Даси на лапу — підставлять другу

Уже через чотири роки після того, як  антикорупційна Конвенція ООН набула чинності, під нею підписалися 140 країн. Серед них — й Україна, яка, ратифікувавши згаданий документ, взяла на себе зобов’язання не лише щодо профілактики хабарництва, відмивання корупційних доходів, розкрадання бюджетних коштів, а й щодо адекватного покарання за ці злочини. Конвенцію для галочки підписали, схвалили, ось тільки виконувати її, звісно ж, не збиралися. Точніше, виконували на папері: змінювалися президенти, уряд, парламент, змінювалися прізвища борців з корупцією у теплих кріслах, змінювалися красиві цифри в офіційних звітах, незмінною залишалася лише корупція. Хоча ні: зі зміною влади корупційні тарифи все ж змінювалися — на хабарі, відкати.

Але знаєте, що найстрашніше? Що після Революції гідності, коли здавалося,  Україна кров’ю найкращих змила зі себе усе зло, зло насправді нікуди не поділося. Брати почали ще захланніше, виправдовуючись тим, що ризики, бачите, більші.

Кажете, Революція гідності не розсовістила хабарників? Та ні — у декого грам совісті таки прокинувся. Але тільки у перші півроку після Майдану, та й то — через страх: а раптом в країні і справді щось змінилося, раптом «посадють»? Та  часто сверблячка навіть страх перемагала. І тоді, заходячи у кабінет до дрібного чиновника, замість звичного «це коштуватиме вам стільки-то» ви чули культурне «у нас немає офісного паперу, конвертів — чи не зробите свій внесок?».  Після такої культурної пропозиції хіба в одного з десяти рука не підніметься подати бідоласі, який не вимагав — просив. Решта ж дев’ять виходили після подаяння з чиновницького кабінету з почуттям виконаного християнського обов’язку. Впираючись же дорогою у білборд з обличчями Героїв Майдану і написом: «Не давай хабар, не зраджуй Небесну сотню!», подумки виправдовувалися: «Таке життя, хлопчики! Хтозна, як воно завтра повернеться. Раптом знову до того чиновника звертатися доведеться?».   

Ми «розпікаємо» чиновників-корупціонерів, але завжди знаходимо виправдання  для себе. Побори у садочках і школах — даю, інакше дитину цькуватимуть. Але чомусь не замислюємося: не дам я, не дадуть ще двадцятеро батьків, то й побиратися буде ні з кого... «Заплатити лікарю? Це ж святе! І ніякий це не хабар, а подяка», - переконуємо самі себе. Та тільки не думаємо, що завтра навчений щедрими «дякунами»  лікар скаже бабусі, яка на мізерну пенсію ледь животіє: «З вас подяка — п’ять тисяч гривень».

Вірус корупції не там, у «верхах» - він у кожному з нас. Це ми, пойойкавши з матрацних мільярдів, які спливли у чиновницько-депутатських е-деклараціях, поайкавши «це ж скільки у народу награбували!», продовжуємо власноруч корупціонерів годувати. Даємо «на папір і конверти», платимо посередникам за оформлення візи («бо по-чесному і за півроку на заробітки до Польщі не виїдеш»), щедро підмазуємо, аби на роботу влаштуватися, задобрюємо пана суддю чи добродія прокурора, за місце на цвинтарі «конвертик» несемо...

Хочемо смертної кари для хабарників (як засвідчує соціологія, за страту нечистих на руку — близько 36 відсотків українців), але на їхнє «дай» - даємо. Тільки не по руках. Не повідомляємо, куди треба, бо і тут у нас є готова відмазка: «А хто йому що зробить? І так відкупиться. У нас же і прокурори, і судді продажні!».

А як реагуємо, чуючи про те, що когось на хабарі таки взяли? «Не поділився, ось і хапнули. Інакше б не чіпали», - обурюємося. Зрештою, чого тут дивуватися, якщо ми мовчки проковтнули офшорний «Панамогейт». Якщо зі спортивною цікавістю спостерігаємо, як антикорупційні органи чубляться між собою: гадаємо, хто — кого, забуваючи, що не для цього видали новоявленим борцям з корупціонерами величезний кредит довіри. Якщо сидимо склавши руки в очікуванні, покарають когось за брехливі декларації чи ні (хоча з усього виглядає, що гучно розрекламована кампанія закінчиться традиційним пшиком). Не покарають — пообурюємося на кухнях і знову мовчатимемо. Хоча ні: переключимося на інший «серіал» - з плівками Онищенка. І знову гадатимемо, хто від кого і за скільки відкупиться. Нам же ж це цікаво. А те, що   у Верховній Раді і далі продажні голосування процвітають, що кримінальну справу можна зам’яти за «внесок» у бюджет і гонорар «благодійникам» - тьху,  таким нас уже не здивуєш. Ми настільки звиклися з корупцією, що для нас вона -  як погана родичка: і жити з нею важко, і вигнати не можна. Сидимо і чекаємо, хто б за нас ту погань у три шиї погнав - справедливий дядько з жеку чи чесний поліцейський. Тільки ж можемо і не дочекатися: задушить нас корупція-родичка.