Відрижка новорічного олів’є...
Звиродніла вакханалія русизму на телевізії, пламєнний прівєт Путіну від кухарки зі студії СТБ, нові торги про готовність лягти під ворога, провокації факельних походів під іменем Провідника, сплюндрована своїми ж могила Олеся в Празі… Перші відрижки українського новорічного олів’є. Дивуємося з себе? Хіба…
У дозвільних бесідах наших були й заторки української ідентичності. Чому нам судилася така доля? Що нас чекає далі?
— Гляди в корінь, — одказував він. — Яке сім’я, такий цвіт, такий і виплід із нього. З жолудя виросте лише дуб…
Ми дуже давні — і тому дещо втомлені.
Ми люди короткої пам’яті — тому й носить нас у часі, як лист на вітрі.
Ми стягуємо, накопичуємо, збираємо, крадемо, не дуже охоче ділимося — тому й маємо більше за інших. Доки хтось не відбере…
Ми розсудливі, зважливі, тугодумні, довго запрягаємо і повільно їдемо — але приїжджаємо куди треба.
Ми одноосібні, але при цьому двоїстої натури — тому не маємо єдиного проводу і суспільної одностайності.
Ми очікуємо більше від світу, від інших, ніж від себе, — тому маємо над собою чужинців.
Ми легко пристосовуємось — тому скуті у власному розвитку.
Ми боїмося гріха, але не закону, поважаємо свого сусіда, але не свого володаря, — тому в нас квола державність.
Ми обходимо клопоти, ухиляємось від обов’язків і уникаємо загроз — і тому вони накопичуються.
Ми схильні до смутку і журби — і дістаємо це сповна.
Ми любимо кучеряві слова - і ховаємо у них думки.
Ми держимося за чин і правду старовіку, леліємо вчорашній день — і не встигаємо за поступом світу.
Ми живемо надіями, сподіваннями, мріями, зачаровуємось — і тому часто розчаровуємось.
Ми волелюбні, непокірні і горді духом — і тому дістаємо бунти і войни…
Ось чим сповнений жолудь, із якого росте наше родове дерево.
