Не факт, пане президенте, що перемогли б без волонтерів…

Понад тридцять років п’ятого грудня світ відзначає Міжнародний день волонтера.

  Про цих відчайдухів, які за покликом серця і сумління допомагають іншим, часто жертвуючи собою, Україна на весь голос заговорила під час Майдану. Одні знімали шини з власних автівок та масово везли їх на Майдан, інші — у лютий мороз варили їжу для активістів. У ті буремні дні ніхто не рахував витрачені гроші, час і здоров’я.

Тоді я була київською школяркою, яка щодня після уроків їхала на Майдан. Допомагала у Будинку профспілок, займала пост на кухні під стелою Незалежності. Одного вечора, повертаю­чись додому виснажена та “прокопчена” димом, зловила себе на думці, що по-справжньому щаслива. За той день я  нагодувала тисячу українців!

Коли в Україну прийшла війна, волонтери змінили шини на бронежилети та прилади нічного бачення.  Кожна поїздка на передову — шалений ризик.   Розуміння цього приходить вже після повернення додому, бо у зоні АТО єдина  думка — допомогти.  У перші місяці війни мала розмову з однією з волонтерок: “Маю надію, що за місяць-другий керівництво держави дасть собі раду”. З  моменту розмови минуло три роки, а її слова актуальні і сьогодні.

На плечах волонтерів досі значною мірою тримається країна. От тільки тримати стало набагато складніше. Люди втомилися від війни, а зважаючи на складну економічну ситуацію, виділити копійку зі сімейного бюджету стає дедалі складніше.   Вони часто не афішують своєї допомоги, не хизуються цим у соцмережах та не користуються цим у повсякденному житті. Їхня робота тиха і непомітна, але нею вони рятують не лише тих, хто на фронті, а й тих, хто мирно спить у своїх домівках.

Президент України Петро Порошенко нещодавно заявив: “Без внеску волонтерів ми б все одно перемогли, але було б набагато важче”. Не факт, пане президенте…