Що змусило бідних стати заможними?

Час від часу буваю у товаристві поважних самбірських панів, які мають що згадати, бо багато чого в житті досягли. Одного разу затіяли тему: що їх змусило свого часу боротися за успішність, давати собі раду в житті, а не скиглити по закутках… Виявляється, у кожного трапилося щось таке, що допомогло збоку глянути на себе і здобути мотив стати іншим. Хочу розповісти ці три короткі історії задля того, аби діти нинішні не дивилися на своє майбутнє крізь кишеню своїх батьків.

Розповідь перша: «Не смій до моєї доньки підходити, у тебе мама — швачка»

«На початку шістдесятих я був випуск­ником технікуму і мав на той час добру посаду — майстра на підприємстві. Це давало мені, ще тоді холостяку, шанс безбідно жити і навіть запросити дівчину у кіно… Одного разу випадково познайомився з Тонею. Вона йшла вулицею, а я знайшов якийсь привід, щоб зачепити. Розговорилися, запросив її на шампанське… Не можу сказати, що це було кохання, більше суто людські стосунки.

Одного літнього вечора чекаю її на побачення. Квіти тримаю — тоді модно було з квітами… Йде, а позаду неї якийсь такий непримітний чоловічок. Дивлюся, обличчя у Тоні кисле… А то, виявляється, її батько. Те, що почув від нього, вразило до глибини душі. Я, мовляв, син звичайної швачки з місцевої швейної фабрики, а він, батько Тоні, — голов­ний бухгалтер підприємства, впливова людина. І якщо я думаю, що він дозволить своїй дочці вийти за мене заміж, то помиляюся. І хоч про ніяке заміжжя не йшлося, мене наче струмом вперіщило. Не пам’ятаю, як розпрощався з Тонею та її батьком, але цієї миті збагнув, що я ніхто у цьому світі зі своєю технікумівською освітою і непоганою зарплатою, бо мої батьки — звичайні робітники. І вирішив самому собі довести, що це не так і так не буде. Вступив в інститут, пішла виробнича кар’єра вгору, на початку дев’яностих створив свою приватну і досі успішну фірму. Заможний, як бачите, і навіть вдячний батькові Тоні, що припідніс мені життєвий урок…

Але на цьому історія не закінчилася. Я допомагав усім, чим міг, школі, в якій вчився мій онук. Є можливість — чому не дати. Одного разу на якийсь ювілей школи мене запросили як мецената. Спочатку були столи зі смаколиками, потім з’явилася музика. Ну, я не в тому віці, щоб витанцьовувати, але мене запросила вчителька уже немолодого віку, хоча жіноча врода збереглася… Розпочала вона танець зі слів: «А ви мене не пам’ятаєте? Я — Тоня… Просто вчителька… Живу на скромну зарплату і пенсію»… Зустріч приголомшила, я зателефонував своєму водієві, попросив метнутися у магазин і купити найдорожче шампанське. І ми його випили удвох — як тоді, при першій зустрічі…».

Розповідь друга: «Я не їв шкільних обідів і мив підлогу, щоб заробити на подарунок багатій однокласниці»

«Колись у школі була традиція: дівчатка хлопчикам дарували подарунки на 23 лютого, хлопчики дівчаткам — на 8 Березня. Наш клас ділився пів на пів, і дівчата, як правило, тягнули «льос» — кому який однокласник попадеться… А що дарували? Якусь шкатулку, ручку, книжку, пластмасову квітку… Мені одного року випала Галя — донька лікарів. Однокласниці потім по секрету розповіли, що вона дуже плакала, бо я з бідної сім’ї і нічого путнього не подарую взамін… Якби ви знали, як мене це шугонуло. До 8 Березня залишалося два тижні. Я не проїдав у школі ті 30 копійок, які давали батьки на обіди, мив підлогу в хаті, випрошуючи у мами гроші за цю послугу. І до свята назбирав, як нині пам’ятаю, 26 карбованців… У такі дні подарункові магазини буквально спустошували, залишалися хіба дорогі презенти. І я натрапив на невеличку, гарно одягнену ляльку акурат за 26 карбованців. Мій подарунок Галі був найкращим у класі, вона раділа, показувала усім заздрісницям, а я не міг натішитися тим, що усім втер носа і довів: бідний буває гоноровим… Поставив собі за мету вибитися в люди, стати успішним, щоб мої діти ніколи не відчували себе жебраками».

Розповідь третя: «Доки того дзяда буду годувати?»

«По сусідству зі мною жив Микола. Ми з ним з дитинства у друзях… Був з тих, яких колись називали «харлаком», бо їсти не хотів, а у моєму товаристві йому апетит приходив. От його мама чи баба, коли Коля відвертав носа від тарілки, кликали мене в компанію. Це імпонувало, бо жили ми бідно. Моя мама варила велику каструлю борщу, і ми товкли її два дні. А у них було і перше, і друге, і салат… Але одного разу я почув крізь прочинені двері слова Миколиного тата: «А навіщо я буду того дзяда годувати?». Це був для мене урок на усе життя. Я знав уже тоді, що люди діляться на бідних і багатих, але я не знав, як це боляче і морально принизливо бути незаможним. З того часу перестав обідати у свого друга і твердив, що переївся удома, називав страви, яких насправді не було, — котлети, голубці з м’ясом, смажена риба…».