наближати одужання економіки.

Найбільшою дірою в бюджеті держави були відшкодування боргів “Нафтогазу”, власником  якого є українській уряд. Витрати уряду на “Нафтогаз” перевищували усі витрати бюджету, разом узяті. Тому першочерговим завданням уряду була ліквідація цих витрат.  У березні 2014 року головою правління “Нафтогазу України”  став Андрій Коболєв, Йому поставили завдання -  скинути цей тягар із шиї держбюджету. З цим завданням пан Коболєв впорався.  Тож розглянемо пана Коболєва з командою як модель четвертої генерації держслужбовців, з усіма її чеснотами і недоліками.

Формально пан Коболєв не вважається держслужбовцем, бо “Нафтогаз”  — це суб'єкт господарської діяльності, і  його очільник вважається бізнесменом. Але це з формальної точки зору. Насправді бізнесменом пан Коболєв стане тоді, коли 50% акцій “Нафтогазу” будуть у продажу на фондовому ринку, і фондовий ринок, а не бухгалтер,  визначатиме вартість компанії. А до того часу  акціонером “Нафтогазу” є уряд України, і пан Коболєв і працює на уряд. Оскільки вся енергетична галузь України перебуває у стадії реформування, а “Нафтогаз” є монополістом і в газовидобуванні (“Укргазовидобування”), і в транспортуванні газу (“Укртрансгаз”), вплив пана Коболєва на хід реформ чималий. Якщо  взяти до уваги арбітражний суд між “Нафтогазом” і “Газпромом”  у Стокгольмі, який може потенційно опустити і без того поганий рейтинг України до дефолтної позначки, вплив пана Коболєва на стан здоров'я державного бюджету не слід недооцінювати. За таких обставин вважати, що голова правління “Нафтогазу” не має стосунку до державної служби, а також і політики, було б наївним. Його слід розглядати як держслужбовця вищого щабля, що завдяки найбільшій в Україні зарплаті може дозволити собі розкіш жити на одну зарплату.

Ця розкіш не зменшує заслуг молодої команди “Нафтогазу” у тому, що вони перетворили компанію з катастрофічно збиткової на прибуткову, яка 2016 року забезпечила 10% дохідної частини державного бюджету. Щоправда, цій прибутковості добряче посприяв тариф 6 гривень 96 копійок за кубічний метр газу, який  державний регулятор  НКРЕКП встановив для населення. Тому реальний внесок до бюджету держави слід зменшити на суму субсидій, які держава змушена  виплачувати населенню, не здатному осилити такий тариф. Разом з тим, досягнення “Нафтогазу” вражають і заслуговують  бурхливих оплесків. Хоча б тому, що вони  прибрали найбільший у державі осередок корупції і зняли з шиї держбюджету каменюку, що тягнула на дно банкрутства.

Щойно “Нафтогаз” перестав бути збитковим, з'явилася черга “комсомольців”, що, за звичкою, бажають пристроїтися до найбільш ласого шматка “Нафтогазу” — “Укртрансгазу”. Ця компанія володіє трубопроводами, якими з Росії газ подається до європейських споживачів. За це російська компанія “Газпром” має платити два мільярди доларів на рік. Коли “Нафтогаз” купував нікому не потрібні об’єми газу в “Газпрому”, той розраховувався за транзит не живими грішми, а поставками газу.  Тепер “Нафтогаз” не купує газ у “Газпрому”, і найближчим часом, але не пізніше січня 2019 року, коли закінчується сумнозвісний контракт 2009 року, росіянам доведеться платити живими грошима. З одного боку, це змушує “Газпром” репетувати про свою нещасну долю, бо йому й у страшному сні не снилося, що буде змушений платити гроші “Нафтогазу”.  З другого боку, розпалює фантазії наших ”комсомольців” щодо перспектив “скомуніздити” принаймні частину цих грошей.  Тут  же  згадали  про третій пакет Європейської енергетичної хартії, яка вимагає розділення функцій видобування і транзиту газу. Та  ще знайдуть багато переконливих аргументів, щоб  пристроїтися до цього чарівного грошового потоку…

Молода команда “Нафтогазу” має ще багато важкої роботи попереду. Це і вкрай складний судовий арбітраж у Стокгольмі, який, можливо, слід вирішувати досудовою угодою. І підготовка нового контракту на транзит російського газу з 2019 року, який має пропонувати конкурентну з “Північним потоком” ціну транзиту. І повернення активів “Чорноморнафтогазу”, незаконно захопленого “Газпромом”.  У перші дні захоплення його робітники навіть не приховували газпромівської символіки на своїх спецівках…. Кому, як не очільникам “Нафтогазу”, знати, що повернення “Чорноморнафтогазу” і права використовувати родовища газу в 200-кілометровій зоні на шельфі Криму, — це і є на 90% відновлення суверенітету України над своїми територіями.

Якщо коротко означити завдання для держслужбовців четвертого покоління, то це підняти кредитний рейтинг державних боргових зобов'язань до інвестиційного рівня. Тобто повернути уряду кредит чи, іншими словами, довіру.