Не було би армії, та війна допомогла…

Відроджене військо тримає лінію оборони Незалежності нашої держави.

6 грудня Українські Збройні сили відзначають 25-ту річницю. Скромно, без фанфар. Та й настрій у військових далеко не святковий. У розмові з кількома бійцями та офіцерами я відчула “присмак” гіркоти. На різних рівнях – від пересічних громадян до президента – часто люблять говорити, що до війни в Україні армії не було. Військовим, які прослужили 20−30 років, боляче це чути. Кажуть, це все одно, що говорити, ніби у нас до війни держави не було. Адже скільки часу існує незалежна Україна, стільки і Збройні сили. Які? Такі ж, як і держава: армія – це віддзеркалення держави і суспільства. Якщо в суспільстві немає запиту на зміни, то й армія не буде змінюватися…

Чомусь критики і скептики забувають чи не замислюються над тим, що люди, які зараз воюють на сході, не з неба впали. Попри те, що за останні роки в армію прийшло чимало молоді, кістяк становлять досвідчені бійці – військові, які гартувалися протягом останніх двох десятиліть. Це і діючі вояки, і колишні, які свого часу через різні причини покинули лави Збройних сил, але коли почалась АТО, першими записалися у добровольчі батальйони.

Військові вважають, що нинішній владі вигідно наголошувати, що раніше армії не було. Таким чином хочуть підкреслити, що саме вони створили нову армію. Але це, кажуть армійці, велике лукавство.

Справді, до анексії Криму та російської агресії на сході України на армію уваги майже не звертали. Ні влада, ні суспільство. Щоб армія була боєздатною, на ній не можна економити. Не зайвим буде повторити вже банальну істину: не хочеш годувати свою армію, будеш годувати чужу. 23 роки, до початку війни, українського військового годували за залишковим принципом. Жоден міністр оборони за цей час не спромігся повернутися обличчям до солдата. Були на це як об’єктивні причини – країна не відчувала реальних загроз (вірили у священну силу Будапештського меморандуму), так і суб’єктивні. Суб’єктивних, звичайно, більше. Майже усі міністри оборони трактували реформи в Збройних силах як можливість на цьому заробити. Наприклад, міністра Лебедєва, попри те, що явно був російським агентом, у першу чергу цікавив фінансовий бік питання: що і де з армійського майна можна продати під маркою скорочення. Міністр Саламатін, не маскуючись, вив­чав, який реальний стан боєготовності армії. Його візит у будь-яку бойову частину зводився до того, щоб проінспектувати, скільки і якої техніки є на складах. Зрозуміло, куди йшла ця інформація. Не забував при цьому і про особистий інтерес. Гриценко, попри те, що відмінив онучі і ввів шкарпетки (чи не найбільша реформа в армії за часів незалежності!), також переймався насамперед скороченням, у тому числі військових об’єктів нерухомості.

Але не можна казати, що армію лише розвалювали. Вона жила за тими ж законами, що й держава. Корупції там було не більше і не менше, ніж в інших державних структурах. Та, попри це, в армії якимось дивом відбувалися позитивні процеси. Поступово, хоч і вкрай повільно, вона переходила на професійні рейки, на контракт. Наприклад, ВДВ на сто відсотків було укомплектовано контрактниками. Їм відчутно підвищили зарплату. До речі, як це не парадоксально, але саме за Януковича військовим підняли зарплати. До цього часу їхні зарплати були просто жебрацькими, тому, власне, кращі звільнялись і йшли або в бізнес, або у більш оплачувані державні структури. Залишались або патріоти професії, або нездари та корупціонери, яких усе влаштовувало. Водночас відбувалася міжнародна військова співпраця, спільні навчання з арміями країн НАТО. Завдяки скороченню з’являлося сяке-таке  нове сучасне озброєння. Інша річ, що великої мотивації до навчання та розбудови Збройних сил не було. Бо з ким воювати? Немає потенційного ворога. Росія – “братня” країна. НАТО – союзник. Тому і жили усі 23 роки “на розслабоні”…

Зрозуміло, до війни армія не була готова. Але те, що Путін не захопив пів-України і не створив омріяну Новоросію, велика заслуга і тих військових, що, попри нехлюйське ставлення до армії, не зрадили професії, і добровольчих батальйонів, і, звичайно, волонтерів. Саме вони, а не влада, дали шанс армії за два з половиною роки війни навчитися воювати, зміцнитися і змінитися.

Системно армія, звичайно, не змінилася, та й важко і небезпечно кардинально реформувати систему під час війни. Але Збройні сили на наших очах змінюються еволюційно. В першу чергу завдяки тому, що до їхніх лав приходять якісно нові люди. Приходять не з примусу, і навіть не через підняття зарплати (7 тисяч гривень, що має контрактник, не такі вже і грубі гроші, враховуючи, що він часто не має житла і утримує сім’ю). Приходять за покликом сумління. Знайомий журналіст-телевізійник звільнився з одного з центральних телеканалів і пішов в армію на контракт. Запитую, чому так вчинив? “Зараз бути в армії – мій моральний обов’язок”, – відповідає. І я відчуваю, що це не пафос, не красиві слова, а стан душі. Такі, як він, і є стрижнем нинішніх Збройних сил. Справжніх, а не диванних патріотів.

