Як у боротьбі за мову чехи стали «філологічним» народом

Скажімо, до чехів. Процес “чехізації” тривав у них не одне десятиліття, однак рішучі зміни відбулися досить швидко за короткий період, сто років тому, відтоді можна було говорити про незворотність процесу відродження рідної мови. Після виникнення незалежної Чехословацької Республіки у 1918 році офіційною мовою молодої країни стала “чехословацька” (але фактично переважала чеська). Її вдалося модернізувати й запустити в усі сфери життя, в усі верстви населення. Протягом кількох років після 1918-го тодішній Чехословаччині вдалося позбутися агресивного впливу німецької мови.

Прага тоді була німецькомовним містом, саме у столиці тривали запеклі мовні баталії між чехами і чеськими німцями. Якою мовою мала розмовляти Прага? Рішуче слово висловив уряд першого президента Чехословаччини Томаша Масарика, жорстко сформулювавши засади мовної політики.  Навіть в областях, де жило до 90 відсотків німців, звернення від громадян мусили приймати чеською мовою, а офіційні органи — відповідати чеською.

Історія склалася так, що чеські землі довший час перебували у складі імперії Габсбургів, згодом Австро-Угорської імперії. Поступово чеська мова через обмеження у важливих сферах повсякденного життя перетворилася фактично на мову селян. У владі, освіті, культурі, війську панувала німецька... Відродження чеської мови тривало не одне десятиліття, протягом ХІХ століття вона поступово виборювала свою територію в літературі та науці. Так визріли передумови для помітних змін 1918 року, коли виникла Чехословацька Республіка й нова влада прийняла рішення вводити мову в усі суспільні галузі, зокрема й у військову, де раніше послуговувалися німецькою. Відтак доволі швидко у культурі країни перемогла «чеськість».

Згодом у книжці “Чеське питання” Масарик напише, що у боротьбі за мову чехи стали «філологічним» народом. Саме в ті роки було укладено п’ять томів німецько-чеського словника, в якому кожне німецьке слово, виначення чи вислів мали чеський відповідник. Так науковці переконливо доводили повносправність чеської мови в усіх її проявах. Чеська і словацька мови отримали підтримку держави, бо потрапили у ті сфери суспільного життя, в яких раніше панувала німецька.

Соціолінгвіст Лариса Масенко не раз підкреслювала роль президента Томаша Масарика у становленні Чехословацької Республіки. “Країна, в якій панують мова і культура колишнього колонізатора, не розвиватиметься як країна незалежна, а розвиватиметься як країна постколоніальна”, - запевняє нау­ковець. Відомий письменник Мілан Кундера вважає, що «відродження чехів як нації — не заслуга військової сили або політичного таланту. Наріжний камінь тут — могутнє інтелектуа­льне зусилля, аби відновити літературну чеську мову».

Так воно і є, але й без “політичного таланту” теж не обій­шлося. Президенту Масарику та його уряду довелося проводити реформи в умовах протистояння чеської й німецької громад. У мовному питанні демократ Масарик виявив неабияку непохитність, послуговуючись постулатом про захист територіальної цілісності й незалежності Чехословаччини. Масарик прямо виголошував, що “німецьке населення має підпорядковуватися чинній державній владі, бо їхні предки прийшли на чеські землі як іммігранти й колоністи”. Кілька років він не мав підтримки від німецьких депутатів у парламенті й не розраховував на неї, натомість цілеспрямовано впроваджував мовно-культурну політику на законодавчому рівні. Від того, що статус державної у конституції республіки було надано «чехословацькій» мові — й до того, що кожен, хто претендував на посаду держслужбовця, хто бачив себе військовим офіцером, мав скласти іспит з чеської мови.

Німецька опозиція щодо мовної політики почувалася впевнено лише кілька років, а тоді почала співпрацювати з чехами. А нащадкам залишилася у спадок теза Масарика про те, що «націо­нальна ідея є ідея культури».

Доволі часто спостерігаю нині таку картину: діти в двомовних сім’ях до мами звертаються однією мовою, до батька — іншою, а між собою спілкуються українською. Певні процеси, особливо ті, що стосуються такого делікатного питання, як мова, потребують доволі тривалого часу. Далеко не кожен здатний за власним вольовим рішенням перейти на українську й за рік-два розмовляти нею цілковито вільно, надто якщо живе на сході України й завжди говорив по-російськи. Знаю таких людей. Щойно на Миколаївській книжковій толоці познайомилась з директором Запорізької книжкової толоки Ігорем Гармашем, який заговорив українською у 2014 році.

У приватному житті все відбуватиметься за законами приватності, але в публічному просторі — перш за все, у Верховній Раді й на телебаченні - момент і вимога обов’язкової української вже перезріли. Певним законопроектам час стати законами. Бо наразі законодавча влада (дуже часто безпомічна перед викликами часу) щодалі більше нагадує чоловіка з притчі, що різав хвіст собаці поступово, аби менше боліло...