Війна відфільтрувала людей. Багато тих, хто був на сході, мріють повернутися на передову. Бо там, кажуть, все по-чесному, по-справжньому, без фальші. Там інший сенс життя. Ті, хто відчуває, що це не його цінності, в армію, яка воює, не підуть. Знайомі офіцери панічно боялися, що на навчання резерву так звані партизани (ті, хто вже воював, повернувся до цивільного життя і залишився у резерві) не приїдуть. Та на Яворівський полігон прийшли сто відсотків резервістів! І усі, жартує знайомий, тверезі! Боялися, що остання хвиля мобілізації зірветься, а вона відбулася.

В армії ще купа проблем. І з дисципліною, і з забезпеченням, і з патріотизмом тих, хто сидить у м’яких чиновницьких кріслах. Минуло два з половиною роки, а волонтери досі займаються забезпеченням солдата. Ніби і бюджет на армію відчутно збільшили, і військовий податок вже другий рік діє, а волонтери досі возять на передову біноклі і каски. Міністр мав би зі сорому згоріти.

Але головне, що нинішня армія цілком здатна втримати східний кордон. Навіть якщо росіяни застосують свої розхвалені “Іскандери”, українці вже навчені їх збивати. Тобто можуть повноцінно і ефективно воювати, дати гідну відсіч агресору. По суті, там, на передовій, українські Збройні сили тримають лінію оборони Незалежності України.

Єдине, чого по-справжньому бояться бійці, – це забуття, що після того, як війна закінчиться, на армію знову махнуть рукою, вона знову стане тягарем. Для хлопців, що пройшли горнило війни, вкрай важливо, аби про них пам’ятали. Багато не просять: уваги і поваги. Щоб не сталося так, як було після афганської війни, коли чули на свою адресу страшні слова: “Ми вас на цю війну не посилали”.

Запитую одного військового, який нещодавно повернувся зі сходу, коли, на його думку, закінчиться війна? “Суспільство не має запиту на завершення війни, – приголомшив відповіддю. – Особливо львівське суспільство, яке відгородилося від війни”. На моє здивування, продовжив: “А що суспільство зробило, щоб війна закінчилася? Щось роблять хіба ті, кого вона зачепила: родичі військових, волонтери, переселенці. Всім іншим – байдуже”. А найстрашніше, каже, що українці почали цуратися людей у військовій формі, бо вони асоціюються з війною. Ніби це вони несуть війну. А від війни усі втомилися. “Я це відчув на собі, – продовжує. – Я у Львові народився, вчився, займався громадською діяльністю, тож знаю тут багатьох людей. Коли одягнув форму, зауважив, як знайомі, яких зустрічав у місті, перестали мене помічати. Коли мене бачать у формі, відводять очі. Це і прояв отої психологічної стіни, мене, мовляв, війна не стосується, не чіпайте мене. Можливо, це і певний комплекс провини… Дуже показовим це було, коли я їхав в автобусі. Дитина років п’яти дивилась на мене з цікавістю і захопленням, а інші пасажири ніби ховали очі”.

Ще про один показовий приклад цинізму і байдужості розповіли мені в Академії Сухопутних військ. До 25-ї річниці Збройних сил вирішили провести урочисті заходи. Оскільки дата “кругла”, та й час такий, що треба вшанувати багатьох атошників, що вижили, а також сім’ї загиблих воїнів, тож вирішили зробити це в Оперному театрі. Два місяці тому представники Академії пішли до керівництва театру. Просять виділити їм зал 4−5 або 6 грудня. Та яке там? Все зайнято, бо приїжджають гастролери з концертами, які за оренду платять великі гроші. А що з військових візьмеш? Послухали це хлопці, розвернулися і пішли геть. На душі, згадують, була пустка. Вирішили не принижуватися, нікого не просити, провести захід у себе в Академії.

Репетиція Маршу захисників України у центрі Львова.

Вперше у Львові відбудеться Марш захисників України, який стане кульмінацією святкувань. Пройде 6 грудня об 11.00 на проспекті Свободи перед пам’ятником Т. Шевченку. Будуть марширувати 17 парадних розрахунків, а це близько тисячі військовослужбовців, серед яких щонайменше половина – це атошники. В останній момент організаторам Маршу вдалося домогтися проходження військової техніки. Військові вважають цей парад своєрідним тестом для львів’ян. Один із організаторів мені казав напередодні: “Цікаво, скільки людей прийде подивитись і підтримати нас?”.